Биті є. Макс. Книга 2

У киці не ворушаться сині губи, кліпає накладними віями: не доживу, пупсику… На краю килима - одною ногою на червоній вовні, другою на битій цеглі - заходиться німим гнівом Володимир Гнатович Сердюк, подумки переписує Гоголя: я ж тебе породив, сучий ти сину! Я ж тобі усе віддав! Бери, тільки не вдавися! Що ж ти чудиш, гадюко?! Що це ти утнув, мать твою! Мати поряд. Насторожено поправляє масивні золоті прикраси на пузяці, посміхається оптимістично: зараз станеться диво, шановні! От побачите! Мій Макс такий неординарний! Недарма півжиття у Європах. Десь тут мерзне і Ярослав Новаковський із донькою Нані. Колись білява Олюня з солідного економічного видання - нині руда - спирається на руку підстаркуватого колеги Олександра: оце бал?! Та головне - тут стовбичить віце- прем’єр, хай би йому грець! І як тут ломонутися геть, коли те цабе - ні з місця?!

- Сюр… - задумливо каже татові Нані Новаковська.

- Реальність, - зітхає той. - Горілки треба, бо похворіємо…

Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина - ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем єру - бітте!

Макс із Дорою з’являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки - так тепліше!, нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!

Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною - як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею - як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.

- А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? - обурюється товстий пан у окулярах.

- Понти… Понти визначаюсь статус! - відповідає йому жвавий молодик. - Це його охоронниця. От побачите - раптом що, стрілятиме першою і без промаху!

- Тіпун тобі…

- Ні, ви гляньте! Кажуть, Макс без неї ніде не з’являється. Здається, він започатковує нову моду. Назавтра всі з екзотичними панянками за спинами ходитимуть. Чи з мавпами!

- Він навіжений? На ранок зляже половина влади цієї держави! - бурчить сивий пан.

- Цей нахаба вкрай сексуальний, і він це знає! - муркоче худа пані постбальзаківського віку в леопардовій шубці дебелій подружці з грудьми, що лізуть із декольте.

- Я у такому цеху починав у дев’яностих, - похмуро констатує бритий наголо чоловік з кривими ковбойськими ногами, впадає у спогади. - Бля… Ну, точнісінько у такому. Кут орендували, насичували ринок бразильською кавою з-під Одеси. Вночі працювали, бо вдень там карданвали для КамАЗів виробляли.

- Пупсику! Я хочу пі-пі…

- Кицю! Відійди у кут! Там темно…

- Ти… Ти знущаєшся?!

- Панове! - Макс починає говорити, і Дора усміхається, бо гості дисципліновано, як соняшники до сонця, повертають голови до мікрофона. Дора не знає, що говорить Макс. Тільки читає обурене здивування на лицях гостей.

- Шановне панство… - веде Макс. - Даруйте! Реальність руйнує будь-які плани з наміри. Ми хотіли спочатку пригостити вас симфонічною музикою, потім різдвяною трапезою і тільки потім перейти до найголовнішого… До того, заради чого усі ви сьогодні відклали справи і вшанували своєю присутністю благодійний бал, де ми збираємо кошти для нужденних. Але… ця клята реальність… - Макс замовкає, роззирається. - Ця! Що навкруги нас… У цій реальності живуть тисяч і наших співгромадян… У ній неможлива симфонія… І щедра трапеза… І звичне нам тепло… І ніякі аукціони, як прояв примхливої щедрості… - додає несподівано рішуче. - Тільки як прояв чеснот врятованої душі.

Гості остаточно губляться, кидають косяки на віце-прем’єра.

- Тобто? Аукціон відміняється? - хрипить той: і радий би гримнути владно, та змерз, як цуцик.

Макс мовчить. Макс вдивляється у лиця гостей. На подіумі виникають Юлія Скачко і Ганна Іванівна, з одного боку встановлюють на подіумі прозору скриньку для пожертв. З другого кладуть кілька ковдр.

- А це що?! - врешті подає голос Сердюк-старший.

- Ковдри… Вибір же завжди є. Можна врятувати душу… А можна тіло…

- Пупсику! Я хочу ковдру! - цокотить зубами силіконова юнка у літньому “Prada”.

- Сто доларів за ковдру! - вигукує літній коханець юнки.

- Знущаєтеся? Вона у магазині п’ятсот гривень коштує! - недобре усміхається Макс.

- Тисяча! Доларів! - оголошує віце-прем’єр, і ніхто не наважується перебити ціну. - І налийте мені ще!

Макс власноруч огортає владне тіло теплою, спеціально підігрітою ковдрою, наливає горілку в гранчак.

- Зараз буде наш неймовірний гарячий бульйон! - обіцяє похмуро.

Тремтяча юрба заводиться:

- Тисяча! Півтори! Дві…

Дора спостерігає, як за двадцять хвилин бурхливих торгів теплі ковдри розлітаються поміж гостей, приносять фонду 150 тисяч зелених. Нізвідки виникають офіціанти, розносять олов’яні миски з гарячим бульйоном. Врятовані тіла у ковдрах врешті зігріваються, розсідаються за столиками - однакові, як однояй- цеві. Зверху лине музика, і тільки тепер гості помічають симфонічний оркестр, що він розмістився на металевих конструкціях під дахом цеху.