Биті є. Макс. Книга 2

- Купують. Не обов’язково грошима, - відповідає Макс. - Покупка - це задоволена зацікавленість. А чим вона оплачена - грошима, часом, болем, сльозами, самоповагою, репутацією… Це ж просто! От цим ви і займетеся, Скачко. Завтра на ранок хочу бачити ваші пропозиції.

Дора любить ті дні, коли Макс бере її з собою у фонд. Завжди проситься залишитися - уже навчилася листи із проханнями про допомогу сортувати, інформувати пресу про найближчі плани фонду електронною поштою. Та й каву заварювала файно - навіть Август Закс прицмокував: смакота…

Та доводилося супроводжувати хазяїна не тільки у “Силу добра”.

Окремий кабінет розкішного ресторану - Макс вітається з двома молодими чоловіками, що вони сидять за столом, із цікавістю роздивляються Дору. А це що за екзотичний супровід? Розмова ж… конфіденційна. Макс усміхається приязно:

- Дора завжди поряд…

Дора застигає біля дверей і, скільки чоловіки товчуть - і їжу, і розмови, - стільки стоїть, аж ніжки терпнуть. Нащо йому це? “То нічого”, - вмовляє себе. Згадує гладкий від купюр щоденник. Нічого… До літа тільки… А там - до Португалії.

Та були дні, що Дора любила їх найменше. Макс сідав за кермо, вказував Дорі на місце поруч… Скеровував на Поділ. Як намазано. Гамір Андріївського, Сковорода у голубах, тихий провулок біля Могилянської бурси чи облізлі старовинні прибуткові будинки навколо Житнього… Зупиняв авто на узбіччі. Дора усміхалася збентежено, заглядала йому у вічі: невже знов так зле? Чому?

- Не можу пояснити… - відповідає Макс. - Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи - демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не бачить.

Макс замовкає повільно, на видиху - наче з повітряної кульки тихо виходить повітря.

- …Тобі можу розповісти. Ти - нікому не скажеш. А як руки повідривати - й не напишеш. Правда ж?

Дора лякається. Ховає руки за спину.

Макс роздивляється її приголомшено.

- Ти наївна дитина, - мовить тихо. Мовчить. Додає насторожено. - Невже геть не розмовляєш?

Дора завмирає - сто думок феєрверком. “Ні”, - хитає голівкою.

- Мені то… не заважає…

Макс збуджується, наче роздягається. Слів - мало. Підкріплює жестами таємні сторінки свого життя. От, приміром, перший наглий секс… Із хлопцем у Санкт-Галлені. їм із Чонганом по тринадцять стало. Гортали порножурнал, цікавилися: як воно? Чонган - практик. Хай Макс за дівчину буде, на живіт ляже, а Чонган зрозуміє, як на дівчину зручніше наскочити. Макс ліг… А Чонган… Справедливості заради - Чонган не падло.

Сам потім улігся: давай, Дюк! Спробуй, і нікому не скажемо. Бо круто і кайф, щоби мене зі школи відрахували, як брешу!

Дора дивиться на Максові вуста - слово у слово перепові- сти могла б, та думки далеко. “Чому ж він такий нещасний, скалічений та розгублений?!” - бідкається. У Теребовлі б враз ожив. От якби мама повернулася, а Дора запросила Макса у гості… Саламани б стіл накрили із коропами-грибами-варе- никами. Руки біля криниці мити. Молоко з горщика. Мед із діжки. Дора б Макса у гори потягла. А чи просто містечком прогулятися, щоби до них усі здоровкалися: “Добридень, Доро! І вам, пане…” От тоді б Макс повеселішав. І взнав би хоч щось про Дору! Люди б розповіли. Бо ще й жодного разу не розпитав: та хто ти за така, Доро?! Чи шанованих батьків маєш і де та твоя Теребовля… І що тобі для щастя треба? Наче й нема Дори. Наче сам вирішив, яке щастя Дорі до серця. А хіба так?

- Ти слухаєш? - Макс обов’язково перепитував - ритуал.

“Так, так”, - дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало:

не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав- ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить - і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…

А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче - полюби мене! Наче - хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче - однаково полюби. І пожалій…

- Свята скоро… - шепоче глухо, душить жадання.

“Так, так”, - із полегшенням хитає голівкою Дора. “Скоро до мами подамся”, - хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїн і не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.

І Іапередодні католицького Різдва зранку - Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію - до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.

Певно, довго цілилася, бо влучила - Ганна Іванівна з Мак- сом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут - ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.

- Привіт, сирітко…

Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала - добридень.

Пані роззирнулася, виматюкалася - аж слиною захлинулася: