Биті є. Макс. Книга 2

Працювало! У свої сорок два Світлані Діброві було чим пишатися. Робота цікава, заробляє нормально, і син, слава Богу, не в тата вдався. Після школи вирішив одразу не вступати до інституту журналістики, попрактикуватися фоторепортером. Світлана Сергіївна виділила синові одну з редакційних камер, і Данко Діброва з гордістю причепив на улюблений розтягнутий светр бейдж “Преса”.

- Ти з ним і спатимеш?! - іронічно насміхалася, коли увечері на кухні Данко хапав зі сковорідки гарячі млинці, запихався ними біля плити і весь час поправляв бейдж за светрі.

- Свєто Сергіївно… Я тебе прославлю, - обіцяв Данко з повним ротом.

Журналістка любила, коли син називав її Светою Сергіївною, То був знак їхньої дружби і довіри. Якби не Данко, чи вистачило б жінці сил щодня вперто повторювати собі: “Так треба, Свєто”.

А “треба” тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею - Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на “літучку”, віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.

- Дане, у мене новий смартфон глючить, - зазирнула до синової кімнати, розтормошила. - Віднесеш до сервісу?

- А ти з чим? - спитав Данко.

- Старий ще не викинула. Віднесеш?

- Звичайно.

Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.

- Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? - запитала сина.

Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив - де був?

Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.

- Ма… Я його дівчині одній віддав, - сказав ніяково. - Ну… Так треба, Свєто…

Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.

- А… У неї немає мобільного?

- Не знаю. Певно, є.

- І…

- Я номера не знав.

- Якого номера?! - Свєта Сергіївна дуже старалася не вибухнути.

- Номера її мобільного. Я не знав номера її мобільного. Тому дав твій… Щоби… писати їй.

- Ти… здурів?! - вигукнула мати так гучно, що у чашках чай захвилювався.

- Ма… Так треба!

- Кому треба?! Мені - не треба! Ти знущаєшся? Ти більш безглуздої брехні вигадати не міг?! Як я не знаю чийсь телефон, то я просто питаю: який у вас номер?! І мені відповідають…

- А вона не може…

- Чого вона не може?

- Розмовляти… Вона німа.

Редакторка вже готова була вигукнути: “І що?!”, та слова, як факт, не були для Свєти Сергіївни порожнім звуком. Завмерла, а у вухах хтось радіостанцію улюблену шукає… І зайве питати.

- Мам…

А! І голос у нього змінився. Не тільки над чаями літає.

- Свєто…

- Як її звати?..

- Дора… - підхопився,за ноутбуком побіг, приволік на кухню за мить, розкрив, віднайшов репортаж з різдвяного балу. - Ось… Це вона…

Зі світлини на Свєту величезними чорними очима здивовано дивилося тендітне дівчатко. Майже дитина. Данко вихопив її тієї миті, коли статусні гості почали битися за ковдри, - спостерігала з-за плеча Макса Сердюка уважно і приголомшено за огидною метушнею. “Одрі”, - несподівано розчулено подумала редакторка.

- Така маленька… - прошепотіла обережно. - Років п’ятнадцять?

- Дев’ятнадцять! - вигукнув Данко. Розсміявся. - Старша за мене! Уявляєш?!

Не уявляла! Данко давно заснув, за вікном посірішало холодне зимове небо, а Свєта Сергіївна все сиділа на кухні - курила, переставляла з місця на місце порожні чашки, шкрябала скатертину в тому місці, де раніше її колупав син, знову курила, переставляла чашки і геть не розуміла: що ж тепер робити? Коли мети нема, не збадьориш себе остогидлою ман- трою “треба”…

Якби ж то сталося не з її сином. Відповіді б знайшлися. Двадцять років у журналістиці Свєта Сергіївна вела виключно соціальну тематику. Посеред ночі розбуди, без зупинки пояснить: про пандуси для інвалідів” слухові апарати, книжки зі шрифтом Брайля, про все, чого нема, “аби люди з особливими потребами почувалися комфортно у суспільстві, яке повинно дбати…”. Якби ж то сталося з іншим хлопцем! Світлана Діброва без пафосу, але з серцем написала б щиру історію про кохання звичайного хлопця і геть незвичайної дівчини. На їх шляху були б перепони, вони б мужньо їх додали, і своїм своєчасним чуйним словом авторка точно б їм допомогла, бо “час зрозуміти просту істину: інвалідами треба називати тих, у кого глухе серце! Здається, у нас інвалідна влада…”. Рядки з власних статей - у тім’ячко.