Биті є. Макс. Книга 2

- Можете на своє! - поспіхом. Помовчав. - Так і зробіть. Я… віддячу. Ключі мають бути в мене о вісімнадцятій нуль- нуль.

- Боюся, не встигну. Доведеться з’їздити додому по паспорт.

- Далеко?

- На Троєщину.

- Добре. Чекаю на вас о дев’ятнадцятій. В офісі. - Макс уже хотів було покласти слухавку, та запитав навздогін: - А Дора вдома?

- Тільки-но повернулася. У фонді Юлії Скачко допомагала, потім містом гуляла.

- Навіщо?

- Вчиться…

- Чого?

- Не боятися ходити сама.

- Розумно, - Макс відрубав зв’язок, знизав плечима, пробурмотів із прикрістю: - Ну?.. І чому в моїй квартирі повинна жити Дора, якщо вона й досі не моя?!

Дора складала до скарбнички пам’яті тільки ті дні, коли її очі бачити Данка. Інші минали - анонімні, безликі, без числа, роду- племені, місяця.

Коли вдруге вирвалася до фонтану в Марійському, дістала смартфон, що в ньому вже написала заздалегідь: “Не можу розмовляти з тобою мовою жестів”, віддала Данкові. Дивилася на нього, чорні очі наче в калюжі втопилися: зрозумій. Він прочитав, розгубився.

- Чому? - спитав спантеличено.

- Бо я… я… - долонькою від губ до серця тими руками безпорадно. Ну, як же він не розуміє! Дора не хоче із ним бути німою і глухою. І утекти від Данка не може. Така-от біда.

Данко сідає на край фонтану, дивиться на Дору.

- А ми… щось вигадаємо, - запевняє оптимістично. - Добре?

- Добре, - киває, сідає поряд.

Данко обіймає її, і вони так сидять, геть несумнї, схвильовані і замріяні, і тільки Данко все скошує на Дору очі, приголомшено розглядає прозору шкіру, чорні вії, пухкі вуста, прямі, мов намальовані, брови. Данкові мало знати, що в нього є Дора. Данкові повсякчас треба дивитися на неї, і він нічого не може із цим вдіяти.

Отямлюються, коли джинси примерзають до лавки біля фонтану. Данко підхоплюється першим. Тягне Дору до кав’ярні біля “Арсенальної”, де в самому куті, коли б не зайшли, один і той самий столик завжди порожній. Ніби тільки для них.

Гарячий чай тим гарний, що гріє чашки. Вони обхоплюють їх змерзлими долонями, усміхаються однаково, бо думають про одне й те саме: ну чому ми сиділи на морозі, поки не померзли? Ми ж могли прийти сюди раніше і не трусилися б зараз, як зю- зі?! Хтозна - знизують плечима одночасно.

- Ти думала про фонтан? - питає Данко.

- Так, - киває Дора і сміється.

- Ми дурні…

- Так…

- Завтра - нізащо…

- Так…

Данкова рука торкається Дориної долоні, і все зникає. Чай прохолов, офіціанти супляться, а вони все сидять і дивляться одне на одного, аж поки в Дориній кишені не починає репетувати мобільний. “Час додому, пані Доро!”

Дора похапцем підхоплюється, знизує плечима, а Данко ще сидить, дивиться на неї і, коли вона торкається його щоки - підемо? - шепоче:

- Я не хочу… без тебе.

Дора чує. Сідає, притиснувши до грудей теребовлянську торбу, безпорадно опускає голову, киває: “Я теж…”

Одного разу чай ще не охолов, офіціанти ще не психували, коли до кав’ярні зайшли двійко хлопців. Уздріли Данка, загиготали:

- Дане! Чувак! Де ти пропадаєш?!

- О, Кінь… Гарик. Привіт! - розгубився Данко.

- Привіт, чувак, - сказав Гарик, присів біля Данка.

Кінь підсів до Дори.

- Привіт! - дивився на неї зацікавлено. - Як тебе звати?

Дора прилипла до стільця, безпорадно зиркнула на Данка

й опустила голову. Аби не чути. Данко насупився.

- Це Дора, - сказав приятелям.

- Доро! А чого ти така сумна? Він тебе ображає? - Кінь, певно, був ще тим мачо. Нахилився до Дори, постукав пальцем по плечу. - Альо, гараж!

- Кінь, іди в жопу, - Данко ухопив хлопа за руку, смикнув до себе. - Якого лізеш?!

- Та спокійно, Дане! Я просто хочу привітатися з твоєю подружкою, - щиро здивувався Кінь.

- Не треба!

- Чому? Гарик! Скажи йому…

Гарик зиркнув на насупленого Данка, на обуреного Коня, на тремтячу в куті Дору.

- Погнали, Кінь… Ми заважаємо.

- Сидіть, ми вже йдемо, - Данко встав, простягнув Дорі руку. - Доро. Ходімо…

Дора підвелася, та, аби вона змогла вийти, Кінь мав встати і пропустити її. А Кінь сидів. І дивився на Данка зухвало.

Гарик сіпнув Коня.

- Кінчай дурити!

- А не хочу! - уїдливо усміхнувся Кінь. Підняв очі, увіп’явся в Дору. - А попросити?

Дора закусила губку, полізла до торби.

- Кінь! Встань! - тихо й люто попросив Данко.

Кінь було уже випростав руку, аби пояснити Данкові, як він недобре поводиться із друзями, та тієї самої миті Дора дістала з торби електрошокер, зиркнула на Данка відчайдушно - прости! - штрикнула шокером у голу долоню Коня, натисла кнопку: хлопець зойкнув і впав на підлогу. Дора похапцем переступила тушку, заспішила до виходу, озирнулася до Данка і не втрималася…

“Я побігла… Запізнююся… Прости!” - залітали руки. До дверей.

У Гарика відвалилася щелепа.

- Дане… Вона німа?..

- І що?! - визвірився Данко, штовхонув Коня. - Козел… - Побіг за Дорою вслід.

Наздогнав аж біля стадіону “Динамо”. Забіг наперед, ішов перед Дорою задки, заглядав у мокрі очі, говорив гаряче:

- Ти помиляєшся! Ти помиляєшся, Доро! Не бійся! Говори! Говори своїми руками! Мені подобається! Не ховайся! Не треба. Хай усі знають!

Зупинився. Дора зробила ще крок, наштовхнулася на Данка. Завмерла. Він обійняв її, притулив до себе, витер сльози, і так