Биті є. Макс. Книга 2

- Що? - та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.

- Глухоніма, - повторила мати. - Вже місяцо, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…

- Навіщо ж глухоніму? - захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…

- А досить уже з нас балакучих, - несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.

Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно - так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі - чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда - порцеляна, очі чорні вологі - нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст - метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п’ятнадцяти.

Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:

- Добрий вечір… Я - Макс.

- Макс! - чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.

Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли - Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно - Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері - мовляв, можу йти?

- Відпочивай, - усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.

- І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.

- Добраніч, мамо… - прошепотів Макс.

Заприсягся б - не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено - забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю - чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?.. Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?.. Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!

- Нігті б відполірувати…

Здивувався. Він про важливе, а в голову - сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не від- воліче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: “Ти у мене перший…” Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: “Ти уже пізнала плотську любов?” І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.

Збудився: п’ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльон- дру з довідкою про здоров’я викликай. Чим загасити несподіване жадання?.. Припіднявся на ліжку й остовпів…

- Люба?..

Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п’ят. Та неспокійно - крутилася.

- Голки… - виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.

- Люба? - прилип до постелі.

Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили - так у руці й лишилися. А на голові - чорні кучері до плечей. І очі - наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.

- Так краще?

Макс дивився й віри не йняв.

- Люба… - як отой телепень, усе “Люба, Люба”, а що далі - хоч убий - не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала 6… лишитися там… На Костянтинів- ській…

- Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… - читала його думки.

Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою - на блідо- кофейній оббивці лишилися червоні плямки.

- Кров, - зітхнула. - От біда…

Руки до неба. З неба крізь стелю - дощ. Та рясний. ГІадає на крісло, і уже з крісла на підлогу червона від крові вода лине… Онде, ще мить - і попливе Максова постіль…

- Що… Що ти робиш? - вигукнув, самий жах у голосі.

- Прибираюся… - у воді по коліна. Та заклопотана вкрай, серйозна - усе те крісло від крові миє, ялозить по ньому долонькою.

Врешті зупинилася. Роззирнулася розгублено.

- А коси… Коси ж мої де?

А нема рудих кіс. Під червоною водою й не роздивитися, що на підлозі.

- Ти пірни… - Максові у вічі. - Я не можу… Потону…

- Люба…

- Гаєш! Гаєш час… Що ж ти? Як же я без кіс?

- Зачекай… Треба 6… зрозуміти…

Зойкнула, головою захитала - ой, гірко - нахилилася до води червоної та раптом - шубовсть у неї! І нема…

Макс став на постелі, як на острівці, - навкруги море червоне хвилями б’є. Крісло у тім морі гойдається. Вітер його до Мак- сового острівця жене. Стиснув щелепи, аж у вуха стрельнуло, заплющив очі і хотів було стрибнути з постелі в море! Заплутався у простирадлах, повалився на ліжко і щосили учепився в подушки, як у рятівні буї.

На ранок пані Женя зайшла до синової кімнати. Присіла на край ліжка, торкнулася синового плеча - знала, як кінестети- ка пробудити.

- Максимчику…

Макс розплющив очі, здивувався безмежно.

- Що ти тут робиш, мамо? - похапцем підхопився, роззир- нувся. Дідько! Він же вдома. - Вибач… Доброго ранку.

Як той дурний - по кімнаті, лоба пальцем тре, очима стріляє. Зупинився біля крісла, зиркнув на нього.

- А це що? Кров?..