Биті є. Макс. Книга 2

- Добре. Ти… Ти житимеш краще від усіх. Слово Герцога. Підводься! Підемо… Ти зможеш… Це я… Я… - Макс хоче сказати: “Я знайшов тебе! Без мене ти б здох…” Замовкає.

- Герцог - поганялово? - Ботва через силу підводиться, кидає намет на землю.

- Ім’я… - Макс не зводить з Ботви очей. Вивільняє плечі від рюкзака. Простягає руку…

- Красиво, - Ботва допомагає Максові зіп’ястися на ноги. Роззирається. - Куди?

- Туди, - навмання махає рукою Герцог.

День зникає несподівано, як англієць. Лісу нема - ні дерев, ні кущів, ні стежок. Тільки їдуча, як запах Ботви, безпросвітна чорна порожнеча.

- Дванадцять… Дванадцять мільйонів! Анджеліна стільки отримала… За Лару Крофт, - Макс і сам не знає, що верзе. Інстинкт самозбереження самознищився - меле язиком, останні сили розпорошує. Вчепився рукою у плече Ботви, волочиться. - Поїдемо до Парижа… Піднімемося на верхівку Ейфелевої вежі, з парашутами… Чи до берберів у Марокко. А краще зафрахтуємо яхту… З тобою не страшно… У море… Ти… Ти - Ботва. Ботва фореве!

- Герцог! Дивися… - Ботва зупиняється, вдивляється у темряву.

Макс на мить відпускає плече чоловіка, витягує шию, примружує очі. Що?

- Ніби вогник…

- Не бачу, - шепоче спустошено і падає в чорноту.

- Нащо ти його тягнув?

- Ну, не кидати ж…

- Не чіпай. Хай отямиться…

- Від гарячого скоріше повернеться.

Макс чує голоси впереміш із теплою ласкою вогню і гарячим пійлом: хтось підносить кружку до його вуст, намагається влити рідину в рота.

- Як до самогонників прибився?

- Підпоїли, в автівку заштовхали і привезли.

- Довго батрачив?

- У серпні попалився… Тільки… то не самогонники. Горілку ліву розливають нелегально. Щотижня дві фури відправляють.

- Знаю.

- Звідки?

- Буваю тут. Час від часу.

- Одного разу цигани заблукали. На базу припхалися…

- Повбивали?

- Усіх. А як хто з рабів слабшає, тих теж…

Ботва замовкає, нахиляється ближче до Макса.

- Герцог… Ти як?

Макс отямлюється від різкого смороду Ботви. Розплющує очі.

- Ну… От і файно! - Ботва всміхається, підхоплює Макса, допомагає йому сісти.

Макс мимоволі спирається руками на землю, дивується - а де сніг? Велике багаття тріщить дровами посеред широкої, вкритої сухою травою галявини. У світлі вогнища Макс не відразу помічає невеличкий дерев’яний сарайчик під деревами. Він схожий на відьмине кубло з казок - стирчить за метр над землею на міцних дерев’яних палях, як на курячих ніжках.

- Дім? Тут дім?

- Мисливська заїмка, - відповідає Дон. - Сіль знайшов. І чай…

- Справжній? - не вірить Макс.

Дон не відповідає, прискіпливо дивиться на Ботву.

- Харч маєш?

Ботва киває, дістає з торби брудну газету, обережно розгортає - всередині окраєць хліба з долоню і грудка пшоняної каші.

- Сховай! - розпоряджається Дон.

- Ні! - Макс смикається, подається до Ботви. - Дай!

- Сховай. - Дон без емоцій дивиться на чоловіка. - Зранку підеш. До людей більше доби дибати. Покажу, куди йти. Впораєшся. І харч згодиться.

Ботва розгублено дивиться на провідника.

- А як же ви?

- Нормально. У нас свій маршрут. Зранку розійдемося.

Макс приголомшено усвідомлює нову біду, по-звірячому хижо пригинається, Ботві в очі:

- Дай… їсти…

Ботва - то на Дона, то на Герцога.

- Командире… Можна я Герцогу трохи хліба дам?

- Кашу віддай.

Дякую! Дякую, брате! Макс ковтає пшоно маленькими крихтами. Смачно… Господи,як смачно… Ця Ботва - свята… Святий… Нащо йде? З ним… не пропадеш. Дотягне. Нагодує…

- Дякую…

- Чай будеш? - питає Дон.

- Дякую…

- То ти Герцог?

- Дякую, дякую… - Макс похапцем при гуляє до рота гарячу кружку, вдихає сумнівний аромат дешевої чайної пилюки, забутої мисливцями. Посміхається, як дурний. - Чай…

Допиває до сухого денця, валиться біля вогнища.

- У хаті не спатимеш? - питає Макса Дон. - Там лежаки є… І подушки з сіном.

- Тут полежу трошки… Гарно…

Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.

- Дім де? Далеко човгати? - питає Дон.

- Який дім?..

- Бомжуєш?

- Є таке.

- Давно?

- А-а-а…

- Горілка?

- …І що я мав робити?

- …Нормально. Тільки… самому…

- Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…

- …У торбі мотлох…

- Борг…

- Що за борг? - а Дон, виявляється, балакучий.

- Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…

Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.

- Наприкінці червня, - веде далі. - Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…

- Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…

- Та потонула…

- Ну, тонуть. Один біс.

Макс глухне. Люба… Глухне і чує - кожне слово.

- Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…

- Навіщо?

- До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитов- ку прочитав.

- Не пішли?

- Та піду… Кажу ж - борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…

- Щоб у першу ж церкву зайшов!

- Аби гроші… Хоч на свічку яку.

- Візьми.

Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.

- Проп’єш - знайду й уб’ю, - обіцяє спокійно.