Биті є. Макс. Книга 2

- Спробую, - Ганна Іванівна уже зателефонувала додому, попередила, що затримується, а як довго - невідомо.

Присіла біля пані Жені:

- Я постелю вам… У гостьовій.

Бідаха плечима знизала - тільки й того. Та о другій ночі раптом підхопилася з дивана, до дверей. Ганна Іванівна миттєво вкинула до сумки нашатир і корвалол з аптечки, прожогом услід. Пані Женя уже сідала за кермо свого “лексуса”.

За двадцять хвилин підтримувала хазяйську матір під руку, допомагала долати сходинки, що вели на третій поверх відрес- таврованого старовинного будинку біля Житнього ринку, де старий Перепечай займав цілий поверх. Косувала у вікна парадного на вулицю - біля під “їзду скупчилося нелогічно багато для ночі автівок: у салонах сиділи міцні чоловіки, перемовлялися.

Пані Женя не постукала у двері. Ключем відчинила, швидко пішла на світло, що линуло з глибини хоромів. Ганна Іванівна сунула слідом, уже знала - біда… На ходу діставала з сумки нашатир, руки трусилися. “Без роботи лишуся…” - душив відчай.

Заклякли біля прочинених дверей Перепечаєвого кабінету. Ганна Іванівна виглядала з-за спини пані Жені, бачила - за столом старий дід насуплений, щелепи ходором. Навколо столу міцні чоловіки перешіптуються насторожено, а на столі, на самій його середині обгорілий черевик… З нього чорна кістка стирчить.

- Не факт, що це черевик вашого онука, - розрізає гнітючу тишу обережний голос одного з міцних чоловіків. - Ми з’ясуємо назву фірми, дізнаємося…

- “Фабі”… - глухо хрипить пані Женя. Штовхає двері. - “Фабі”! - стогне, очі з орбіт. Штовхає чоловіків, лупить кулачками по їхніх грудях. - “Фабі”, “Фабі”…

- Синочок… - валиться, шкребе нігтями підлогу, кричить страшно і моторошно.

Під ранок після двох “швидких”, божевільна від горя, сунеться з ліжка на підлогу у гостьовій кімнаті татових апартаментів.

- Тихо, голубонько, тихо… - Ганна Іванівна притримує пані Женю за руки. Усе товче: - Тихо, голубонько, тихо…

Жінка відштовхує секретарку з люттю. Суне до виходу. І тільки старий Перепечай слова знає.

- Куди, доню?

- До Максимка… Там маю на нього чекати…

- Добре, добре…

До автівки уже поспішає водій. Перепечай самим поглядом наказує секретарці слідувати за донькою.

У порожній Максовій квартирі пані Женя, як у лихоманці, відшукує ножиці, стає посеред вітальні, зрізає волосся під корінь. Кидає ножиці на підлогу.

Секретарка не квапиться прибирати. Обіймає зболілу.

- Присядь, голубонько…

Та довести пані Женю до дивана не встигає. Мобільний здригається - виклик, виклик!

Пані Женя кидається до мобільного, із подивом роздивляється незнайомий номер, що висвітлюється на екрані, притискає апарат до вуха.

- Максимко?..

- Забери мене, - чує глухий голос сина.

ЧАСТИНА ДРУГА

Кадуцей

Володимир Гнатович Сердюк - ні сном, ні духом щодо карколомних забав сина - залишив набридлу Європу 20 березня 2009 року, через десять днів після чудесного повернення Макса в обійми трепетної мами.

Приземлився у Борисполі - ніби не вистачає чогось… А і те! Тільки вчора врешті відірвав від себе, наказав Августу Заксу перевести на офшорний рахунок сина гроші з фонду. З гостинчиком, можна сказати, приїхав.

Ні, Володимир Гнатович для сина нічого не шкодував. “Аби не чокнувся”, - думав, пригадуючи дикуваті витівки дурнуватих діточок своїх знайомих: як не зіб’ють когось на пішохідному переході, так шампанське по 2 тисячі евро за пляшку дудлять пихато і світять на вечірках камінцями, на один з яких цегельний завод купити можна. Псують репутацію поважним батькам, а тим потім утричі більше витрачати, аби перетворити бурю на штиль.

Проте і без грошей фонду у синових кишенях не гуло - хоч атомну електростанцію будуй! - тому настійливе бажання Макса самостійно розпоряджатися ще й коштами фонду викликало у Сердюка-старшого неабияке занепокоєння.

Та перший же погляд на дружину - увійшов до квартири, так і закляк - відсунув сумніви, й не роздивитися.

- Що з тобою? - запитав ошелешено.

Голомоза пані Женя у легкому шовковому халаті сиділа у кріслі, гортала не модний журнал і не новий каталог “Булга- рі” - Біблію… Байдуже зиркнула на чоловіка.

- Таке ти падло, Вова, - сказала незвичним, тихим, утомленим голосом. - Нащо ти Толіка вбив?…

- За коханцем скучила? - У Сердюка очі кров’ю налилися. Не забув: і року не минуло, як випливли на поверхню інтимні стосунки дружини з її особистим стилістом, як той помер не без Сердюкових молитов, який мріяв задушити оце гладке стерво, і тільки тваринний страх перед її невмирущим всесильним татом змусив зберегти формальні ознаки сім’ї і здиміти до Брюсселя, аби не бачити оцю огидну, потворну…

- Поговорити нема 3 ким… - прошепотіла ледь чутно, і було це настільки незвичним і вражаючим, що Сердюк і про гнів забув.

- Та що тут сталося, Женю?

- Сьогодні яке? - усе тим же слабким голосом запитала дружина.

- Двадцяте березня…

Пані Женя відклала Біблію, підвелася, відкрила шухляду комоду з карельської берези із венеційським дзеркалом, при- шпандьореним до нього на власний розсуд, дістала русяву перуку, надягла на лису голову… Видихнула, зиркнула на чоловіка більш упевнено.