Биті є. Макс. Книга 2

- Дванадцять мільйонів! - повторив Макс. - І я наведу лад у цій “делікатній справі”! Пишатимешся! - усміхнувся чемно, підняв келих. - Із поверненням, тату.

Сердюк уп’явся в сина очима.

- Стривай! Яке там “з поверненням”! Знав би, що так заговориш, і копійки б не дав! Два лимони йому замало! А ти хоч гріш заробив у своєму житті?! Сидить він, розпатякує! Схеми мені тут малює… Та я такі схеми знаю, що тобі й не снилися, економіст задрипаний. Ти своє зароби і тринькай!

Розчервонівся, налив собі ще, випив, очі примружив і сказав:

- Дякуй, що ця розмова відбувається після того, як я наказав тобі гроші перерахувати…

- Дякую, тату, - спокійно відказав Макс.

Володимир Гнатович їхав у таксі додому, супив брови: нащадок, мать його! Може, дружина і має рацію… Одружиться, порозумнішає, плекатиме… своє дерево. Та і Новаковський зятя матиме не такого, як він сам - спочатку голого, босого. Освічений, розумний, красень. І гроші є. Такого не довбатимуть, як його самого все життя довбав і довбає старе падло Перепечай на пару зі своєю донькою.

Перепечай онука любив, хоч ніколи особливо і не виказував того. Старому слова до дідька. Діло дай. Пані Женя з Максом ще трусилися у “швидкій”, що мчала з Карпат у бік столиці, а Перепечай уже роздивлявся коштовний годинник “А. LANGE&SOHNE” - тільки він і залишився від фірми “Весна”.

- Продай, собі лиши тисяч тридцять, “здачу” мені принеси, - кинув цяцьку з рожевого золота вартістю 75 тис. євро начальнику своєї охорони Продану, що той не спав третю добу, оперативно і грамотно організував пошуки онука. Заслужив.

- Черевик викинути? - вказав той на обгорілу калошу з кісткою, що так і стояла посеред столу.

- У сейф сховай… Речовий доказ, - наказав Перепечай. - Ще не знаємо, з ким воюємо. Раптом згодиться…

Продан забрав черевик, зник безшумно. Старий важко опустився у крісло. Спина колом… Чого їй треба, тій спині?! Скоріше б Женя Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.

Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня удень: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перегіечая зателефонувати Максу, - не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.

У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.

Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину - сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.

- Максимко… А що дідові приніс? - наче й не здогадується про Максові мандри.

Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого - тільки тор- бів для грошей не вистачає, а варто з’явитися - як та дитина: а де гостинчик?

- Є гостинчик, - дістав пляшку лікеру “Mandarine Napoleon”. Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.

- О! Моя наливочка… - закивав дідо. Зиркнув на Шиллє- ра. - Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.

Макс і Шиллєр зиркають один на одного.

- Як почуваєшся, Ромо? - холодно питає Макс.

- А маю погано? - Шиллєр напружується. Суне до дверей.

- Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! - Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. - Я тобі розкажу якось… чому саме…

Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує - до завтра, на все добре - зникає. Перепечай відкриває пляшку.

- І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, - наливає собі по вінця.

Макс зітхає розчулено.

- Діду, ти мене любиш?

- Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, - відповідає старий. - Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися - півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?

- Класно…

- Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.

- Давай іншим разом, - тьмяніє.

- Добре, - спостерігає за онуком уважно. - То без діла прийшов?

- Діду… Куди краще гроші вкласти?

- Землю купуй! - не роздумує Перепечай. - Інше - мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.

- Так не продається земля…

- То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть - не відіб’єшся.

- Допоможеш?

- А наливочки привезеш?

- Привезу.

- І я допоможу, - Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. - Грошей багато?

- Два мільйони…

- Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.

Макс дивиться на діда сумно.

- Не любиш ти тата.

- Чому ж це не люблю?! - щиро дивується Перепечай. - Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші - то маячня. Свій кадуцей треба мати.

- Що за кадуцей?

- Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей - жезл Гермеса. Хто кадуцей має - той недоторканний.

- Гроші…