Биті є. Макс. Книга 2

- До кінця квітня тобі строк, - сказала. - Наприкінці квітня влаштовуємо обід. Новаковський з дочкою запрошені. А як ти за цей час устигнеш завести із ним тісну неформальну співпрацю… Який привід знайдеш, аби запросити їх до нас, мені все одно! Зрозуміло?

- Ти тепер тільки накази віддаватимеш? - буркнув.

- Про що нам говорити? - незворушна. - Чужі… - додала, страшні спогади калейдоскопом. Толіку б поплакалася: як жити не хотіла, коли побачила страшний обгорілий черевик фірми “Фабі”, як обчикрижила волосся і поклялася собі до смерті не виходити із синової квартири… Як за мить після того Максимчик гукнув: “Забери мене” - і вона побігла до дверей боса. Тато не підвів - гвинтокрил, божевільний політ у Карпати. Вітер снігом з дощем крутив, льотчик матюкався: “Подохнемо!”, ледь приземлилися на якійсь галявині посеред гір, а там уже позашляховики двигунами бурчать. По тих горах… У присмерку дісталися хутірця з трьох хат. І вона рвонула до однієї - землі під ногами не чула. Та біля неї стояла капличка з файно розмальованою гіпсовою Богоматір’ю, лампадка горіла… Як заціпило біля Матері - ноги не йдуть. “Врятуй! Хай у тій хаті буде мій син!” - на увесь світ до неба. Перехрестилася, як уміла, пішла до дверей з острахом. І тільки коли побачила на високому ліжку під теплим ліжником змученого, бородатого, майже невпізнаваного сина, врешті повірила - живий…

- Чужі, - повторила на тій же ноті. Замовкла, смикнула перуку, аби сиділа рівніше. - Максимка женити треба. Терміново. Тобі ясно?..

Та ясно, ясно! Сердюк зателефонував Августу, аби пересвідчитися, що гроші впали на рахунок сина.

- Макс знає? - запитав.

- Він майже місяць у фонді не з’являвся, - почув. - Але я телефонував йому додому.

А це що за фокуси?! Хотів було дружину розпитати, та пані Женя тільки скривилася, ніби від Сердюка тхнуло, як від простроченої ковбаси.

- Не дратуй мене дурними запитаннями, - процідила. А він ще хотів - чого лиса?.. Промовчав.

Вискочив із сімейного гніздечка у Царському Селі, попхався пішки до синової квартири на Хрещатику. На автоматі. Повітрям свіжим подихати після літака закортіло. Звик, дурень, Брюсселем легковажно вештатися. А тут тобі не те, що там. Ями на тротуарах після зими до осені. На Мечникова - калюжа на всю пішохідну зону, хоч пливи, біля Жовтневої лікарні мітингувальники із забудовниками зчепилися: хоч-не-хоч - небайдужий, бо обійти - тільки проїжджою частиною, а там така пробка, що й п’яту поставити нема куди. І повітря… нема. Тільки викиди.

- Твою наліво…

Дістався до Бессарабки, і тільки коли стояв перед дверима синової оселі, тиснув на дзвінок, доиетрав: міг би й Максима до себе покликати.

Сина побачив, щелепа відвалилася: схуд, навіть меншим на зріст здавався, на щоках подряпини, та то дрібниці - очі холодом морозять. Ніби двісті років прожив, нічим не здивувати, все - гімно.

- Що з тобою?

- Нормально, - аж надто спокійно відповів Макс.

Стояв навпроти батька, обніматися не поспішав. “І що йому

розповідати? - думав. - Як майже добу після нічної пожежі все брьохав і брьохав невідомо куди, аж доки не впав. Як жер усе, що бачив на землі, порізав язик корою, ковтав кров і уже не мріяв підвестися. Як таки встав, зробив кілька кроків і поринув у чорноту. Як отямився у хаті незнайомих людей - з гарячою головою, глухим тоскним кашлем і вселенською тугою в серці. Як мама везла “швидкою” до Києва під крапельницею. І хоч уже десять днів спливло, а він і досі…”

Закашлявся. Хіба тато зрозуміє? Тато… смерті не бачив!

- Чаю? Кави? Ти нині повернувся? - запитав увічливо.

- Ну… Пригости вже чим-небудь, - Сердюк-старший насторожено усміхнувся - та що тут із ними?! - сам пішов до сина, обійняв. - Давай чай… Як немає чогось міцнішого.

Макс мовчки поставив на столик два келихи і пляшку “Cardhu”.

- Мені Август доповів, що гроші вже… - Володимир Гнатович сам наливав. - …перераховано…

- Замало, - сказав Макс.

- Два мільйони тобі замало?! - Сердюка лякав незнайомий, спокійний голос сина, та й терпіти сили не мав. З ким ото волочився, порепаний увесь, наче з конопель!

- Мінімум дванадцять, - Макс сидів навпроти батька, крутив у руках келих. І сам не знав, чого його так заклинило на цій цифрі. Чонган наворожив.

Володимир Гнатович взяв себе в руки, спорожнив келих.

- Так, Максиме. Давай розбиратися… Тобі, батьківськими турботами, грошей не бракує. І банк, і енергетична компанія, де ми тебе акціонером зробили…

- У мене все гаразд із пам’яттю.

- Так навіщо тобі гроші фонду?!

Макс усміхнувся холодно, відставив келих, дістав з кейса блокнот і ручку - давай малювати. Ось фірма “X”. Перерахувала фонду п’ятдесят тисяч доларів на програму озеленення дитячих майданчиків. Фірма “У” виступила підрядником. Без тендерів, звісно. Перерахувала кошти фірмі “Z” на закупівлю газонної трави. Та подалася шукати траву на край землі… Результат? Майданчики лисі, фірмі “X” повернули відмиту готівку…

- А на твоєму рахунку, тату…

Сердюк задихнувся…

- То ти мене шантажуєш?! Дарма я тебе на благодійність посадив. Надто делікатна справа!