Блакитний Замок

— Повністю, — згідливо сказала Валансі.

Першу половину шляху обоє промовчали. Та й складно було говорити — Леді Джейн так гуркотіла, що вони не чули б одне одного. Зрештою, Валансі не була в розмовному настрої. Вона соромилася, — що виявилася такою дурепою, — і що Барні Снайт застав її в такому місці. Барні Снайт з його репутацією кримінальника, безбожника, фальшивомонетника і розтратника. Губи Валансі тремтіли у темряві, коли вона думала про нього. Але їй БУЛО соромно.

А все ж вона відчувала радість — незбагненне торжество — на цій вибоїстій дорозі поруч з Барні Снайтом. Назустріч їм вибігали великі дерева. Висока дивина стояла вздовж дороги у рівних рядах, як вишикувані солдати. Чортополох у світлі фар виглядав як компанія захмелілих ельфів. Вона вперше їхала в автомобілі — і їй це подобалося. З Барні за кермом вона не боялася нічого. Швидка їзда викликала в неї душевний підйом. Сором відступив. Її єдиним відчуттям було те, що вона — частка комети, яка мчить у нічному просторі.

Але раптом, коли вже сосновий ліс порідшав і з’явилися зруби, Леді Джейн почала стихати. Тоді уповільнила швидкість — і зупинилася.

Барні скрикнув з відчаєм. Він вийшов. Оглянув машину. Повернувся з винуватим виразом.

— Я заплішений дурень. Закінчився бензин. І я ж знав, що його мало, коли виїхав з дому, але збирався заправитися у Дірвуді. А потім так поспішав до Корнерс, що забув про це.

— Що ми можемо зробити? — стримано спитала Валансі.

— Не знаю. Ближче, як у Дірвуді, бензину не дістати, а це дев’ять миль звідси. І я не зважуся залишити вас тут саму — по цій дорозі завжди хтось волочиться. Та й ще ті придурки з Корнерс можуть сюди приблукатися, — дехто з них був з Порту. Думаю, найліпше для нас — просто терпляче чекати, доки повз нас хтось не проїде і не вділить нам стільки бензину, щоб ми могли повернутися до Галасливого Абеля.

— Ну то в чому річ? — спитала Валансі.

— Можливо, нам аж до ранку доведеться так сидіти, — сказав Барні.

— Я не проти, — відповіла Валансі.

Барні коротко реготнув.

— Як ви не проти, то я тим паче. Мені в сенсі репутації втрачати нічого.

— Мені теж, — незворушно сказала Валансі.

РОЗДІЛ XXI

— Сидітимемо собі тут, — промовив Барні, — а як комусь спаде на думку щось таке, що варто б сказати, — то заговоримо. А як ні — мовчатимемо. Не думайте, що ви мусите зі мною розмовляти.

— Джон Фостер пише, — процитувала Валансі, — «якщо ви можете мовчки просидіти з кимось півгодини і почуватиметесь при цьому зручно, то ви станете друзями. Якщо ж ні, то це неможливо і не витрачайте часу даремно».

— Мабуть, і Джон Фостер інколи пише розумні речі, принаймні, оцю, — визнав Барні.

Довгий час вони сиділи в повній тиші. Через дорогу перестрибували маленькі кролики. Раз чи двічі розкішно зареготала сова. Дорога за ними була змережана тінями дерев. Далеко на північному заході небо покрили маленькі сріблясті перисті хмарки, — саме там, де мав би бути острів Барні.

Валансі почувалася на вершині щастя. Деякі речі ми усвідомлюємо повільно. А інші приходять до нас, наче спалах блискавиці. Валансі пережила спалах блискавиці.

Вона раптом збагнула, що кохає Барні. Ще вчора вона належала самій собі, а відтепер — йому. І він же нічого не зробив, нічого не сказав. Навіть не глянув на неї як на жінку. Але це не мало жодного значення. Байдуже, ким він був і що скоїв. Вона кохала його без жодних застережень. Все у ній розкрилося назустріч йому. Вона не мала ні найменшого бажання притлумлювати цю любов або ж відрікатися від неї. Їй здавалося, що вона належить йому настільки, що навіть думки не про нього, думки не переважно про нього були для неї неможливими.

Все це розуміння прийшло до неї просто і повно, тієї миті, коли він, спершись на дверці автомобіля, пояснив, що у Леді Джейн закінчився бензин. Тоді вона глянула йому в очі при місячному світлі — і збагнула. За цей блискавичний мент все змінилося. Все старе щезло, все оновилося.

Вона не була більше незначною й малою старою панною Валансі Стірлінг. Вона була жінкою, сповненою коханням, отже, багатою і значимою — для себе самої. Життя вже не було порожнім та даремним, а смерть вже не могла її ошукати. Любов визволила її від залишків страху.

Любов! Яка вона пекуча, стражденна, нестерпно солодка, як вона заволоділа душею, тілом і думками! В її серцевині крилося щось прекрасне, невловиме, суто духовне, як крихітна блакитна іскра всередині твердого діаманта. Більше Валансі не була самотньою. Вона належала до величезного сестринства жінок, які хоч раз у житті когось кохали.