Бора

навець, хоч і не професійний, примітивного живопису. Я у гімназії вів факультатив з історії живопису. Тому ні. Моя відповідь ні, не вірю. Тут ви програли. У нас вже правила змінились, а я й не помітив? Оповідач програє, якщо йому не вірять? Іван Іванович мовчить. Гордій допиває вино. Гаразд. Програв. І то вчасно. Мушу йти. Ну чому? Тільки ж почали! Все, я пас. Курити хочу і справді час додому. Та куди ви у таку темряву? Жоден ліхтар не світиться на вулиці, зупиняє його Бора. Місця вистачить усім. Залишайтеся. Борі спадає на думку, що треба сказати йому про вільну кімнату. При самому вході праворуч вільна кімната, каже вона. З двома виходами. Можна у передпокій вийти, а можна надвір. Дякую. Завтра зранку я у вас. Не можу залишитись. На мене пес чекає. Нічне повітря як вода з сільської студні. Відчутно похолодшало. Ніколи б у таку темінь не вийшла, каже Лідія, і з її рота йде ледь помітна пара. Чоловіча фігура у підсвітці місячного сяйва прямує до хвіртки і, зачинивши її за собою, зникає за живоплотом. Нема кому пса вигуляти чи що?.. дивується Лідія. Вони повертаються за стіл, від їхніх рухів скаче полум'я свічки, а коли язичок світла вирівнюється, пустивши вгору темний струмочок кіптяви, Бора каже: Іване Івановичу, я що думаю… може, варто винайняти адвоката? Чути, як потріскують дрова у каміні. Іван Іванович відповідає не одразу, а тоді вже й не потребує жодних запитань. …Для чого? Від кого захищатись? Від своїх пасербиць? Боже збав. Давно усе обдумав і вирішив поступитись. Як? Звичайно й просто поступитись. А чому це вже інше запитання. З кількома відповідями. Через безперспективність боротьби. Відповідь перша. Бо ж справді до чого призведе ймовірна перемога? Позивач та відповідач під одним дахом не уживуться, а продавати дім, купувати помешкання, аби роз'їхатись, ні, і ще раз ні, він такого марафону не витримає. Краще той час, що йому залишився, витратити на інше. Часом варто скласти зброю ще до початку борні, не виймати її. Не тягатися по судах, не товктися на руїнах того, чого не відновиш. Змиритися. Саме змиритися. Просто жити. І чому б не у домі престарілих? Можливо, життя існує й у цьому заповіднику для старого непотребу. Так і сказав «старого непотребу», і ніхто зі слухачів його не перебив, бо він не дозволив. Є ще одне пояснення, далі вів він. Можливо, головне. Вона не могла такого зробити. Вона розумієте? не могла. Копирсатись у деталях, вишукуючи докази тому? Ні. Нізащо. Краще вже таємниця, недомовленість, аніж доведена кимось у суді неправда. Не могла піти на таке. Її могли змусити. Підштовхнути могли, надурити. А як воно було насправді, тепер вже не запитаєш. І якщо пасербиці таке задумали й зробили, то разом усім жити вже точно нема сенсу. Іван Іванович замовкає. Він стільки думав про це на лікарняному ліжку, на лавці у тіні розлогої акації, або прогулюючись «серцевою» алеєю вона справді закладена у формі серця під кардіологічним корпусом. І згодом, у центрі реабілітації, за містом, у лісі. Там були сосни замість акацій, Іван Іванович ставив собі щодня мету: дійти до дальніх сосен з горішками у кишені там на дзвінкий стукіт прибігали обережні білочки. Ні, він не буде судитися. Він прийняв це рішення ще у лікарні не судитися за будинок. Не пручатися й не захищатися. І якщо бути відвертим до кінця, то щось таке приблизно мало статися врешті-решт. Бо сам в усьому винен. Sibi quisque peccat «Кожному доводиться розплачуватися за свої гріхи»… З донькою та сином зв'язок втратив: одна жінка не дозволяла з дітьми зустрічатися, інша сприймала цю ситуацію, як належне. А він погодився і з однією, і з другою. Nemine contra dicente «Без сперечань». Нема на то ради, мовляв. А її діти дівчата вже були немаленькі, вони його одразу не сприйняли. І що більше він намагався їм сподобатись, то більше дратував. Та й було від чого! Так, він зануда, він книжковий хробак, а проте любив їхню матір, можливо, це був його єдиний плюс перед її дітьми. Спільна втрата їх не зблизила, вони ще більше віддалились. У черговій суперечці старша сказала: їхали б ви, Іване Івановичу, до себе! До себе? Ну, до себе, до Стрия, ви ж там маєте хату. Ох, якою злою хвилею його накрило слово за словом такого одне одному наговорили, згадати страшно. І саме тоді вони показали йому документ: вашого тут нічого немає. Хата записана не на вас. Він усе це вже пережив. Йому зараз аби дах над головою, аби ліжко, аби спокій на душі бодай сьогодні, а завтра як Бог дасть. Раніше казав: людині багато не треба. Але ніколи не думав, що станеться так, що буде змушений відчути буквальність цих слів: нічого не мати, не те, що зайвого, нічого. У шістдесят чотири роки… Усі мовчали, не зводячи з Івана Івановича очей, а він говорив та й говорив. Колись друг Вітька переписав на бобіну… як, що таке бобіна?.. це, дитино, бабуся ваших флешок, така котушка із намотаною довгою-довгою коричневою стрічкою аудіозапису тож і кажу, переписав мені Вітька пісні Бітлз. І там була одна така, може, знаєте?.. «Коли мені буде 64», Іван Іванович кахикнув і несподівано англійською більш-менш пристойним тенором заспівав: Will you still need me, will you still feed me, When I'm sixty-four… і про всяк випадок уточнив: Ви ж розумієте англійську? «Чи буду тобі потрібний, чи варитимеш мені їсти, коли мені буде шістдесят чотири»… Дівчата закивали головами. Ми ще тоді, придурки, реготали: стільки не живуть, далі вів оповідач. Оком не встиг змигнути ось вони, мої 64! Вен ам сіксті фо-ор! І знову сам, і знову на роздоріжжі, усе спочатку, а в думках вірите? гідність зберегти б. Тому й судитися, милі дівчата, не буду. Який сенс? Ну присудять розділити будинок, так хто ж його ділитиме і як? Або присудять кімнату чи частину будинку і що з того? Мені ще у лікарні один майор внутрішніх справ у відставці сказав: вони купили той штамп про виписку у паспорті, а насправді вас не виписали, дев'яносто дев'ять відсотків не виписали, на понт беруть. А мені яка різниця? Для чого мені ці війни місцевого значення? Краще вже у дім престарілих. Вестиму там, чи то засміявся, чи то закашлявся, гурток «Художники-примітивісти», розповідатиму про Катерину Білокур та Ніколо Піросмані. Може, серед моїх учнів теж у когось відкриється талант художника, кхе-кхе. Або сам нарешті закладу квітник, довкола будинку престарілих там є, де дати волю фантазії, я бачив… І він нарешті замовк, втягнувши у себе повітря і видихнувши його протяглим «п-ффу…». І Бора раптом подумала, що зараз він запитає: «Вірите?» 7 Вранці Лідія підхопилась першою, поприбирала зі столу горнята з недопитим чаєм, фужери, закапану воском скатертину, викинула у смітник порожню півторалітрову пляшку з-під вина. Перед тим, як сісти перед вікном із дзеркальцем та тушшю для вій, гукнула у бік прочинених дверей Божчиної кімнати: Вставай, сонько, спізнишся до школи. Трохи збентежена мала (це ж треба! «сонько» від Лідії!) прочалапала донизу, крикнула: «Я у ванній!», що означало «Ванна зайнята!». Знадвору почулося гудіння бензопилки. З вікна другого поверху було видно, як Гордій узявся різати дерево. Відтяв шмат стовбура, озирнувся, знав, що на нього дивляться, підняв лезо вгору, не вимикаючи мотора: привітався і знову за роботу. Лідія вийшла, накинувши куртку, запросила майстра почати день зі сніданку. «Потім», сказав він. Лідія це сприйняла як сигнал до повної активізації. Попередила когось по телефону: одяг з гуртівні привезе завтра, бо сьогодні немає сенсу. Вона знаходить переконливі аргументи до свого висновку, і Бора не може зрозуміти справді сьогодні немає потреби їхати до Стрия, на гуртівню, а тоді знову до Львова, чи просто Лідії подобається Гордій, і тому вона хоче залишитись. Спостерігаючи за тим, як подруга завзято береться ліпити вареники з картоплею, Бора таки схиляється до другого варіанту. Ти ж казала, вареники важка їжа! нагадує вона. Для жінок важка, для чоловіків добра, не помічає іронії Лідія і без паузи у прочинені двері: Іване Івановичу! Як ніби чекав: виходить з кімнати, бадьорий, усміхнений, у білій сорочці та у трикотажному жакеті на гудзиках. Перехопивши погляд Бори, каже: Найкращий лік проти поганого ранкового настрою вдягнути білу сорочку. Старанно зачісує волосся догори і рушає по сметану. У вітряний сонячний день, коли у повітрі літає жовте прозоре листя та срібні нитки павутиння, ніби й не було вчорашньої негоди. Обід накривали у вітальні, де вчора грали у «Вірю не вірю». Іван Іванович вже сидів за столом з книжкою у руці, схожий на відвідувача ресторану, що чекає на своє замовлення. Гордій усміхнувся, побачивши його: Іване Івановичу, відсунув своє крісло, я вчора наговорив зайвого… Жінки мовчки розкладали на скатертині тарілки й виделки… Іван Іванович зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх скелець. Vinum locutum es, озвався дружелюбно. Вінум локутум ес, повторив Гордій. Винуватий заслуговує ліктя… Цікавий варіант, Іван Іванович усміхнувся, згорнув книжку, заложивши між сторінками інструкцією до якихось таблеток. Що воно таке насправді? запитав Гордій. Говорило вино. Справді. Говорило вино. Не ображайтеся на мене. За столом Лідія жартує, підкладає чоловікам у тарілки, голос дзвенить, очі сяють. Божку, що «заїхала по дорозі», з порога саджають за стіл. Зустрівшись поглядом з Лідією, вона дивиться на свої руки і біжить до ванної. Здавалося, зараз усі позбирають посуд і залишаться за цим столом, як учора. Але Гордій, подякувавши, встає: на нього чекає робота у саду. Лідії час повертатись до Стрия. А Божка йде додому, вона сьогодні «скайпиться» з батьками. «От і добре, попрацюю», думає Бора. Але плани на вечір таки доводиться усім змінити. Двері ж ніхто не зачиняв. Не встигли отямитись, як у передпокої вже тупцювали, залишаючи сліди на підлозі, троє незнайомців. Не виникало жодного сумніву, що цей попереду, у пальто, невисокий з борідкою, є головним, а ті двоє, з обличчями без емоцій, другорядні. Ви тут господиня? усміхнено глянув на Бору невисокий з борідкою. Я. Дозвольте пройти. І не зводячи з Бори погляду, підносить папку з паперами вгору, показує на стіл у вітальні, повторюючи: Дозвольте? Тоді й Іван Іванович він щойно влаштувався почитати біля каміна книжку вбік відклав. І Лідія розгублено привіталась від дверей вона щойно вийшла з ванної, глянула скоса на сліди у передпокої та, не отримавши відповіді на своє «доброго дня!», зупинилась біля столу. І Божка завмерла, спочатку на сходах, на передостанній сходинці, затримавши руку на дерев'яній кулі, а тоді біля каміна: вона щойно зібрала нагорі свій наплечник, пропустивши початок подій, і тому не могла второпати, що відбувається. Ніхто не розумів, що це за дивні гості і чого їм треба. У кімнаті з каміном лише Гордія бракувало: шуму знадвору вже не було чути, хоча він щойно складав за будинком порубані дрова, поспішав закінчити до сутінків. Проходьте, дозволила Бора, але її дозвіл був зайвим, бо старший вже копирсався у папці, витягуючи з неї папери на стіл. Цей, у пальто, сам по собі не справляв би такого враження, якби не його колоритний супровід. Обличчя тих двох одоробл, що залишились обабіч дверей, заледве переступивши поріг кімнати, були геть позбавлені будь-якого виразу. Трапляються ж такі обличчя, немов сокирою рубані, без жодної тонкої риси, без жодної емоції. Хто це такі? Чого припхалися? Старший діловито витяг великий цупкий конверт, а звідти акуратними неспішними рухами якісь папери. Підпишіть, будь ласка, простягнув Борі папір з печаткою та текстом. Що це? Він зробив жест ввічливого заохочення: прошу ознайомитись. Бора почала читати і щоки її вкрилися червоними плямами. Гість терпляче чекав. Бора підвела на нього очі. Що це? повторила вона розгублено. А хто це? запитав він і обвів неспішним поглядом принишклих Лідію, Івана Івановича та Божку. Родичі? А ви хто? раптом прийшла до тями Лідія, і голос її від хвилювання пішов високими вібраціями. Що вам потрібно? Той зіщулився: чого так вищати? Мені, шановна, сказав підкреслено спокійно, потрібно, аби Христина Бора, показав на Бору, підписала акт купівлі-продажу будинку. Я його завірю. І, знаєте що, давайте без зайвого шуму, голос його звучав миролюбно. Не треба зайвого шуму. Він знову обвів поглядом присутніх: Шум, крик, плач, гвалт… Кому воно потрібно? запитання адресувалося ніби як Божці, бо саме на неї він подивився у цей момент; ніби як її особисто запитував, і сам собі відповів: Нікому. Ми ж цивілізовані люди, вийдемо із ситуації із взаємною користю, повернувся до Бори. Підпишіть. Іван Іванович зблід. Він опустився у крісло і зробив глибокий вдих глибокий видих, і ще раз вдих-видих. Божка стояла як вкопана, вчепившись рукою у поличку каміна. Підпишіть, м'яко повторив зайда, витягаючи з портфеля ще один конверт. Ось тут гроші. П'ять тисяч євро. У документах стоїть інша сума, не звертайте на неї уваги. Беріть, що дають, і вважайте, що вам дуже пощастило. Просто так, серед білого дня вам дають такі гроші. Чи не диво?.. А дім… Що дім? У вас його не було тиждень тому, і скажіть, чи вам чогось бракувало?.. Беріть гроші і живіть, як жили, без справжніх проблем… Здорові… З руками-ногами… З головою на плечах. Бора мовчала. Гість усміхався: Невже ви думали, що ось так ні сіло ні впало стають власниками подібних будинків? Він лагідно дивився на Бору. Але голос, що пролунав зараз, належав вже іншому чоловіку. І він тихо сказав: Варто кусати лише стільки, скільки годні проковтнути. Інакше вдавитесь. Давайте домовимось, Христино Бора, ви берете гроші і підписуєте папери. Бора мовчала. Думайте швидше! роздратувався візитер. А то взагалі нічого не дамо. Бахнуло немов бомба на порозі рвонула. Двох чоловіків відкинуло від дверей у різні боки. Божка схопилась руками за вуха. З гуркотом запрацювала бензопилка, наповнивши кімнату ревінням мотора та запахом відпрацьованого бензину. З полички каміна злетіло опудало ворони й з гуркотом розкинуло на підлозі крила. З-під ніг Гордія, що ступив на поріг, шугонув кіт, перестрибнув птаха і гайнув сходами нагору. Двоє у куртках швидко отямились, смикнулись було Гордій зробив крок вперед. Від його бензопилки звивався вбік тоненький хвіст сизого диму. Невисокий викинув долоні вгору, розвів руками у повітрі: стоп, мовляв, стоп-стоп, усе зрозуміло. Коротко глянув на одного помічника, на другого, показав жестом: все, виходимо. У кімнаті сморід, дзижчання ланцюга та гудіння мотору. Тримаючи бензопилку, як ручний кулемет, Гордій відступив на два кроки спиною до каміна, відкриваючи трійці дорогу до відступу. За кілька секунд непроханих візитерів не було вже й на вулиці тільки закурилося дрібне листя за автівкою, номера якої ніхто не встиг роздивитись з-за огорожі. Хм! видихнув Гордій, порушуючи тишу, від якої тепер дзвеніло у вухах, нині я таки залишусь. З вашого дозволу. Де, ви казали, та кімната з двома виходами?.. Не люблю, коли вихід один. Я мушу випити серцеві краплі! прийшов до тями Іван Іванович. Божка кинулась до Гордія він ледве встиг відставити «зброю» вбік і розревілась уголос, як дитина. Лідія вже повертала ключ у замку, ніби це зараз було більш потрібно, аніж півгодини тому. А Бора, забравши з рук Гордія пилку, шукала, куди б її поставити. Налякалась? Гордій провів рукою по неслухняних рудих пасмах Божки. Сам налякався! Ви? підняла очі Божка. Випадково запустив мотор! Та ну! Божка шморгнула носом, недовірливо придивляючись до виразу обличчя Гордія. Точно? Ну кажу ж! Без дурнів? А я подумала: ну все, зараз буде кров. «Техаська різанина-5». Аж коліна затрусилися. Яка різанина! засміявся Гордій. Спаде ж таке на думку… Як я настрашилась, Божка витерла сльози, озирнулась на Бору. Що вони хотіли, ті придурки? Дім забрати? …Птах виявився з секретом ворона мала механічний замок під крилами: крила вискакували у різні боки від натискання на непомітну кнопку, сховану у пір'ї. Чому ворона опинилася на підлозі даремно було обговорювати посунув її хтось випадково на край полички чи звукова хвиля свою справу зробила. А може, будинок підтримав Гордія по-своєму. І невідомо, що справило на непроханих візитерів більше враження звук бензопилки чи мертва ворона, що від удару оживає на очах. Ніхто вже нікуди не поїхав того вечора, навпаки, знову зібрались за овальним столом чаювати. Ви, Гордію, вчинили хоч і у відповідності до свого міфічного імені, але з точністю до навпаки, зауважив Іван Іванович, беручись за цукерничку. Раз і діло зроблено. Не перебільшуйте, Гордій слухняно сів біля Божки, у крісло, на яке вона йому впевнено показала рукою. Трохи перебільшую, погодився Іван Іванович, бо ж насправді гордіїв вузол розрубав Олександр Македонський. А зав'язав Гордій. Що є, то є, підтвердив Гордій, нам, Гордіям, у цій справі рівних немає. Я, відверто кажучи, розгубився, далі вів Іван Іванович, подзеленькуючи ложкою у горнятку з чаєм. А з чого він його зав'язав, що ніхто розв'язати не міг? втрутилась Божка. Зі звичайної мотузки? Гордій глянув на Івана Івановича, кивнув запитально: помагайте! З кизилового лика, з помітним задоволенням повідомив Іван Іванович. З такого дерева, що у вас в саду. Звідки ви знаєте? здивувалася Божка. Дитино мила… Пам'ять стільки різного утримує у голові, сам дивуюся. І то зайвого! Того, про що можна було б легко дізнатися, подивившись за потреби у довідник чи енциклопедію. Так ні! Про кизилове лико чомусь пам'ятаю, а от куди запхав свої окуляри, пригадати не можу, хоча щойно тримав їх у руках. Он вони, на каміні, показала Бора. У тій давній історії найцікавішим є не те, як Македонський розрубав той вузол… Гордій почухав за вухом. А як його той селянин Гордій примудрився вив'язати… Перепрошую, підняв вказівний палець Іван Іванович. Селянин, він же цар. Чого він був цар?.. Фригії, прийняв з рук Бори свої окуляри. Дякую. …як він вив'язав такий вузол, що ніхто розплутати не міг? Оце по-нашому. Це він вам як Гордій каже, засміялася Божка. А де це є Фригія? На території теперішньої Туреччини, ось тут приблизно, Іван Іванович підійшов до карти на стіні, але показати не встиг. Стук у двері зупинив його. У кімнаті повисла напружена тиша. Треба зробити нарешті дзвінок від хвіртки, спокійно зронив Гордій і вийшов з-за столу. Прохідний двір! У гостя розгублений вигляд, він мнеться, переступаючи з ноги на ногу, йому потрібний Іван Іванович, якщо є тут такий. Побачивши Лідію за спиною Гордія, вітається із нею, як знайомий. Ви хочете його забрати? Лідія стишує голос. Куди? відповідає чоловік. «Він що, з будинку престарілих?» думає Бора, вона виходить у передпокій, і Божка дихає через плече. Все їй треба знати. Лише Іван Іванович залишився у кімнаті. Куди я його заберу? каже гість упівголоса. У мене сім'я, діти, куди я його заберу? Лише тепер Бора помічає, що цей чоловік подібний на Івана Івановича. Це пан Олег, каже Лідія, син Івана Івановича. Брат Світлани. Ми зустрічались три дні тому у Стрию. Заходьте. Ні, відмовляється той. Нехай Іван Іванович вийде до машини, я в машині чекатиму. Іван Іванович збирався метушливо, як дитина у дитячому садочку, за якою прийшли. А повернувся занадто швидко неспішно скинув куртку у передпокої, акуратно повісив на вішак старомодний шалик, пригладив волосся перед дзеркалом і, не затримавшись у вітальні ані на хвилину, не звертаючи уваги на мовчазні погляди, почовгав до себе. Непроникне обличчя, рівна спина. Іване Івановичу! гукнула навздогін Бора. А як же чай? Дякую, почулося з кімнати. Прозвучало як «ні». Навіть перепитувати не треба було: дякую так, чи дякую ні. Усі залишились на ніч. Божка кудись зателефонувала, щось сказала, а тоді набрала ванну гарячої води з піною, попередила: «Я у ванній!» і сховалась там із мобілкою. Лідія малювала у своїй кімнаті нагорі. Іван Іванович читав. А ви, виявляється, буйний, сказала Бора, заходячи до кухні, де Гордій заходився міняти прокладку на крані. Він коротко глянув на неї, витягнув з рота шматок гумки, яку стискав зубами. І жлоб, додав. Ой, згадала Бора їхню першу розмову, скільки з мене за дрова? Я ще не закінчив, він нахилився над раковиною, голос його прозвучав глухо і ніби сердито. Розрахунок по роботі. Виструнчився, провів рукавом по чолі і Бора побачила усміхнені очі та крапельки поту над верхньою губою. Готовий на що завгодно закластися, сказав він, що ви не знаєте, скільки у вас грошей у гаманці. «У мене і гаманця немає, подумала Бора, косметичка ж не гаманець. Теж мені ``готовий закластися'', Божка номер два». А ну, притримайте шпиндель, закомандував Гордій. Що притримати? Ось цю пімпочку. Часом дивуєшся, до чого людина може звикнути, навіть до монотонного звуку крапель з крана, навіть у нічній тиші. Але щойно джерело дратуючих звуків буде перекрито, кран нарешті замовкне, і увесь простір довкола заповнить гармонія тиші настає момент щастя. Для чистої хвилинної радості іноді достатньо полагодити на кухні кран з водою. Дякую! вихопилося у Бори, занадто емоційно як для такої приземленої причини. Гордій зневажливо хмикнув: Це з тих речей небагатьох, варто зазначити, які я вмію робити. Хоча далеко не завжди роблю. Особливо якщо для себе. А от писати, як ви, не вмію. Не моє. Навіть листів ніколи не писав. Усе воно на папері виходить, як з чужого голосу. А ви що, справді роман пишете? Бора стверджувально хитнула головою, чомусь зніяковівши. А як називається? «Початок світу». Гордій хмикнув. І Бора чомусь почала пояснювати, і звучало це пояснення як виправдовування. Взагалі-то я спочатку називала його «Кінець світу». А потім подумала, що будь-який кінець це початок чогось нового… вона говорила і дратувалась сама на себе. І дала протилежну назву. Що так, що так, однаково невиразно, здивував прямотою Гордій, збираючи інструменти. Я у цьому мало що тямлю. Але на таку книжку не звернув би уваги. Ти ба, який знавець книжкового ринку. А сам, здається, взагалі нічого не читає, хоч із виразною назвою, хоч ні. Бора заходиться витирати рушником й розкладати по шафках чистий посуд. А на яку назву звернули б увагу? не втримується Бора, цікавість таки бере гору. Гордій не поспішає з відповіддю. Бора озирається і її накриває щемливе відчуття від миттєвої довершеності картинки-спалаху: в її руках риплять чистотою тарілки, поруч чоловік подзенькує інструментами, перемовляючись із нею. Як випадково почута давно забута мелодія чи запах парфумів, що майже вивітрився з порожнього флакона. А ви книжки свої як підписуєте?.. Гордій не звертає уваги на її погляд. Яким ім'ям?.. Христина Бора… повторює він за нею так, ніби пробує її ім'я на смак. Давайте перейдемо на «ти»? Чи це жінка має пропонувати? Я щось забув, як то має відбуватися… Давайте, погоджується Бора. Вона ніколи не замислювалась, хто перший має пропонувати перейти на «ти» яка різниця? Якби ти назвала роман, скажімо, «Роба», Гордій легко переходить на «ти», тоді б його читач одразу ж зауважив хоч візуально, хоч на слух. Бора мовчить, тарілки риплять, інструменти подзенькують… У тебе там є щось про роби? наполягає Гордій. Ні, там про кінець світу. Хм, каже він. Тобі б у менеджери податися, у велике видавництво, Бора ще має звикнути до цього «ти». Вже був. Не у видавництві, в іншій сфері. Дай шмату, якої не шкода. Топ-менеджером був, але, слава Богу, пішов. А зараз де? А зараз рруба-аю-пиля-аю-садові лав-вв-ки виготовляю, співоче вигукує Гордій, витираючи руки рушником та скрутивши мармизу, як Шрек з мультфільму. У поєднанні з його екзотичним носом це виглядає справді комічно. Цю маленьку виставу першою оцінила Лідія засміялася з порога: з якого приводу такі вирази облич на ніч показують? Про що мова? Лагідна усмішка, свіжонакладений рожевий блиск на губах. В очах бісики скачуть. Подобається їй Гордій. А ми тут на «ти» переходимо, приєднуйтесь, каже Гордій. «Звідки йому відомо, думає Бора, що я не знаю, скільки у мене грошей у косметичці?..» 8 Перший роман Бори вийшов вісім років тому. Його обговорювали, на нього писали рецензії і схвальні, і розгромні. Його шукали у книгарнях, а у автора брали інтерв'ю та коментарі з будь-якого приводу. Минув рік, Бору наполегливо запитували, коли буде наступна книжка. Невдовзі, відповідала Бора, пишу… Вона і справді почала писати новий роман, але робота над ним просувалася дуже повільно, а тоді й зовсім зупинилася. Після смерті чоловіка Бора збайдужіла до усього, тягнула себе зранку під холодний душ, аби мати снагу до нового дня, автоматично правила у видавництві чужі тексти, бралася читати книжки й відкладала убік усе видавалося штучним, натягнутим та далеким від її думок та почуттів. Жодна книжка не здатна була розрадити, допомогти, повернути хоч дрібку радості. Читання не приносило задоволення. Несподівано її роман потрапив на очі одному поважному критику той відгукнувся розгорнутою рецензією, яка збурила нову хвилю зацікавленості авторкою. Про неї згадали. Знову почали запитувати, коли вийде новий роман. Вона не мала що відповісти, бо ж нічого не написала за останні місяці, ані рядочка. Одного разу старий письменник, який прийшов у видавництво з новим рукописом, сказав їй: книжка сама знає, скільки їй писатися рік чи десять. У нього, принаймні, саме так і було щось писалося швидко, за кілька місяців, щось розтягувалось на роки. У кожного тексту своя швидкість визрівання. Вона на той момент вже знала це й без нього. Він лише підтвердив її думки. Різниця була в тому, що їй написався лише один роман, і більше так виглядало й не буде. Одного березневого дня у видавництві, стоячи із горнятком кави біля вікна, Бора побачила, як з-під коліс захляпаної брудом автівки, з калабані, заповненої каламутною дощівкою, вилітає проти сонця водяне віяло, зблиснувши у променях усіма кольорами райдуги і Бора, залишивши горнятко на підвіконні, повернулась за комп'ютер, відкрила новий файл і написала: «То він затягує її до інтернет-спільнот, переконуючи, що вона збіднює собі життя байдужістю до віртуального спілкування, а то на її очах вбиває усі свої профілі та сторінки і, відвернувшись від монітора комп'ютера, закинувши руки за голову, каже голосом щасливої людини: все! на волю!» Це був початок роману. А може, не початок; може, середина далі буде видно, з чого вона почала писати роман, з початку, чи ні. Речення сформувалось саме собою, спало на думку готовою голою конструкцією, як ніби Бора зняла її з повітря та, подумавши, наповнила живим змістом, вибудувавши слова у певному порядку. А зовні нічого не відбулося. За спиною незворушно сиділа за своїм комп'ютером зосереджена й на диво мовчазна Руслана, і це ще більше підкреслювало особливість моменту. Так у прогрітій землі вистрілює ледь помітним паростком насіння, що втомилося від власного чекання, але ця миттєвість все одно приходить зненацька і минає непомітно, хоча саме з неї усе й починається усе зрушується, годинник прокидається, відраховуючи перші хвилини нового часу. А на поверхні і далі без змін, немов нічого там, у глибині, із зернятком не сталося. Роман про кінець світу, про вихід Інтернету з-під контролю людей, просувався маленькими кроками по півсторінки на день. Ще й з перервами. І так тривало вже майже три роки. Бора нікуди не поспішала. Це роман прискорив свій рух, поступово наближаючись до фіналу, після розмов із Божкою, після того, як Лідія прочитала першу частину роману і почала вимагати другу. Бору ж облягли сумніви: може, не варто й порушувати мовчання, думала вона. Може, варто залишитися автором одного-єдиного роману. Але це вже було не їй вирішувати наступний роман вже існував, і не від Бори тепер залежало його майбутнє. Їй залишалося зробити останній ривок, поставити крапку та відчути момент ні з чим не порівняної ейфорії. Щоб дуже швидко переконатися у тому, що за дев'ятим валом радості вже суне хвиля спустошеності накриє з головою, не одразу й виберешся. Ще навіть не спускалася сходами від шостої ранку не встає з-за комп'ютера. І чує згори, як прийшов Гордій, як шарудить папером, розгортаючи його. Таку конструкцію пропоную. Дивіться… каже внизу. Бора одягнула навушники. Але через кілька хвилин відтулила один від вуха. …з двох боків ось такі півмісяці, голос Івана Івановича, піднесений та нетерплячий, і ось такими… ось такими трьома ярусами, ось так… квіти від найвищих до найнижчих. І щоб цвіли по черзі. Бора знову затуляє вуха навушниками. В них навіть музики немає, там просто тиша. Через деякий час глянула у правий нижній кут монітора: ого! яка година! Та невже вона собі перерви не заробила? Підійшла до вікна. Збоку їй не надто добре було видно, що робить Гордій під дашком, в імпровізованій маленькій майстерні під стіною. Так виглядало, що тесав якісь колоди та бруски. А на стільці, поставленому у траву, сидів спиною до неї Іван Іванович, щось розповідав, жестикулюючи. Виправила написане за ранок і до вікна. Іван Іванович намагався садовими ножицями надати круглої форми самшитовому кущу. Гордія ніде не видно. Побачила його, спустившись у вітальню, він за вікном прикручував до хвіртки металеву табличку. Цікавість вивела її до воріт: що він таке робить? На металевому щиті, з боку вулиці, було написано: «Об'єкт перебуває під охороною агентства ``Гордіїв вузол''». Чорним по срібному, за трафаретом, у білій рамці-паспарту. Тримався щит на чотирьох шурупах. Гордій перевірив, чи надійно закріпив, задоволено поставив крапку своїм багатофункціональним «хм!». Його хмикання пасувало до будь-якої ситуації, було доречним як захват, насмішка, здивування, осуд… Воно щоразу виявляло свою промовисту багатозначність. Погрожуєш чи на понт береш? запитала Бора. Попереджаю. Ту трійцю. Ти думаєш, вони знову приїдуть? Думаю, так. А якщо тебе у цей час не буде на об'єкті? Доведеться тут покрутитися деякий час… Ти ж не проти? Але якщо мене не буде дасте їм мої координати. Він мив руки, коли вона запитала, стоячи у дверях ванної з рушником: Для чого тобі це, Гордію? Рушник? усміхнувся він. Не рушник! Хм! Витираючи руки, вибив ногами чіткий танцювальний ритм. Для чого? відітхнув, весело повторивши запитання. А сумно жити! Коротка черга чечітки і ще більш піднесено: І втрачати нічого! Навскіс відірвав, не спитавшись дозволу, край газети, написав номер телефону та своє ім'я і, склавши навпіл, запхав у кутик дзеркала у передпокої. У під'їзді нікого. Вдома нікого. Бора натиснула на гудзик дзвінка, почекала, а тоді лиш узялася шпортати ключем у замку. Пахне ремонтом. Коридор заставлений речами ледве протиснулась. Кімната Влада і Каті порожня, звільнена від меблів. Паркет процикльований, помітно світліший, ніж був. Ніби похазяйнували телевізійні фахівці зі зміни інтер'єру: блякло-лимонний колір стін оживили кольором слонової кістки, на стелі розкинули крила дві намальовані чайки, один кут кімнати у широких вертикальних смугах від стелі до підлоги: пісочна блакитна, пісочна блакитна… Морський стиль. На кухні, біля мийки пластмасова таця, вкрита рушником, на ній помиті горнятка й тарілки. Порядок. Бора поспіхом зібрала сумку з одягом, напхала, ледве застебнувши блискавку, повернула за собою ключ, притягнувши двері ривком до себе, аби замок спрацював як слід. Замок теж давно треба поміняти. Вдома нікого. Іван Іванович у садку порається біля хризантем. Піднялась на другий поверх, розклала речі на дивані… Ні, даремно тягнула ці лахи сюди усе не те. Віджиле, безрадісне, позавчорашнє. Розглядала себе у дзеркалі на внутрішній стороні шафових дверцят. У пом'ятому, бабуся колись казала як корові з рота одязі. Вже й забула, як то прискіпливо оцінювати свою зовнішність, переводити погляд з одного на інше, зауважуючи найменші дрібнички. Кофтинки та спідниці темні. Фасони застарілі. Обличчя бліде. Брови заширокі; такі зазвичай вищипують, то прополку зробити не завадило б. Невиразного кольору волосся давно не стрижене, росте собі як хоче вона збирає його час від часу у банальний хвіст, перехоплює розтягнутою, колись улюбленою гумкою. Вії забули, що таке туш. Востаннє підводила очі на ювілей видавництва. Так… Що далі? Прискіпливий огляд тривав. Фігура… Ну що? Звичайна фігура. Якщо розправити плечі, виструнчитись і втягнути живіт ось так, то ще нічого. При прямій спині підборіддя піднімається, шия вибирається з плечей. У такому вигляді ще може бути. Слабенька четвірочка. Попри усі зауваження поблажлива четвірка. Аби не збити настрій до самовдосконалення. … Лідія заверещала так, що Бора змушена була відставити слухавку від вуха. Ну чого так кричати? Нарешті! втішилась Лідія, трошки заспокоївшись. Так… Отже… Добре. План такий: я привожу валізу речей твого розміру і ми відбираємо те, що тобі підійде. Решта у крамницю. Усе, працюй. З Митьком приїду. Влаштуємо собі годину перетворення. Божка влетіла до кімнати, підстрибуючи, струшуючи з ноги черевик яскравого фіолетового кольору. Я бачила нашого кривоноса! І знаєте де? Озирнувшись, жбурнула черевик у передпокій, де валявся на боці перший. Знаєте, де? Стягнула ядучо-зелений довжелезний шалик, накручений на шиї. Все одно не здогадаєтесь! На дачі! Він там живе. У цьому кооперативі, як його? махнула рукою. Ну там, у цьому ближньому. Я туди піцу завезла, дзвоню замовникам виходьте до воріт. Чекаю. А за парканом трохи далі чоловік теплицю лагодить, і шапка на ньому знайома ну та, пришелепувата, навіть я не вдягла б. А тоді придивилась: наш Гордій! Поки Бора дочекалась подробиць про Гордія, мусила вислухати про його собаку кудлату безпородну Альму; а тоді вже про те, як Гордій пригостив Божку чаєм з маковими сушками, як сиділи на вулиці за столом і Альма біля ніг гризла сушки, як кісточки. І яблук з собою дав. Он вони, у передпокої, жовті у червоні цяточки. І сказав, що сонце на дачі сходить просто над лісом, «як у Бори над парком». Так і сказав. Він сам там живе? Напевне, знизала плечима оповідачка. Де над тією дачею сонце сходить, знає, а що там робить Гордій, чи сам там живе, чи не сам уявлення не має. Митька одразу взяла на себе Божка. Вона поставилась до семирічного малюка як до дорослого. Сказала йому голосом, позбавленим жодного натяку на сюсюкання: Хочеш, покажу старе осине гніздо? З осами? перехопило дух у хлопчика. Порожнє. Хочу, погодився Митько. І вони пішли у садок. Маленький білявий хлопчик писклявий голосок, геть безбарвні вії та брови. І руда дівчинка, вища за нього на дві голови, у широких картатих довгих шортах на лямках, рішуча та самовпевнена. Ну чисто тобі Малюк і Карлсон. Лідія заповзято порозкладала на канапі одяг комплектами, немов у крамниці. Вона добряче підготувалась до години перетворення «Одягни подругу, як саму себе». Бора почала з гіпюрової спідниці сіро-бузкового кольору. І несподівано втягнулася у процес перевдягання. На превелику втіху подруги вона переміряла усе, але врешті-решт повернулась до першого варіанта. До чого рука потяглась одразу: до гіпюрової спідниці, сірої трикотажної кофтинки на гудзиках та батистового шалика у гілках бузку. Діти облазили увесь сад. Нарешті їхні голоси під вікном стихли і вони протупотіли поруч зі словами: «Ми у вежку». Лідія була зосереджена на обличчі Бори, вирішуючи, який макіяж їй пасуватиме, на підвіконні чекав багатющий косметичний арсенал. Божка було пригальмувала, окинула поглядом яскраві жіночі іграшки помади, туші, пудри, але, махнувши рукою, повернулася-таки до малого, який чекав на неї біля таємничих дверей, затулених веретою. «Година перетворення» розтягнулась на дві. Бора із Лідією мовчки перезирнулись, почувши, як у сусідній кімнаті Божка сказала: «Вже дві хвилини, як урок почався! Прошу зосередитись!» У прочинені двері було видно й чути, як Митько читає якийсь дивний уривок зі своєї читанки. А Божка, хитаючи головою, поправляє на носі окуляри без скелець вони знайшли їх на горищі. Дівчата! піднесено гукнув знизу Іван Іванович. Чуєте, що Мілош пише? «Причини поразки радянської системи слід шукати у культурі!» Я завжди це знав. Саме у культурі! Приречена на розвал та система, у якій культура це таке собі сьоме козенятко. А ті можновладці, які цього не розуміють, неодмінно втратять все! Усе! Лідія закінчила із манікюром, задоволено оглянула результати своєї праці. Все. Мене вже чекають. Закину товар до крамниці і додому. Завтра маю у Стрию роботу, а післязавтра я у вас! Радійте! Альма і справді виявилась тямущою собакою. З жовтими розумними очима і не такою вже й кудлатою. Гордій познайомив її з Борою та Іваном Івановичем: «Альма! Безпородна, але не безпорадна!» Альма слухняно згорнулась на постеленому для неї коцику, поклавши голову на лапи. Кіцмань спостерігав за новенькою здалеку, тоді м'яко й нечутно перемістився ближче, тоді ще ближче і вже сидів мало не за два кроки від неї, готовий дременути будь-якої миті. Альма не звертала уваги на любителя гострих відчуттів. Єдиний лише раз коротко гаркнула коли малий вже зовсім знахабнів і спробував посунутись до самого її коцика. …Ось тут буде лавка. Гордій зупинився між двома березами, розкинувши руки. Погоджуєшся, хазяйко? Бора лише усміхнулась у відповідь. У Гордія напад балакучості. Ніколи він стільки не говорив, як тепер. Лавку зберемо з Іваном Івановичем. Усі складові вже маємо. Альма буде з нами, якщо ти не проти, бо нема з ким її залишити. Вона дівчинка невибаглива, на вулиці спатиме, на ганку. У дім не заходить, у неї шерсть густа. А їсть вона все, що дають, навіть сиру моркву гризе, тільки почищену. Основою лавки слугуватиме обтесана сокирою колода з двома отворами. Сюди, показав Гордій, втоплюватимуться грубі довгі бруски, на них триматиметься двостороння перекидна спинка. У такій позиції дивитимемось на схід сонця, а у такій на захід. Він навіть присів у повітрі, демонструючи, якою буде ще не існуюча лавка. Бора ледве стримала усмішку, спостерігаючи за ним. Він був зараз схожий на хлопчика. І вона знала того хлопчика. …Третю годину поспіль чоловіки майстрували лавку в саду, біля них крутилася Альма, а Бора за комп'ютером укотре переробляла один і той самий епізод. Нарешті зупинилась та підійшла до вікна, щоб дати очам перепочинок. Незакінчена спинка з дерев'яних поперечок лежала у траві. Гордій запалював цигарку, а Іван Іванович, сидячи на колоді, основі майбутньої лавки, вичісував щіткою спину Альми; вона слухняно лежала на боці, мружилась від задоволення. Цього усього, що бачила зараз Бора, ще два тижні тому в її житті не було. І такою прикутою до комп'ютера вона себе тоді не відчувала, а тепер мусить щосили гребти до берега, як раб на галері, бо коли вже сам роман веде, потрібно лише виправдати його сподівання: виконати свою роботу, довести її до кінця. 9 Вранці Бора спробувала відтворити перед дзеркалом макіяж «години перетворення». Результат вже не тішив, або їй забракло Лідиної вправності. Почувши голос Гордія, спустилась сходами не одразу. Чоловіки у вітальні зустріли її мовчки. Вона пройшла повз них, коротко привітавшись, а у саду зупинилась, приголомшена. Бронзову пишність жовтневого саду м'яко заливали промені ранкового сонця. Нічний дощ додав барвам масного полиску, як у щойно написаній олією картині. Від живого панорамного пейзажу йшов запах гіркуватої суміші перезрілих квітів і трав. Щойно господар рушив за Борою у сад, як Альма підвелась та побігла слідом, діловито обстежуючи кущі. Не чекала сьогодні, сказала Бора, не обертаючись. Я ж сказав, що прийду, Гордій нахилився, вибираючи з трави тріски, що відлетіли вчора від сокири, відкинув до поскладаних під навісом дров. Мало хто що говорить! Бора зійшла зі стежки, обережно ступаючи у траві, аби не замастити каблуки землею, відщипнула кілька стебел петрушки, що росла острівком просто між кущів хризантем. Лавку зроблено, можна й не приходити. Я приходжу, якщо сказав, що прийду, він замовк. Хм. Чого це ти на підборах? На роботу йдеш? Ні, сьогодні я вдома. У такій спідниці? А що такого? Бора здивовано піднесла брови, навіть не глянувши на свою мереживну спідницю. Тоді ти закохалась, знахабнів Гордій. Що ти верзеш? від несподіванки Бора пхнула Гордію до рук жмутик петрушки. Тримай. Заходилась рвати ще, хоча вже було досить і заважала Альма, тицяючись носом у долоню. В Івана Івановича, скажімо, далі насміхався Гордій. Та це навряд. Або в мене. Більше кандидатур не бачу. Не переоцінюй себе. Де ти бачила чоловіка, який би себе не переоцінював?.. Ні, справді. Має бути причина. Жінка просто так… не змінюється аж так. Чоловік теж просто так віршами не починає говорити. Це ти, мабуть, закохався. Гордій розреготався: Один один. Але тобі усе це не дуже пасує. Що ти маєш на увазі? Ну… Якось усього занадто… Ти краща, коли природна. У домашніх джинсах, капцях, з хвостом на потилиці? Н-не знаю. Мені так здалося. Тобі зручно на каблуках? Вперше чую, аби чоловікові не подобались високі підбори. Ні, ну гарно, звичайно… Але гарніше те, що зручніше. Ти кілька разів сказав «ну». Раніше цього не помічала. Ну… це я від хвилювання. Маєш сьогодні роботу прийняти, пояснив Гордій і запросив жестом до своєї лавки. Вчора ж ввечері сиділи. Так то ж увечері, у сутінках. А тепер при ранковому світлі. Пахне класно, сказала Бора, сівши так, аби не торкнутися Гордія. Іван Іванович задивився з вікна, як Бора з Гордієм розмовляють, сидячи на лавці. У кожного в руці по жмутку петрушки. Бора тримає зелень як букет, Гордій покручує ним недбало, ніби лозиною бавиться. Іван Іванович змушує себе відійти, щоб його, бува, не помітили. Душу щемить від давнього спогаду. Нова, нефарбована лавка, жіночі коліна, обтягнуті бузковою тканиною, букет у тонких пальцях, забув яких квітів, таких білих, дрібненьких. І пес під лавкою: морда на лапах, мружить очі під осіннім сонцем. Що тягне сюди, до дорослих людей, 14-річну Божку? Вона не самотній підліток-інтроверт, спілкування у неї аж надміру. Бора раз у раз мимоволі чує уривки телефонних розмов, особливо з ніколи не баченою Галкою ті розмови, як на Борине сприйняття, не надаються до відтворення, але ж вони, ці порожні теревені, складають частину Божчиного життя. Але навіть якщо вона зникає на день зависає у себе вдома в Інтернеті, попередивши: «Сьогодні я потішу свою хронічну та невиліковну залежність», або із друзями у кав'ярні, або їде до бабусі на інший кінець міста, все одно наступного дня чи вечора просвистять за живоплотом спиці її «седони», Божка зіскочить з велосипеда перед хвірткою та проведе його кам'яною доріжкою до ганку. У Божки обов'язково буде яскрава деталь у зовнішності саморобний кульчик до плеча переплетена нитками намистина із пір'їною або черевики, розмальовані пацифіками за допомогою фарби до кераміки. Вона прилаштує свій ровер під колоною, вільною від виноградної лози. Радісно наскочить на Гордія вистрибне на нього з ногами під незадоволеними поглядами Лідії та її буркотіння: «Ти що, маленька?» А тоді вже обійде усіх по черзі, залишаючи найважливіше насамкінець, коли нарешті роззирнеться: «А де ж мій Кіцмань? Де ця нестерпна облізла скотинка?» та й рушить на пошуки свого пухнастика, який так і залишився тут жити, і хто б сумнівався, що залишиться. Цього разу у кімнаті нагорі чекає на неї дерев'яна пташка. Гордій зробив. Іграшка з секретом. Вирізана з дерева, проста, з чіткими лінями дзьоба та крил, довгим, загнутим хвостом якби не цей хвіст-важок, була б ця пташка копією камінної чорної ворони, лише білою. Гордій висадив її на перетинку, немов на гойдалку і хитнув. Пташка коливалась й коливалась, як маятник на годиннику. Ну для чого? Я ж не маленька, Божка нарешті реагує на іграшку, і з усього видно, що подарунок припав їй до душі: Гордій вважає її маленькою це мінус, він виявляє до неї знаки уваги це плюс. А ввечері починаються розмови під пострілювання дров у каміні… … Думати шкідливо! Тут Гордій розплющив очі і голосно видав своє промовисте «хм!!!» особисто для Божки. Принцесо, мовив він, ти зараз страшну глупоту сказала. Не повторюй її більше. Божка скинула капці, залізла з ногами у старе крісло біля каміна. Смикнула було себе за чубчик, пробуючи накрутити пасмо на палець. Але воно прокручувалось, миготіло закоротким хвостиком у повітрі. А ви взагалі чули, що я говорила? відказала вона. Ви ж дрімали, думаючи про своє, а увагу увімкнули лише на останній фразі. Ти казала, тоном слухняного учня відізвався Гордій, що страх зробити помилку паралізує. Так? І тому в багатьох випадках треба просто діяти, і все. А думати, принцесо, треба завжди. Перш ніж щось зробити, завжди краще подумати. Не завжди! Божка не мала наміру здаватися. Часом занадто багато думати зайва ланка у процесі. Он Бора придумала фінал свого роману, коли просто сиділа в туалеті… Божко! Боро, я ж у сенсі сиділа за зачиненими дверима. Як миша у пастці. Вона перед тим надумалась донесхочу, вставив Гордій. Мені так здається. Але Божка його не слухала, провадила своє: …а рішення бац! і прийшло, коли вона намагалась вибити двері. Отож, думання зайве заняття, коли йдеться про те, аби діяти. Чимало проблем не вирішити думанням. Гордій розреготався. Не можу погодитись, хоч ріж. Гаразд, голос Божки полагіднішав. Давайте ближче до вас! Давайте, погодився Гордій. От ви довго думали перед тим, як завалити сюди з бензопилкою? Божка вмить опинилась на порозі, встигнувши скочити за двері та схопити шапку Гордія з вішака. Стоячи на порозі у недбало насадженій на маківці шапці, вона й справді зараз чимось віддалено нагадувала Гордія. Артистка. Довго думали, перед тим, як запитали: «Хм!!! ``Техаську різанину-5'' бачили?» Вона безперечно мала неабиякий дар перевтілення, в тому числі голосового. Я?!! Мовчав як риба! Ага. Як риба-пила, підхопила Божка. І трьох секунд не думали. Просто увімкнули двигун і по всьому. Вона закинула шапку на вішак, судячи з виразу обличчя влучила; і, задоволена, повернулась у своє крісло. Ну так це була зовсім інша ситуація. Не до розмірковувань було. І я про те. Рішення народжується у дії. А у нас як? і вона змінила голос, розігруючи чергову сценку у своєму театрі одного актора. Ну що? Я думаю над цим. Що ти вирішив? Треба подумати. А тепер що скажеш? Ще не вирішив… Жодної дії! Сама говорильня. Бла-бла-бла, бла-бла-бла. Усе застрягає у думках та розмовах. Саме лиш порожнє думання, катуляння проблеми на язиці. І ані руш! Дорослі мовчки дивляться на Божку. Чорна ворона на камінній поличці теж не зводить з неї чорних блискучих очей. У принципі, все правильно, озивається нарешті Іван Іванович. Prius quam incipias, consulto opus est. «Перш ніж почати, подумай». Помітивши, що стала центром уваги, Божка знітилась, що на неї не схоже, і відкинулась на спинку крісла. Це хто так говорить? нарешті озвалась Бора. Ти про кого? Про нас усіх, Божка знову зачепила пасмо короткого волосся і спробувала накрутити на вказівний палець. Хто морозива хоче? різко змінила вона тему. Без думання, швидко! Так чи ні? Я принесла отакенне пластмасове відерце. Зроблю кожному десерт. Кому з варенням, кому з тертим шоколадом? Тільки не мені, попередила Бора. Лідія увесь цей час мовчки малювала Кіцманя, який бавиться із порожньою коробкою з-під чаю, губить її, відскакує боком на безпечну відстань, а тоді, крадучись, нечутно підбирається до здобичі… Стрибок! І ось вже завмер, розпластавшись на животі: голова у коробці, усі чотири лапи та хвіст роз'їхалися в різні боки зірочкою. Доведеться Борі вставити Кіцманя у роман, сміється Божка, показуючи пальцем на кошеня. Не пропадати ж ескізам! Це не для роману, серйозно відповідає Лідія, не підводячи очей. До книжки малюватиму тільки світ речей. Роман романом, а серія про птахів та котів сама по собі. Во поперло! із захватом коментує Божка, підхоплюючи Кіцманя з підлоги. Пішли, малий, допоможеш. Лідія малює, закусивши губу. Вдома у неї на це часу немає. Там вона робить те, що потрібно, а тут те, що приносить втіху. Чужій людині може видатись, що Лідія погана мати. Воно збоку, може, й справді так виглядає. Але Лідія каже, що дітям потрібна щаслива мати, а саме щасливою вона повертається додому після того, як чергова її ілюстрація лягає у коричневу шкіряну теку, знайдену в шухлядці. Лідія навіть мамі не каже, чому вона тепер так часто залишається у Львові. Бурмоче щось про театральні прем'єри, які пізно закінчуються. Сказати, що малює, мама не повірить, а як повірить ще й висварить. Мама у Лідії приземлена та прагматична, вона за хату та город несе відповідальність, за трьох онуків, і зрештою за Лідію. «Як би вона давала собі раду без мене?» каже мама своїм товаришкам. А товаришки їй: «Ой, дивися-дивися, хтось у твоєї Лідії є у тому Львові…» Божка повертається з білими кульками морозива, розкладеними у креманки. Окремо варення, окремо тертий шоколад. І застає діалог Бори та Івана Івановича, у який інші не втручаються. …знаю лише, що людина руйнує свою душу багатьма речами; хоча мала б відчувати, що їй шкодить. Хто до своєї душі прислухається, той багато чого не робить, каже Бора. …або навпаки, багато чого робить. підхоплює Іван Іванович. Здавалося б, основних життєвих заповідей дотримуватись неважко. Але ж порушуємо, гуртом та уроздріб. А тоді страждаємо самі і змушуємо страждати інших… Я, Христино, про це у Миколи Гоголя читав сьогодні, Іван Іванович гортає книжку. Ось. Послухайте! і з вказівним пальцем вгору: «Люди, що відбігли, здається, від схованого у самих себе, незбагненного для них світу душі, повертаються у її ``прєдєли''». З натхненного цитування Івана Івановича незрозуміло чи то хтось так переклав Гоголя, залапкувавши русизми, чи то сам Іван Іванович зробив це поспіхом. Я це прочитав і подумав: людині неодмінно стає легше, коли вона повертається у світ своєї душі. Неодмінно. Навіть коли вже пізно. Гримнули вхідні двері. Гордій вніс оберемок дров, підкинув кілька грубих гілок до вогню і сказав, скориставшись паузою: Таке враження, ніби я записався у філософський гурток. Це були його перші слова за весь вечір. Дайте ж і Гордієві сказати! відірвалась Лідія від малювання. Божка теж вирішила підтримати мовчуна, вирішивши, що Гордій ніяк своєї репліки втулити не може. Кажіть! заохотила його Божка, ставлячи на стіл тацю з морозивом. Що ви про це думаєте, Гордію? Його не довелося вмовляти. Я думаю, озвався він, що тополя це таке собі паливо, він покрутив долонею з розчепіреними пальцями, на трійочку. А найкращий жар дають дубові та березові дрова. І якщо додати одну соснову дровинячку запах у кімнаті стоятиме, як у лісі. Завтра принесу переконаєтесь. Божка пирхнула, викинула вперед стиснутий кулак великим пальцем вгору. У Лідії стрибнули кутики губ. Більше Гордія не чіпали. Він зрідка вставляв кілька слів, але більше мовчав. За цим стояли не стриманість характеру, і не звичка тримати власні думки при собі. Мовчання Гордія було особливою формою участі у розмові, хоча і з ним зрідка траплялися напади красномовства, але таких випадків можна було порахувати на пальцях однієї руки. Дві-три лаконічні фрази за вечір Гордієва норма. Він слухав, як мало хто вміє, саме слухав, а не чекав своєї черги висловитись. Своєю мовчазною увагою він найбільше підтримував вогнище взаємної цікавості. Бору зазвичай теж можна було б назвати мовчункою, але її мовчання було іншого роду, воно йшло від занурення у себе. Вона думала про своє, про власний роман і могла не чути, про що говорять поруч. Або підвестись посеред жвавої розмови, знайти свій блокнот і щось поспіхом занотувати у ньому. Божка одного разу не втрималась, побачивши цей нотатник на камінній полиці між чорною вороною та компасом на підставці піддалась спокусі: розгорнула, пробіглась очима. І нічого не зрозуміла. Якісь уривки думок або окремі слова. Пізнала лиш вислів Гордія він вчора пожартував: «Нічого, і на нашій вулиці машина з ковбасою перевернеться!» І саме ця фраза була останньою у Бориному записнику. Давно не було в Бориному житті таких вечорів з тривалими розмовами, хіба в дитинстві, коли вони приїжджали в село до бабусі. Після пізньої вечері залишались тоді довкола вже прибраного столу, і бабуся розповідала чи то бувальщини, чи то казки, і від почутого бігли мурашки по спині й потилиці і страшно було вийти з хати надвір. Дивно не те, що вечірні розмови та ігри тримали вкупі мешканців цього будинку, скільки той очевидний факт, що часу на них вистачало, як колись у дитинстві. Мабуть, у цьому домі час спливав за своїм внутрішнім годинником. …Гордій мовчки спостерігав за тим, як Божка розтягнула й стягнула міхи акордеона. Два тривалих дисонансних звуки видав інструмент. Дай-но! Між словом та жестом застрягла двосекундна пауза, ніби у Гордія спочатку зірвалось з язика, а тоді вже й рука потягнулась до акордеона. «Weltmeister» розправив легені, роздихався, узяв кілька пробних акордів. Пальці прошурхотіли по клавішах та кнопках, намацуючи мелодію. А коли Гордій заспівав, Бора спочатку не упізнала мови. Це згодом вона попросила його переписати слова, і він узявся було диктувати, але Бора раз у раз перепитувала, то Гордій забрав у неї кулькову ручку і сам настрочив нерівним почерком текст пісні у стовпчик. Божка той аркуш паперу сховала у свій наплечник, а тоді набрала текст на комп'ютері і принесла видруки. Кедь ми прийшла карта нароковац, Став я свого неня дошіковац: Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю Йди за мене служить на ту войну. Кедь ми прийшла карта нароковац, Став я музиченьків дошіковац: Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш, Най я си погулям в тот остатній раз. Стали музиченьки чардаш грати, Стали ми ся сльози з очей ляти. Ніхто не заплаче, ні отец, ні матка Лем за мном заплачут три дівчатка. А єдна заплаче, бо я її брат, А друга заплаче, бо я її сват, А третя заплаче, бо плакати мусить, Бо вона від мене перштінь носить. …Реакція на пісню була бурхливою з оплесками та вигуками. Ла-ла прийшла карта нароковаць! заспівала Божка. Ла-ла ла-ла ла-а-а дошіковаць! Як класно. Ні фіга не зрозуміло, а так класно! Я у якомусь фільмі її чула. Та і я, власне, не вперше чую. А ніби вперше. Лем за мном заплачут… Лемківська говірка! піднесено виголосив Іван Іванович. Та я ж лемко, погодився Гордій. По татові. Ви музикант? допитувалась Божка. Був колись. Виступали? З хлопцями, не сам. У нас був рок-гурт. Справді? Як ваш гурт називався? Ти не знаєш, тебе ще тоді не було… І що з того? Як ви називалися? Ну, «Бубуйки». Лідка шумно втягнула повітря, вийшло щось на зразок горлового здивованого «ги?» й водночас підхопилась на прямі ноги. Го-орік?! Ніхто нічого не второпав. Ти? голос Лідії злетів, аж по вухах різонуло. Точно, Горік! Хм! зніяковів Гордій. Я, власне, давно вже не Горік. А я думаю: де бачила цю манеру тримати акордеон? не вгамовувалась Лідія. Ніби жінку! Боро, ти чуєш? «Бубуйки»! У часи захоплення Лідії «Бубуйками» Бора була ще з нею незнайома і про групу під такою назвою лише чула. Вона не могла розділити бурхливої радості колишньої прихильниці фолк-рок-музикантів. А Лідія усе не заспокоювалась, усе примовляла, як часи змінюються. Так, підтримав її Гордій, торкнувшись свого носа, багато чого змінилося. Бора знала, що він зараз чи згодом сам розповість те, що вважатиме за потрібне. Або триматиме свої таємниці при собі, за огорожею мовчання. І запитувати, підштовхувати його даремна справа, бо він сам вирішує, коли і чим ділитися, що оприлюднювати, а що залишати за сімома колодками. Із кожним спільним вечором невідомого, пов'язаного із Гордієм, не зменшувалось, навпаки ставало усе більше. Він не поспішав розкривати свої таємниці, а може, й не вважав їх такими.Чи взагалі не мав такої потреби говорити про своє з усіма. 10 Спідничка-фужер, що заледве сягає середини коліна, високі тонкі підбори. Сказати, що Лідія одягнута зручно, було б великим перебільшенням, про зручність тут не йшлося взагалі, до чого тут зручність та комфорт, коли фігура подруги саме сьогодні виглядає досконало що то значить правильно розставити акценти! Бора аж задивилась на те, як контрольованою ходою манекенниці Лідія неспішно підійшла до кавунів на підлозі Гордій приніс і нахилилась, вибираючи. Бора з Гордієм навіть розмову припинили. Лінивим рухом Лідія катуляла кавуни, напівзігнувши в коліні одну ногу, усвідомлюючи, що на неї зараз дивляться. «Та вона ж зваблює Гордія!» дійшло нарешті до Бори. Ось так, на очах здивованої публіки, відверто гіпнотизує, приймаючи спокусливі пози, ледь погойдуючи стегнами човен хитається серед води. І їй це вдається, без сумніву, вдається, варто лиш глянути мигцем на Гордія, який завмер з ножем напоготові та вже й забув, що збирався різати за цим столом з осінніми дарами кавун з базару, моркву зі своєї дачі чи стебла тутешніх хризантем, бо очі прикипіли до безсоромної Лідкиної корми. Подуріли дівки. Одна, як маленька, висне на його шиї та намагається сісти поруч і за столом, і на канапі, або залишає йому місце біля себе, попереджаючи усіх: «Тут Гордій сидітиме!» Інша виряджається так, ніби немає нічого більш комфортного за кермом, як вузька спідничка, стягнута ременем на талії, та високі підбори; ще й нахиляється так, що й попри бажання погляду не відведеш. «А сама? прийшла до тями Бора. Чого раптом купила гіпюрову спідницю з романтичним шаликом?.. Отож-бо. Ну й добре! От і мовчи». О! Кавун, морква, квіти! Іван Іванович переступає поріг кухні, цього разу без книжки. «Кавун, морква, квіти», є така картина у Катерини Білокур. Тільки у нас тут хризантеми, а у Білокур півонії. Вона вільно поєднувала непоєднуване. Які восени півонії?.. А у неї були. Геній примітивізму! На зупинці водій маршрутки незадоволено спостерігає за тим, як заклопотана молода пара втягує до салону дві великі картонні коробки з написом «макарони». Заважкі, як для макаронів. А їм назустріч вже сунуть жінки, що мало не пропустили потрібну зупинку. Двоє зі своїм вантажем спішать влаштуватись на так вчасно й несподівано звільнених місцях: поставлені одна на другу коробки сантиметр до сантиметра входять у вільний проміжок на підлозі, між його та її ногами. Пара тішиться маленькому дарунку долі: півгодинній можливості перепочити, перемовляючись стиха про щось своє. Їхня радість щира й бурхлива. Як мало часом треба для миттєвого відчуття впевненості у тому, що ти пестунчик долі. Бодай на хвилину. Бора згадала: щось подібне спало їй на думку під час однієї з перших ночей у будинку. Її тоді огорнуло теплом від самої лиш думки, що стіни надійно затуляють від вітру та холоду, що над головою дах і можна роздягненій і чистій випростати ноги у теплій свіжій постелі, і здивувалась тоді: хіба у неї колись було по-інакшому? Хіба вона знає, що таке бути безпритульною? Бора рада бачити усіх, кого зустрічає у видавництві заклопотаного шефа, торохкітливу Руслану, юну колегу Оленку, яка одразу ж починає радитись з простих питань. Христино Богданівно, як би ви сказали потрьопана книжка? Як правильно? Понищена? Подерта? Потріпана цілком нормально, охоче відгукується Бора, вмикаючи комп'ютер. Чого боятися нових варіантів та запозичень? Я б їх сміливіше брала й активніше адаптувала. Жива ж мова, не заскорузла, не закам'яніла, нехай втягує в себе усе, що проситься, перетравлює та підлаштовує під свої правила. Потріпана книжка бери, не сумнівайся. Руслана теж претендує на свою долю уваги починає докладно, із зайвими деталями розповідати про те, що у видавництві нового. Новини загалом дрібні й незначущі, але Бора їх уважно вислуховує і навіть дещо перепитує, провокуючи тим самим на ліричні відступи. Звідки б, справді, Бора знала, чим дихає видавництво, якби не обізнаність Руслани та її потреба тримати колег у курсі подій. Бора спостерігає за багатою мімікою Русланиного обличчя і раптом робить відкриття: вона слухає її з симпатією, більше того, з розумінням. Для людини такого психотипу мовчання неабияке випробування, а особливо коли вдома нема з ким поговорити, тому, аби не знудитись у своїх чотирьох стінах, Руслана ходить на роботу щодня і саме тут редагує тексти. Ні її різкий голос, ні фірмове слово-паразит «значить», ані метушливість ніщо сьогодні не відштовхує. Щось помітно змінилося у житті Бори, якщо вона вперше побачила за нав'язливим прагненням колеги завжди бути у центрі подій потребу самотньої людини у спілкуванні та визнанні. Вдома їй вдається нарешті дати собі раду з одним важливим епізодом у романі він довго пручався, аж поки вона не вирішила викреслити його взагалі, і тоді, немов з переляку, усе в ньому вибудувалось як слід, і вона залишила його у спокої. Ще кілька таких продуктивних ривків і можна ставити крапку. Вона засинає з думками, далекими від реальності. А вночі прокидається від того, що внизу, у кімнаті Гордія, рипнули двері. Ледь чутно. Але її від того звуку підкинуло, аж сіла. Посапування Івана Івановича, що линуло знизу, не призупинилося ні на секунду, дім спав, лише Бора напружено прислухалася до легкого шарудіння. Нарешті зрозуміла воно наближається сходами. Ледь встигла торкнутися головою подушки, як до кімнати нечутно вплив силует Лідії світла постать ковзнула вбік і зникла за прочиненими дверима. Двері стишено клацнули, розділивши щойно загальний простір на дві окремі частини, в яких однаково не спалося, ні по той бік ні по цей. Наш самітник на обрії! грайливо каже Лідія, заледве Гордій переступає поріг кімнати, і кидає погляд-виклик у Божчин бік. Старша дражнить молодшу, немов вони суперниці. Здається, Лідія ось-ось додасть щось ущипливе. Взаємну роздратованість, що назріває між ними, вже неможливо приховати. Лідія раз у раз немовби жартома дорікає Божці у нехлюйстві нормальні дівчата у ванній за собою прибирають, обгортки від цукерок у шкіряному кріслі не залишають, кота у морду не цілують… І діло зовсім не у зауваженнях, насправді слушних, а у тоні, у задоволенні, з яким їх робить Лідія. Бора не пізнає своєї товаришки. Вона, виявляється, може бути і неделікатною, і зверхньою, і присікуватись з будь-якого приводу. Божка платить Лідії тією ж монетою, і теж ніби жартома, вони немов змагаються у дошкульності. Але зараз Божка мовчить, лиш кидає колючий позирк з-під мідних вій: просила ж не здавати її! Напередодні у неї вихопилось це несподіване «наш самітник на обрії!». Вона й сама зніяковіла; поки Гордій долав відстань між хвірткою та порогом будинку, встигла сказати: «Тільки не здавайте, не повторюйте при ньому цієї бздури! Подумає, що на кпини його беру…» А Лідія немов не пам'ятає, так відверто й показово підколюючи малу, надихаючись її реакцією. Бора заскочена цією зневагою до дівчинки, вона готова розрядити напругу, ще не вирішивши, як саме. Але у цьому немає потреби. Гордій залишається незворушним, немов нічого не чув. Стримано киває до усіх запитально: що тут, дівчата, усе гаразд? І йде надвір, у свою майстерню під дашком, там він ріже фігурки з дерева, навіть і ввечері під ліхтарем. Божка стоїть посеред кімнати, покусуючи нижню губу. Пішли, Лідко, поговоримо, каже Бора, і голос у неї звучить хриплувато. Куртку брати? не дивується Лідія, а сама вже тягне з вішака верхній одяг. Бора лише хотіла, аби їм ніхто не заважав, однак Лідія одразу ж попрямувала до своєї автівки. «Справді, подумала Бора, краще деінде поговорити, давно наодинці не розмовляли». За дві хвилини вже спускалися вулицею, а будиночок-равлик дивився їм услід двома освітленими віконцями, наставивши у вечірнє небо свою вежку-ріжок. Мовчали. Жодна не починала розмову, яка, здавалося, вибухне, щойно вони рушать з місця. У перших сутінках загорялися вуличні вогні, вітер куйовдив перехожим волосся, бавився шаликами вулиці виглядали такими ж гамірними, як і вдень. Місто не збиралося відпочивати. Пам'ятаєш змію? запитала Бора. Лідія здивовано глянула на неї. Коли ми збирали гриби. Пам'ятаєш?.. Я потягнулась за білим, він стояв серед заростей чорниці, а ти мене смикнула за руку. Боляче. Показала: дивись. І я встигла побачити кінчик зміїного хвоста за грибом. Лідія ствердно хитнула головою: пам'ятаю. Вони товаришували вже багато років: познайомились колись у видавництві прийшли туди одночасно, закінчивши різні вузи, але одна надовго у видавництві не затрималась, а друга за усі ці роки іншого місця роботи й не знала. Вони ще більше зблизились після того, як загинув Ярослав і Лідія витягувала Бору з тривалої депресії, силоміць виводила її у театри та у парк гуляти. Бора лише з Лідією могла виплакатись-виговоритись про те, як не хотів Славко того дня їхати у відрядження чужою машиною, і як вони ні сіло ні впало посварились, і попрощались як ніколи холодно, а воно вийшло, що назавжди, і саме з цим майже не можливо було примиритися, аж поки через кілька місяців після автокатастрофи Борі не приснився Славко усміхнений та спокійний. …А Бора була першою, кому Лідія показувала кожного свого чергового чоловіка, і першою, хто дізнавався про черговий розрив. Мовчання між ними ніколи не було стіною. А тепер стало. Мала рацію, виходить, Світлана, донька Івана Івановича, коли сказала одного разу: «Вам подобаються різні типи чоловіків… Це основа жіночої дружби». Воно і справді так завжди було чоловік між ними ніколи не ставав. Бора не питала, куди вони їдуть, це не мало значення. Їхати б та їхати, годину, дві, без жодної мети, поки не зникне ця невидима, але відчутна обом, драглиста стіна нерозуміння, якої дотепер між ними не було. Стій, сказала Бора, коли за вікном замиготіли будинки на Коперника. Та що стій! Треба знайти місце для паркування. Лідія навіть не поцікавилась, чому треба зупинитись саме тут. У центрі було холодно й вітряно. Вибираючись з салону, Бора потягнула на себе картатий плед із заднього сидіння. На вулиці склала його навпіл у довжину, накинула половину на себе, другу крилом відставила вбік. Пискнула сигналізація, відпускаючи водія Лідія хутко заскочила під картату вовну, загорнулась зі свого боку, не залишивши ані шпаринки. Пішли вулицею, узявшись попід руки, притиснувшись одна до одної, загорнуті в один плед. На дивну пару ніхто не звертав уваги. Лише один перехожий здивовано скинув брови й усміхнувся. Збиралося на дощ. Ось-ось вперіщить, якщо вітер не віджене кудлаті важкі хмари. «Сюди», повертаючи у браму, сказала Бора, і вони посунули сіамськими близнюками вздовж стіни, розмальованої графіті. Злагоджені кроки гучно пролунали під високим склепінням і стишились на відкритому просторі. У внутрішньому подвір'ї Лідія зашпорталась за камінь і обидві мало не впали. Руїна у центрі міста саме таке враження справляло це дивне подвір'я. Праворуч височіли залишки стіни переконливе свідчення того, якою довершеною була колись внутрішня будівля у цьому занедбаному дворику. Вздовж порожніх високих прорізів колишніх вітрин де-не-де збереглась витончена ліпнина рослинні мотиви, типовий мотив львівської сецесії. І звалище битої цегли за ними, втрамбованої згори землею, і тонкі дерева, що пнуться вгору з напівзруйнованих мурів. З-за однієї з таких куп виглядала неру