Бора

хома спина чоловіка, якого ніщо не здатне було відволікти від нагальної справи. Навіть жіночі голоси. Нарешті він ворухнувся, защіпив блискавку, і, стискаючи у руці пакет з французьким багетом, пройшов повз Бору із Лідією, не повертаючи голови. Йопсіль-мопсіль, сказала Бора, коли вже не чути було кроків чоловіка у брамі, пасаж Міколяша! Одне з найпривабливіших місць у Львові. Було. Пані Крепова казала: від однієї лиш назви солодко стискались серця. Пам'ятаєш пані Крепову? У видавництві працювала прибиральницею. Ми готували книжку про довоєнний Львів, і тут наша пані Крепова підходить та й каже, тицяючи пальцем у збільшене чорно-біле фото на моніторі: ось тут була кондитерська, і я там продавала тістечка. Уявляєш? Стоїть стара жінка у синьому зіпраному халаті, з викрученою шматою у руці, і каже, що вона, тоді ще юна дівчина у мереживній коронці та білосніжному фартушку, продавала марципани та мигдалеві тістечка за кришталевою вітриною. Ми ледь не впали. Лідія провела рукою по випуклому орнаменту на залишках стіни, немов від палацу. Вона тут була вперше. …Який тут був парад розкішних туалетів! Бора вибралась з-під пледа, накинула звільнений край на подругу; їй потрібен був простір для рук. Які парфуми стояли у повітрі! Як пахло кавою! Пані Крепова розповідала про це, як про… місто мрії у центрі міста. Бора жестикулювала, стоячи посеред двору, ніби екскурсовод в оточенні екскурсантів. Говорила так, ніби сама той пасаж Міколяша пам'ятала. Тут були найкращі ресторації. Концертні зали, крамниці, перукарні, фотосалони… Кілька кінотеатрів! Бора озирнулась. А потім, бачиш, вимурували потворний паркан, перекрили наскрізний прохід з вулиці Коперника на вулицю Вороного, ну, це зараз Вороного, колись вона по-іншому називалася. А тоді пасаж мав три виходи. Над головою була скляна стеля, можеш собі це уявити? Скляна стеля над двома поверхами, на металевому ажурному каркасі. Лідія підвела очі: з вікон третього поверху звисали сорочки та рушники, сохла випрана білизна. Пані Крепова казала, що пасаж виглядав як широка вулиця під скляним небом. Всередині взимку опалювалося, віриш?.. Бора на хвилі піднесення не відчувала холоду. Вулицю опалювали. І всю ніч не вимикали освітлення. На старих фото дещо видно, скажімо, фонтани з мармуровими фігурами, декоративні панно, вітражі. Ось тут, де ти стоїш, був фонтан, приблизно тут. Розкішний період львівської сецесії! Час рафінованого естетизму. Скільки часу минуло від червня сорок першого року а тут і далі розруха, вбиральня та сморід. А що тоді сталося? Бомба? Ага. Бомба. Німецький пілот помилився мали зруйнувати головну пошту, а влучили у пасаж Міколяша. Над горами битої цегли височить глуха стіна сусіднього будинку. Видно кладку внутрішніх перекриттів, де-не-де стирчать залізні конструкції. А з двох високих кленів, що виросли за кілька десятиліть посеред двору, зісковзує жовте листя, кружляє у повітрі, перелітає по той бік цегляної стіни, що розділила колись майстерно й витончено облаштований простір на два звичайні занедбані дворики. …А що це у вас так чудово пахне? поцікавилась Бора, сідаючи за столик у затишній кав'ярні. І почувши екзотичну назву чаю, перезирнулась із Лідією: Чаю хочемо! Саме цього чаю отакенних два горнятища! У м'якому колі світла від настільного світильника, під стишений голос Челентано погортали меню і вирішили чаєм не обмежуватися. Замовили по млинцю з горіховою начинкою під ванільним соусом. Давно хотіла тобі показати пасаж Міколяша, та все ніяк не випадало, Бора склала плед, накинула його на спинку вільного стільця. Знищили його в одну мить, а відновити не можуть і за кілька десятків років. Зруйнувати легко, побудувати важко. Крім них двох, у кав'ярні нікого не було. На вулиці вже господарював пронизливий вітер, але сюди нікого, крім них, не занесло. Кажуть, тут офіціанти працюють лише за чайові. Лідія запитально подивилась на Бору. Без зарплати? Хіба так можна? Все можна, коли людина на все згодна. Вони погоджуються на роботу без оплати, а заробляють стільки, скільки отримають чайових за зміну. Вже не знають, як тих людей притиснути, хитає головою Лідія. А ти звідки знаєш? Дівчата казали… А пам'ятаєш, до мене підбивав клинки Василь з Білогорщі? Позаторік чи що… Не суттєво. Зустрілися, зайшли до цієї кав'ярні. Роззирнулися, сподобалось затишно, італійська музика лунає, смачно пахне, усе як зараз… Він у меню зазирнув та й каже: ой, тут все так дорого. Я у своє меню дивлюся: та середні ціни, не високі й не низькі; але хтозна, може, людина зовсім без грошей. Хотіла запропонувати йому піти звідси, погуляти містом, для чого нам та кава, мовляв? Але він щось таки вибрав і до мене: що замовлятимеш? А мені вже й перехотілося, кажу: кави. Він наполіг, аби ще по п'ятдесят грамів коньяку взяти. Ну добре. Сидимо, розмовляємо… Дівчина-офіціантка раз підійшла: ще чогось бажаєте? Ні, дякуємо, відповідає Василь. Вона вдруге підходить: чи все гаразд? Все добре, дякуємо… Приносить рахунок. Уважно його вивчивши, Василь відраховує усе до гривні, кладе гроші на тацю, подає мені пальто вішак, як зараз, стояв поруч. Тим часом підходить офіціантка до столу, бере тацю з грошима і лагідно цікавиться: чи вам у нас сподобалось? Василь їй: сподобалось, дякую. Вона: ні, вам щось не сподобалось. Та що ви! запевняє Василь, все чудово, у вас так затишно! Така кава чудова! Дівчина не зводить з нього погляду, мало не тицяє йому під ніс тією тацею. Я готова провалитися крізь землю, так переконливо вона дає зрозуміти, що він залишає її без чайових. І що? не витримує Лідія. І що? Що було робити у такій ситуації? Ти б що зробила? Витягнути п'ятірку і покласти їй на тацю?.. Але ж соромно. Це ж для чоловіка яке приниження. Та ще й при іншій жінці. Стою поруч, печу раків, аж вуха палають. І що? Лідія вперше чує цю історію, Бора не розказувала їй про ту зустріч. Ледве добула той вечір. Півгодини витримала, поки кружляли вулицями, а тоді: вибач, Василю, мені час йти… Хоча його скнарість тут була ні до чого. Мені з ним було тоскно. Нє-є, Лідія рішуче береться за прозору цукерничку з металевим хоботом-дозатором, перевертає її та енергійно струшує у горнятко з кавою. Ой нє-є. Я б усе зробила з точністю до навпаки. Спочатку замовила б те, що справді хочу, каву, тістечко, коньяк. Зрештою, не арманьяк, не «Мадам Кліко», звичайний мінімум-мініморум. Згодом вчинила б саме так, як ти не наважилась: чайові офіціантці, показово, на його очах, аби він второпав, чого від нього дівчина чекає. А за порогом сказала б: чао, бамбіно! На таксі відправиш чи маршруткою? Ось так би було. І не йшла б поруч, марнуючи час та шукаючи слушного моменту, аби додому звалити. А тобі соромно! Ти б ще з ним з жалості зустрічалася! Та ну, яке! Жалість це вже майже любов. Ой, Боро-Боро… Як тобі млинець?.. Може, ще по одному? Ні, вже пізно. Хіба додому візьмемо, потішимо наших смаколиками, і, прикликавши офіціантку, Лідія замовила три порції млинців на винос, з маковою та з горіховою начинками, плюс ванільний соус в окремому пластиковому пуделку. Тоді повернулась до Бори: А у мене щось з Гордієм накльовується. Бора скинула брови вгору: ось як? Як сказала б Божка, «тіпа здивувалась». І стало гидко від власної нещирості. Але Лідія нічого не помічає, вона веде своє: Гордій моя людина, я це відчуваю. І він до мене небайдужий. Тому план такий: він оговтається від своїх стресів та депресій, ми допоможемо йому знайти роботу… Він просив тебе про це? Я сама бачу, що треба робити. І зроблю. Я з нього такого хлопа зроблю, очам не повірите. Лідко… голос Бори як чужий. То ти закохана? Тіпа того… Ти вже, як Божка, «тіпаєш». Не знаю, якщо чесно. Боюсь свій шанс пропустити, розумієш? Хочу ще раз спробувати. З твоєю допомогою. Я тут яким боком? Від тебе нічого особливого не вимагається. Загальна підтримка, різні вагомі дрібниці не більше. Це вже, знаєш, якась маячня… Це не маячня. Це підведення раціонального підгрунтя під емоційний паросток нового почуття. От закрутила. Тут треба діяти, як ботаніку, що плекає квітку, а згодом отримати усе, що дає кохання. Та воно нічого не дає, окрім самого себе. Повноту життя дає… Або ілюзію повноти. Ось Гордій… Він виглядає, як бомж, живе на чужій дачі, не має роботи, так? А я бачу приховані можливості цього чоловіка. Він знаєш ким був ще півроку тому? Топ-менеджером рекламного агентства! А ти думала, він пилянням дерев собі на життя заробляв? Чи лабухом у ресторані? Та його б зараз у належні умови, йому б допомогти все! Розквітне, як той тюльпан. Фанфан-тюльпан. Ваші млинці! повідомляє дівчинка-офіціантка і залишає на столі спаковану паперову торбинку зі смаколиками. Лідія накручує на шию довгий смугастий шалик і каже: А за Божку не хвилюйся. І не втручайся. Тут ми якось без тебе дамо собі раду. І озирнувшись від дверей: А плед наш де?.. Мало не забули, роздойми! 11 Боро, вгадай, Прометей Іапетович, це хто? висмикнула з думок Божка. Бора відповіла не одразу: Прошу підказку друга. Божці реакція сподобалась. Варіант перший це нова комп'ютерна програма, з готовністю запропонувала вона. Варіант другий це мій сусід Промик. Варіант третій це справжній Прометей. Божка відкинулась у кріслі, надавши Борі можливість зробити вибір. Невідомо звідки в її руках узялася цукерка, зашурхотіла під вправними пальцями яскрава обгортка. Так виглядало, що це продавлене крісло біля каміна вона подумки називає «моє», настільки впевнено у ньому влаштовується щоразу. Ще й цукерок туди натягала, як білка. Варіант «я усе вигадала» не проходить? вирішила про всяк випадок з'ясувати Бора, беручи й собі цукерку з вази на столі. Це у вас, письменників, «я вигадала» дуже вживаний варіант. А я людина точна, позбавлена уяви, скручена обгортка від «Червоного маку» полетіла у камін. Правильна відповідь в одному з моїх варіантів. Класно придумано, як для людини без уяви. Тому що кожна відповідь може виявитися правильною. Вгадуйте, пані! Не тягніть час. Так… Це комп'ютерна гра. Я говорила про програму. Ага. Це комп'ютерна програма! Ні-і, протягло реагує Божка. Друга спроба. Тоді сусід. Ні! Божка вистрибує з крісла, цукерки сиплються на підлогу. Це справжній Прометей! Він був сином титана Іапета. Мені Іван Іванович розповів. І я маю до тебе запитання, бере ініціативу в свої руки Бора. Ти називаєш якось це крісло? Ну, подумки як ти його називаєш? Ніяк, просто крісло. А що? Ви його якось називаєте? Звичайно, розігрує Божку Бора. Назва миттєво приходить їй у голову. Цукерня «Під вороною». Божка повертає голову до чорної ворони на камінній поличці й задоволено хитає головою: їй подобається така назва. Добре. Відтепер так і називатиму своє крісло. Ага, все ж таки «своє». Ну не ваше ж, ви тут ніколи не сидите. Була б на місці Бори Лідія вже б вони з Божкою обмінялися шпильками. А Бора лише хмикнула. І усмішка злетіла з її обличчя. Як Гордій, хмикнула! Ото відкриття. Спокійний, стриманий, самотній чоловік. Міг би взяти участь у шоу двійників президентів, якби таке існувало, і впевнено здобути перемогу. Майже весь час із книжкою в руці, ковтає їх одну за одною. У його віці зазвичай так жадібно вже не читають. Дещо занудний у розмові, трохи усіх дістає латиною. Акуратист показовий. Божку це дратує, Лідія від цієї риси у захваті. Ніхто не бачить його канапу розібраною. Щойно встав постіль прибрав. Одяг ніби зібрався на роботу у своє медучилище чи у гімназію. Сорочки та штани напрасовані. Здавалося б, вдома можна й розслабитись, надіти щось простіше ні, йому і вдома так зручно. І в саду, де він проводить усе більше часу. Ніхто б не подумав, що Іван Іванович здатний на істерику. Жодного разу не зривався, навіть тоді, коли думали: все, зараз щось буде. Вмів старий тримати себе у руках. А тут ні сіло ні впало вибухнув. Кіцмань стягнув його окуляри на підлогу, погнав вздовж плінтуса. «Кіц-мане! підхопився Іван Іванович. Кіц-мане, злодію, стій!» Він казав на кота твердо: Кіцман. І нічого кіт тим окулярам зробити не встиг, оправи не погнув, скелець не подряпав, однак Іван Іванович заходився їх сторожко й уважно оглядати, а тоді закрив обличчя однією рукою і щось промимрив собі під ніс. З-під руки не чути було, що саме. Іване Івановичу… не зрозуміла Бора. Мені 64 роки! глухо озвався він. І що я зробив?.. Що залишиться, коли помру?.. Хто пам'ятатиме про мене? Забрав руку від обличчя: очі у нього були вологі й червоні. Іван Іванович мовчки плакав, як хлопчик, що загубив маму у натовпі. Старий покинутий хлопчик, що завинив перед усіма. Слова пішли через край, зірвали заборонні шлюзи. Це ж дожитися до чого! Побачив сина лише для того, виходить, аби зрозуміти, що усе втрачено назавжди. І що шини тоді малий проколов, ну тоді, тоді, давно. Коли приїхав до них у Стрий, щоб побачити дітей. Даремною вийшла поїздка, ще й довелося міняти два колеса. Злостився на колишню за її підступну дурість. А то, виявляється, малий зробив. Хотів, щоб тато залишився. Дощ шкрябає у шибу, набирає сили. Бора витягує з початої упаковки паперові хустинки Івану Івановичу та собі, у неї теж гаряча волога підійшла до очей. І через Івана Івановича, і через своє. Її загату довший час стримуваних почуттів, увесь ретельно вибудуваний захист розносить того вечора, як осіннє втрамбоване листя під подувом холодного вітру. Нерозуміння, задавнені гіркоти, самотність виходять на поверхню і дають волю сльозам. У житті сина вона чується на третьому, п'ятому, двадцять п'ятому, не знати якому місці. Та їй і не треба бути примою, Боже збав! Але ж навіть не цікавитись, як вона тут, на новому місці… З дня на день обмежуватись лаконічним привіт! все добре? ну давай! Вітер за вікном змінює напрямки, то прибираючи дощ від скла, то направляючи його тугі й великі, як вишні, краплі просто у шибу. Дощ хлющить, барабанить у скло щосили, аж поки не стишується та переходить на м'які доторки щіточками. Бора намагається пригадати щось хороше, вона нагадує Івану Івановичу про те, що кардіолог здивований, як швидко він відновився, які невичерпні внутрішні сили має його організм, і що за це треба бути вдячним, і що попереду ще багато років життя; та іншу банальність каже, але щиро так, що вона вже й перестає виглядати як банальність. Для чого? озивається Іван Іванович, для чого воно мені?.. Який сенс? Якщо життя триває, значить, для чогось треба, відповідає Бора. Є, значить, якийсь вищий задум. Якби не було сенсу, життя б вже добігло кінця. Іван Іванович не реагує. Дивиться, як по вікну біжать срібні струмочки, а в них гойдається тінь від ближнього дерева. Це Ганна Петрівна, раптом спадає Борі на думку, це спілкування з нею так на нього вплинуло. Вони нещодавно перемовлялись у його кімнаті внизу працював пилосос, але було чути, що вони жартували впівголоса і навіть сміялися. З горішньої сходинки Бора побачила: щіткою порохотяга по підлозі водив Іван Іванович. А Ганна Петрівна витирала пилюку з книжкової етажерки. Коли Бора спустилась від себе, Ганни Петрівни вже не було. А може, й добре, що Ганна Петрівна таку хвилю емоцій збурила. Що ж він такий завжди спокійний та врівноважений? Жива ж людина… Усі вже поїли, тому Божка за кухонний стіл і не сідала вмостилась на підлозі біля свого Кіцманя: на колінах тарілка з супом, перед котячою мордочкою два кружальця «докторської». Божка встигала і їсти, і розмовляти. …Я буду худорлявою рухливою бабкою, дурітиму зі своїми внуками, носитиму їхній одяг, і мої діти нас сваритимуть, бо буде за що. Лідія звела очі на Божку, відірвавшись від малювання. Вона зі своїм столиком пересувалась за мешканцями будинку де люди, там і вона. Чого? ложка дівчинки завмерла на півдорозі. Нормально. Я хочу бути такою бабкою. А ви себе якою уявляєте у старості? Мене, власне, дивує, що ти про це замислюєшся. Я взагалі про це ніколи не думала, Лідія повернулась до свого малюнка. Ніколи? Навіть на думку не спадало уявити себе старою. Сідай за стіл, як має бути, чого ти на підлозі їси? …А я іноді дивлюсь на старих людей, Божка пропустила зауваження повз вуха, і думаю: бідна бабуся, хіба вона думала в юності, що матиме такі ноги з випнутими жилами. Цікаво, чи я матиму колись такі. Бора перебирала кетяги стрийської калини, темної й солодкої, Лідія з дому привезла цілий кошик. Оббирала ягоди й складала у трилітровий слоїк, пересипаючи цукром. Я частіше уявляю навпаки, вступила вона. Бачу бабусю чи діда і думаю, якою ця людина була у дитинстві. І декого уявляю легко, а декого не вдається, немов вони старими народилися. А себе бабусею можете уявити? Можу. Я себе ким хочеш можу уявити. Навіть Кіцманем? І Кіцманем теж. Божка обережно витягла із супу шматочок м'яса, половину поклала собі до рота, половину перед Кіцманем. … і моїм наплечником можете уявити себе? не вгамовувалась вона. І твоїм наплечником. Він стільки історій може розповісти про свою господиню, про вулицю, про ту ж піцу… «А третя запла-аче…» озвався Божчин мобільник голосом Гордія. Дивися, який собі рингтон поставила… Божка миттєво переключилась на інше, підвелася: «так… ага… так…» і вийшла, усміхаючись, з кухні. Хлопець у неї з'явився чи що… ніби як до себе сказала Лідія, відставила малюнок вбік: Як тобі? На папері будинок-годинник з Бориного роману: стіни завішані годинниками, великими й маленькими, вишуканими та кічевими, старовинними та сучасними. Він призвичаївся жити за кількома різними показниками часу, і тому, незважаючи на надмір механізмів, дезорієнтований та збитий з пантелику: ранок? вечір? Божка вихором залетіла до кухні, підхопила свою тарілку і пирснула зі сміху: Гляньте! Моє Кіцманятко! В її тарілці, у залишках супу, лежав шматочок ковбаси. Кіцмань теж поділився своєю їжею і тепер незворушно облизувався над порожньою мискою. У нічній тиші Бора слухає дихання будинку суміш ледь вловимих звуків, шурхотінь, порипувань та цокання кількох годинників. Усі дивовижні закутки таємничі комірки та шухлядки, камін і старі меблі видають спільну стишену симфонію звуків. Люди і тварини усі, що сплять зараз під одним дахом, дихають в унісон з будинком, він приймає їх, як дерево пташок, як трава жуків та мурашок, як ставок рибок, в'юнких та неповоротких, поверхневих та глибинних. Без жодних зусиль опинилась Бора у будинку, про який хіба мріяти можна було, звільнила квартиру неподалік іподрому для Влада та його дівчини. Синові цей дім нецікавий, як нецікаве навчання у вузі спробуй зрозумій! Йому аби поближче до коней. Цей будинок дістався їй настільки легко, що став тепер возом із проблемами. Треба хоча б встановити нові ринви у піддашші, відремонтувати кам'яні сходи, почистити зарослий сад, полагодити електрику. Ще кілька місяців «фори» і за комунальні послуги доведеться платити самій. Але думка продати будинок та купити квартиру давно вже зблякла й розтанула, як ранковий туман. Цей варіант, що здавався чи не єдино розумним, особливо після лякаючого візиту трьох чоловіків, вже відсунуто й забуто, до нього Бора вже не вертатиметься. І головною причиною зміни настрою та планів став сам будинок. Він вже не був тою ворожо налаштованою до неї живою істотою, що прийняв її, як нахабну зайду. Він відкрив для неї сторінки старого альбому з фотографіями початку минулого століття з поглядом хлопчика на центральній алеї парку Костюшка. Дім співав голосом старого акордеона. Млинці з важкої пательні мали особливий смак дитинства. Дім надав притулок усім, хто його потребував. Він змінив гнів на милість. Цієї нічної миті Бора відчула себе тут захищено та затишно, як равлик у своїй шкаралупі. Борі сниться сон про сон. Сон з її роману повертається. Про будинок, заповнений годинниками, де немає нічого, окрім годинників. Музика розмаїтих звуків зливається, зачаровує злагодженістю, заколисує і підносить вище даху, за межі сонного будинку, до жовтневих нічних зірок в оксамитовому небі. І перше, що встигає вона упіймати з вислизаючого ранкового сну, сільська дорога. Чоловік, Гордій і не Гордій, хтось водночас і відомий, і невідомий, їде на велосипеді вздовж лісу. З другого боку поле стиглої пшениці. Від дерев на дорогу падає мереживна тінь, і на обличчі чоловіка мерехтять плямки сонячного світла, і дрібна м'яка пилюка куриться за колесами. Гордій питає: Ти закінчила роман?.. Ще ні. Довго ще? Трошки залишилося… Але далі треба буде ще чистити й чистити, правити, викреслювати зайве. Важко писати? …Іноді важко. А мало бути б натхненно та легко, як спів пташки, бо людина створена для радісної творчої праці. Не у кожного ж праця творча. Мала би бути у кожного. Але більшість день у день горбатиться заради шматка хліба… Ти пишеш заради шматка хліба? Я ж не про писання. Там по-різному буває. Я про безрадісне, безпросвітне горбатіння. Хочу тебе запитати… Чому ти тієї спідниці більше не носиш? Якої? Тої, що як фіранка з вікна. Гіпюр, балда! Чому ти спідницю з гіпюрбалди не носиш? Носи, тобі пасує. І на високі підбори я тоді даремно наїхав… 12 Дощові краплі з парасолі Іван Іванович струсив ще на ганку лише тоді переступив поріг. Зачинив двері, неквапно роздягнувся. Обличчя сяє. Витримку має неабияку мовчить, спершу ставить на тумбочку пакет з продуктами, вішає плащ на пластмасові плечики та сухою шматою протирає мешти. Кілька рухів долонями вгору по хвилястому сивому волоссю, а тоді вже: Гордій вдома? На кухні, каже Бора. Майструє. Майструє? Чого ж на кухні? Та нехай. На вулиці, бачите, що робиться. Обіцяв поприбирати. Я, Христинко, готуватиму на вечерю куліш. Усе, що треба, купив. Хто вдома? Клич усіх на кухню. Я цікаву новину приніс. Бомбезна новина! за півгодини першою озвалася на почуте Божка. Вона сиділа у кріслі, спираючись на ліроподібну спинку та підібравши одну ногу під себе. Бора кришила ножем жмутик кропу допомагала Івану Івановичу готувати вечерю: він керував, а вона виконувала його накази. А сам шеф-кухар, стоячи посеред кухні, натхненно розповідав про своє відкриття, раз у раз похопившись, заглядав у папірець та оголошував: «Добре! Тепер до шкварок додаємо накришеної цибулі!.. А зараз засипаємо пшоно…» Гордій та Лідія працювали за великим кухонним столом навпроти одне одного: він різав фігурку дерев'яної пташки, Лідія виводила чорною тушшю щось наразі незрозуміле. Божка, як завжди, трималася ближче до Гордія. Новина і справді виявилась неймовірною. Було з чого дивуватися. Однак спочатку Іван Іванович поставив Гордію кілька запитань, і кожна відповідь помітно впливала на його настрій. Ви можете бодай приблизно сказати, коли ваш дід-художник приїжджав до Львова? Чого ж приблизно? Це відомо точно, відповів Гордій, не відволікаючись від роботи, він перебував на стадії правого пташиного крила. 38-го року. Бо моя мама народилась перед Другою світовою, у 39-му. Так, Іван Іванович енергійно потер долоні. А чого він приїжджав, говорила ваша бабуся? Якою була причина приїзду? У нього тут виставка була. Виставка талановитого лемка, щось таке приблизно писали на афішах. З Криниці? розхвилювався Іван Іванович. Лемко з Криниці? Це таке курортне містечко у Польщі. Не знаю, знизав плечима Гордій, десь з тих місць. Так-так-так, ще більше збадьорився Іван Іванович. А ви ще казали, що він був німий. Це його мама була німа, а він лише погано говорив. Мав дефект язика, то був недоріка. Але моя бабуся тоді молода жінка його розуміла, хоча вони були знайомі лише кілька днів. Це зрештою все, що я знаю. Так! У це просто неможливо повірити, але здається мені, Гордію, що ваш дід художник Никифор, голос Івана Івановича затремтів від піднесення. А-а-а, протягнув Гордій і повернувся до своєї дерев'яної чи то ворони, чи то папужки, натиснув на різець, приставивши його до дзьоба. Ні. Ви помиляєтесь. Його ім'я було Епіфаній Дровняк. Я мав десь лист коротка цидулка, написана дитячим почерком, друкованими літерами. Він написав моїй бабусі листа по від'їзді. Нашкрябав кілька слів, бо добре писати не вмів. І у тому листі він називав себе Епіфаній Дровняк. Іван Іванович схопився за комір сорочки і зробив два кроки до Гордія: Правильно! сказав він у сильному хвилюванні та розщепнув верхні гудзики. Абсолютно вірно. Мені треба негайно випити пігулку. Він тримав свої ліки у картонній коробці у креденсі, за грубим шклом різних дверцят. Тремтячими пальцями вивільнив з фольги рожеву таблетку Бора вже стояла поруч зі склянкою води. Запив, закидаючи головою, як гусак. І одразу, за звичкою, помив за собою горнятко. А тоді, заспокоївшись, повів далі: …Тому що людина, яка у метриці про народження була записана як Епіфаній Дровняк, все життя називалася Никифор. Натомість у свідоцтві про смерть його записали як Никифор Криніцкі. Це одна й та сама людина. Ваш дід, Гордію, той самий Никифор, всесвітньо відомий художник. Ось тоді у Божки й вихопилось: Бомбезна новина! Гордій почухав собі різцем за вухом, відклав пташку вбік і сказав: Виходить, я виграв ту гру «Вірю не вірю». Пам'ятаєте? Коли світла не було. А ви не повірили. Я десь мав кілька маленьких картинок, це точно його роботи, я їх пам'ятаю. І де вони зараз? Десь є, треба пошукати. Мають бути. Я одразу впізнав: ніби дитина малювала, але незвичайна дитина. А що там було намальовано? Будинки якісь, залізничні рейки, вокзал… І портрет моєї бабусі. Вона тоді працювала покоївкою у готелі… А Никифор у тому готелі зупинився. Я про нього мало знаю, та й бабуся майже ніколи нічого не розповідала. Мені про це згодом інші люди розповіли. Бабуся померла рано. Івану Івановичу кортіло поділитися подробицями: він побував у музеї, де працює його знайомий, знавець творчості Никифора. Вони із цим мистецтвознавцем познайомилися колись на семінарі з наївного мистецтва. І тепер, тепер з вашого, Гордію, дозволу я зможу Олесеві повідомити сенсацію! урочисто виголосив Іван Іванович. Якому Олесеві? запитала Божка. Яку сенсацію? підвів голову Гордій. Олесю, мистецтвознавцю. Сенсацію, що у Никифора Дровняка з Криниці є онук! відповів обом Іван Іванович. Адже дотепер вважалося, що у Никифора не було сім'ї, не було дітей! Це сенсація, друзі мої! Хм! скептично буркнув Гордій. Та кому воно потрібно? І чим я доведу, що це мій дід? Я й вам тоді даремне бовкнув. «Говорило вино», як ви слушно висловились. Ті картинки не знати де, бабусі давно вже немає. Та вони й не оформляли своїх стосунків, це був випадковий зв'язок. Хоча вона справді любила того дивака. Принаймні так виглядало, на думку деяких родаків. Від них я й дізнався те, що знаю. Чим я можу зараз вашим мистецтвознавцям бути корисним? Та й взагалі будь-кому іншому? Мало чого може наговорити якийсь самозванець-онук! І хто він, зрештою, такий? Людина без постійного житла, без постійної роботи, без сім'ї… А це, власне, нікого не здивує, не поступався Іван Іванович. Никифор все життя був людиною без сім'ї, без постійного житла і без роботи він просто малював і малював, дуже часто лише заради їжі. Никифор це той бронзовий дивак, що біля Домініканського костелу сидить? ворухнулась на своєму стільці Божка. У капелюсіё з піднятим вгору пальцем? Він! підтвердив Іван Іванович. Їсти будемо? запитав Гордій. А чому він домівки не мав? озвалася Бора. І де він все життя жив? У Криниці? Історія така, зрадів запитанням Іван Іванович. Уявіть. Травень 1895 року. Курортне містечко Криниця, це підніжжя Низьких Бескидів, Польща. Потім у вітальні покажу на карті. Німа русинка Євдокія Дровняк народжує сина. Найближче свято у церковному календарі день святого Епіфанія, і хлопчику дають ім'я Епіфаній. Ваша бабуся, як ви кажете, Гордію, працювала покоївкою у готелі. А прабабуся це я про доведені факти зараз кажу була прибиральницею на віллі «Три троянди». Дуже подібні історії мабуть, закон парності спрацьовує. Вона завагітніла від художника, який відпочивав на віллі. Коли хлопчик пішов до школи, дуже швидко з'ясувалось, що він не до науки, усе йому давалося тяжко, нічого він як слід не навчився ні добре писати, ні читати, ані рахувати, все витіснила потреба малювати. Це була єдина мова його життя. До речі. Він справді дуже невиразно розмовляв, і це ще більше сприяло його усамітненню. Він малював грифелем на дошці, олівцем на уривках паперу, де тільки можна і чим можна. Никифор Матейко ось як називали люди цього дивака, з іронією, звісно. Хлопець закинув навчання і лише малював, малював, малював… Геній, але несповна розуму? уточнила Божка. Не зовсім так, підхопив запитання Іван Іванович. Сучасні науковці дійшли висновку, що такі самородки, як Никифор, мають особливий мозок: ліва півкуля уражена або від народження, або через хворобу, тому людина справляє враження розумово неповноцінної. Не може, скажімо, дати собі ради з елементарною побутовою проблемою. Натомість права півкуля, яка відповідає за творчі здібності, розвинута сильніше, аніж у звичайної людини. Завдяки цій особливості людина, яка справляє враження такої, що не може подбати про себе й потребує опіки, є водночас геніальним творцем. А хто Никифором опікувався? Мама? Поки не померла. А згодом бідолаха змушений був поневірятися, жебрати, обмінюючи свої малюнки на їжу. Христинко! згадав про куліш, скрути вогонь до мінімуму… Була у Криниці така жінка, на ім'я Параска. Збереглися її спогади про те, як голодний Никифор заходив до них до хати, пропонував свої малюнки за їжу. Параска шкодувала його, давала їсти, а непотрібними папірцями розпалювала пічку. Вона, як і більшість людей, які щодня бачили Никифора, вважала, що ці дивні малюнки годяться лише на розпалювання. То як він міг потрапити до Львова? запитала Лідія. Вона давно вже сиділа, не зводячи очей з Івана Івановича, захоплена його розповіддю. Та ще й мати у Львові виставку? Його Величність Випадок! урочисто виголосив Іван Іванович і завмер на мить. З піднятим вгору пальцем він сам зараз був схожий на львівський пам'ятник Никифору. І доказ, очевидний доказ того, що одна людина, один вчинок може докорінно змінити життя іншої людини. Дивіться. У Криницю приїжджає львівський художник Роман Турин, він бачить роботи Никифора. Людині, яка розуміється на мистецтві, цього було досить! Йому нічого більше не треба було пояснювати. А міг і не оцінити, зауважує Лідія. Хіба мало такого трапляється? Не оцінити і край незважаючи на освіту, смак та обізнаність у мистецтві. Могло й таке бути, чого ж ні? охоче погоджується Іван Іванович. Але у тому випадку збіглося. Кажу ж: Його Величність Випадок. Роман Турин збирає дві сотні малюнків Никифора і передає фахівцям з Українського народного музею імені Шевченка вони саме готують виставку українських, французьких та італійських художників у Парижі. Знову випадок. Знову щасливий збіг. І Никифор, чиїми роботами розпалювали піч, одразу опиняється у товаристві визнаних майстрів, у паризькій галереї «Leon Marseille». Тобто його роботи, звичайно, там опиняються. Який це рік? озивається Гордій. 1932-й… Іван Іванович переводить дух, чекаючи на реакцію, але Гордій незворушно довбає пташиний дзьоб. І Никифора визнають яскравим представником примітивізму у живописі, повертається до теми оповідач. А через кілька років у Львові Никифор вже буде виставлятися як відомий маляр, як тоді казали, наївного реалізму. І це, до речі, більш точне визначення, саме наївне мистецтво, а не примітивізм, але я зараз не про це… Отже, влітку 1938 року у Львівському будинку архітекторів відбулася виставка Никифора. На відкриття приїжджав автор. А наступного року, як щойно сказав Гордій, народилася його мама. І того ж року почалася Друга світова війна. Долі людей перекрутило-переламало, Криниця залишилась на території Польщі, а Львів опинився під Радянським Союзом. А вони не робили спроби знайти одне одного? Божка крутить і крутить пасмо волосся. Вона дивиться на Гордія. Той зауважує її погляд: Мені про це нічого не відомо. Не знаю, дитино, чи ви вчите це у школі, але 47-го року розпочалась операція «Вісла», повертає ініціативу до своїх рук Іван Іванович. Насильне переселення. Лемків з Криниці погнали на Балтійське море, на так звані відвойовані німецькі території. Люди мусили облаштовуватись на нових місцях. А у Криниці, за деякими джерелами, українців було до 90 відсотків населення. Кілька разів Никифора разом з черговою партією переселенців висилали кудись під Щецін, і кожного разу він повертався додому, в Криницю. І врешті-решт йому дали спокій. Що, мовляв, з дивака узяти?.. А донька? Божка найбільше перейнялась приватним життям художника. Він не хотів побачити своєї доньки? Думаю, він не знав, що у нього у Львові є… Горить! вигукнула Лідія та кинулась до газової плити: Хто тут готує, кінець кінцем?.. Усю кухню задимили. Ніхто ще нічого не задимив, усі лиш відчули ледь помітну загрозливу нотку, що виникла у букеті пахощів з-під кришки казанка. Лідія перша її вловила і врятувала вечерю. За столом обговорювали новину, лише Гордій сидів мовчки, втопивши ложку у тарілці з кулішем. Підвівся, обмацав кишені: Піду покурю, і вийшов з-за столу. Іван Іванович провів його очима, розцінивши це по-своєму: куліш не вдався. Дівчата… почав було. І зупинився. Дівчата так злагоджено й завзято накидали ложками до рота, що запитувати, чи смакує, не було сенсу. Нічого, якщо я говоритиму? запитав він. Йому мовчки дали знак: «говоріть-говоріть», і він охоче повернувся до теми. Чимало художників-примітивістів мали деякі спільні риси. Маю на увазі принаймні три: бідність, потребу в мандрах та відсутність свого житла. Ніко Піросмані жив у злиднях та ночував по підвалах, він і помер у підвалі, три дні хворий та голодний провів там сам-один, аж поки його знайшли й завезли до лікарні, але було вже пізно… Його лекція була зараз, під стукіт ложок, недоречною, але він цього не помічав, бо сів на улюбленого коника: Серед художників-примітивістів було чимало безхатченків. Никифор жив по чужих людях, а коли назбирав грошей на свій дім, а він вже міг собі це дозволити, бо картини купували, то було пізно, він уже був хворий на туберкульоз і жити йому залишалось недовго. За історією про бабусю Гордія та художника Никифора можна було б зняти фільм, зауважила Божка, потягнувшись по добавку до керамічної супниці, куди переклали куліш з казанка. Іван Іванович із задоволенням спостерігав за її маніпуляціями. Про Никифора не один фільм знято, усміхнувся він. І в одному з них роль художника грає жінка. Дивно, що забув її прізвище. Після вечері Божка зайшла в Інтернет та скачала фільм «Мій Никифор». Поки усі розсідалися ближче до екрана, поділилась інформацією, знайденою у мережі. Роль Никифора зіграла 85-річна актриса Христина Фельдман. Точно! підхопив Іван Іванович. Фельдман її прізвище! Вона народилась у Львові у сім'ї актора та оперної співачки, вчилась у Варшаві, а згодом повернулась до Львова, працювала у Міському театрі. У Великому міському театрі! Тепер Оперний. Домашній кінозал влаштували у кімнаті Бори, нагорі. Затулили вікно цупкими шторами, посідали хто на канапі, хто на стільцях, принесених знизу; Божка на підлогу, підстеливши собі дві пласкі диванні подушки. …Після закінчення фільму Гордій мовчки підвівся пішов курити на вулицю. Він зовсім не подібний на Никифора, зауважила Лідія. Зовсім. Зате його дерев'яні пташки подібні на мальованих пташок Никифора, Бора вимкнула ноутбук: він їй був сьогодні вже непотрібний, все одно вже не вдасться попрацювати. Спати, люди. 13 Симпатія між Ганною Петрівною та Іваном Івановичем розквітла на прихильності до чистоти й порядку та на улюбленій темі: квіти та декоративні кущі. Інше було несуттєвим різниця у рівні освіченості та ступінь відкритості, зовнішня вишуканість одного та підкреслена простота іншої. Вони швидко перейшли від розмов до діла узялися вдвох порядкувати у саду, завзято порпалися у землі щось викопували на зиму, щось пересаджували. Їм бракувало дотепер підтримки одне одного, аби нарешті почати нове діло так натхненно й так невчасно. Хоча, як запевняли вони, осінь для роботи у квітнику та у саду така ж гаряча пора, як весна. Лише результати отримають пізніше. Бора з усім погодилась: робіть, як вважаєте за потрібне. І ці двоє пропадали у саду, закинувши усі інші справи. В домі говорили про те саме, і значення багатьох слів Борі були невідомими: спірея, дейция, вейгела… Почувши назву «форзиція», таки не втрималась, втрутилась у розмову: форзицію я знаю, це такі кущики жовтенькі, першими цвітуть навесні, он один такий, якщо не помиляюсь, під парканом. На неї подивились поблажливо, кивнули одночасно: правильно, молодець. Ганна Петрівна приходила тепер щодня, приносила саджанці кущів коріння, загорнуте у вогкий папір, тримала у руці, немов крихке скло. Схилившись над шкільним зошитом у клітинку, голова до голови, вони з Іваном Івановичем малювали схеми насадження. Гордій лише хмикав, підсміюючись, він виявився байдужим до екзотики: зарослий сад байдикуватого господаря, казав, це і є справжній сад. Але не відмовляв у допомозі, узявся лагодити низенький парканчик з порізаних грубих гілок облаштовувати триярусну клумбу з дерев'яними підпорками. Під вікном голоси: сперечаються, де навесні найкраще висадити гліцинію. «Яка то гліцинія? подумала Бора, як виглядає?» І спустилась у сад. Варто було лише запитати, як Іван Іванович хутко приніс з дому альбом фоторепродукцій Клода Моне і з молодечим завзяттям узявся пояснювати, обережно тицяючи пальцем у глянцеві сторінки: ось вона, гліцинія, у саду художника у Живерні. Він писав цей повитий гліцинією японський місточок безліч разів, при різному освітленні, у різні години доби та у різні сезони. Квіти духмяної, ніжно-бузкової гліцинії, що звисає гронами з поруччя місточка або з верхівки альтанки це мрія Івана Івановича. Ганна Петрівна слухає його з готовністю однодумця, голова повертається за ним, як сонях за сонцем, очі грають. А Іван Іванович ніби й не помічає нічого, віддає Борі альбом: занесеш додому? і знову одягає захисні рукавички. До роботи! Він і так вже багато часу змарнував. Усе життя збирався, але навіть не спробував бодай на крок наблизитись до своєї фантазії. Йому весь час щось заважало, аж поки події останніх місяців не підвели до висновку, що він вже не встигне реалізувати своєї давньої мрії, надто багато часу потребувала вона для втілення, може, й усього життя, такого скороминущого, що встигнути посадити ще можна, а дочекатись результату вже ні. Іван Іванович, якому не дано було писати фарбами, хотів творити живу картину барвами квітів, кущів та дерев: вона увесь час змінювала б кольорові плями та конфігурацію ліній, щоразу виглядаючи по-іншому. Майже уся територія навколо будинку, де він нещодавно мешкав, належала корисним рослинам, моркві-петрушці, малині-смородині. Лише маленькі клаптики землі за залишковим принципом переходили у володіння рослин, що не давали нічого їстівного, а отже, й не могли претендувати на помітну площу. На тих острівках не було де розгорнутись, а Іван Іванович мріяв масштабно, з розмахом, він прагнув господарювати без жодних обмежень у великому саду, в якому з ранньої весни до пізньої осені щось цвіло б та зеленіло, де буяла б квіткова палітра, на якій він змішував та обирав несподівані та свіжі поєднання кольорів. І зараз він узявся за діло так натхненно, що Бора раз у раз відволікалась від свого роману з другого поверху, з вікна своєї кімнати спостерігала, як чоловік та жінка, обоє пенсійного віку, метушились у саду, і сміялись, і сперечалися, як підлітки. У ванній кімнаті шуміла вода. Було чути, як Іван Іванович наспівує: «Намалюй мені ні-іч, коли падають зо-орі…» Бора крутила в руках опудало ворони, яке невідомо хто заніс до кухні. А батьки Володі теж тут жили? запитала Бора, натиснувши кнопку під крилом чорної ворони. Крила з механічним звуком роз'їхалися. Ганна Петрівна ствердно хитнула головою. Вона збирала посуд зі столу і була, як завжди, мовчазна та зосереджена на тому, що робить. У цьому будинку? Бора склала крила птаха механізм відгукнувся сухим клацанням. Ганна Петрівна ворухнула бровами, стиснувши губи, і знову кивнула. А куди вони поділися? Бора знову натиснула кнопку. Та що ви, як маленька! Поламаєте! дорікнула їй Ганна Петрівна. Бора слухняно повернула крила ворони на місце й відставила опудало вбік. До Севастополя перебралися, знехотя відповіла Ганна Петрівна, мама Володі там мала сестру, вже геть стареньку, після неї залишилася квартира. Ось як? здивувалась Бора. А якщо вони захочуть повернутися до Львова? Не захочуть. Вони назавжди туди виїхали. Заради морського клімату. То вони самі з Криму? Мама Володі з Севастополя, а тато з батьками з Калуги. Чи з Саратова. Зараз вже точно не скажу. Батьки його батька потрапили до Львова ще до війни, а може, одразу після війни. Сюди їхній завод перевели… То ви їх давно знаєте? Дуже давно. А Володя де похований? Хто??? Володя. До сліз, до бурякового кольору обличчя закашлялась Ганна Петрівна. Мало не вдавилась. А коли прийшла до тями, коли повірила, що Бора справді нічого не знає, пояснила. Він вирушив у подорож. На велосипеді. Поклавши собі за десять років проїхати не менше ста країн світу. А може, й жартував, хтозна. Обличчя Бори пішло червоними плямами. Вони немов змагалися, хто кого сильніше здивує. Ну так, ще раз підтвердила Ганна Петрівна, порушивши мовчанку. А ви звідки таку дурню взяли? А що я могла подумати? Та що завгодно! Але ж не таке! Ви що, документів на дім не бачили?.. Володимир такий впертий, та що ви! Може довго дозрівати, але якщо вже вирішив, все, немає сенсу пручатися зробить по-своєму, будьте певні, хто-хто, а я це добре знаю. Стільки років поруч! А де він ночує? Ганна Петрівна знітилась. Не знаю. Де доведеться. Хоч би й у полі. Він має таке спеціальне легке ліжко-намет, і подумавши, додала: У напрямку до Непалу збирався вирушити. Але щось же він говорив? не здавалася Бора. Якось пояснював? Свої наміри, свій вчинок він мусив якось пояснити. Ну що казав? Я, казав, землі не бачив… Якої землі? Планети. То що він зовсім зник і не дається чути? Слухайте, як захоче з вами спілкуватись, дасть якось знати. То він сюди колись повернеться? Чого б він тоді будинок вам залишав?.. Ганна Петрівна забрала зі столу навіть цукерничку, залишила букет хризантем і тацю з яблуками та абрикосами. У дверях озирнулася. Бачили у коморі Бору?.. Бора дивиться на все око, нічого не розуміючи. Керамічні літери бачили? Н-ні… Що за літери? Оце, казав, запитаєш, чи вона погодиться. А тоді поклич майстра, нехай над входом у віньєтці вмурує назву «Бора», Ганна Петрівна обвела кухню прискіпливим господарським поглядом перевірила, чи достатньо чисту залишає територію після себе, і на прощання зауважила: Про острів Бора-Бора говорив. Що за маячня? Бора знову потягнулась до ворони, намацала кнопку. Це ж… посередині Тихого океану. Он на карті у вітальні подивіться. Ганна Петрівна глянула на Бору чи то з осудом, чи то зі співчуттям і вийшла, нічого не сказавши. Дощ шкрябався у шибку, немов Кіцмань ледь чутно випускав, прибирав та знову випускав дрібні кігтики. А тоді почалася злива, встала за вікном з шипінням сірою холодною стіною. …Їх було восьмеро у Ноєвому ковчезі, зауважив Іван Іванович, саме восьмеро. Про число «вісім» ніхто не знав: ні Бора, ні Лідія, ані Гордій, тим більше, діти не знали Божка та Митрик, а Ганна Петрівна озвалась: я знаю. Бора з Лідією перезирнулись. Сімейство Ноя врятувалось, далі вів Іван Іванович, щоб почати новий відлік історії. І це не казка, не легенда, це факт, який залишився в усіх релігіях світу. Люди, які знищили гармонію у своїй душі, загинули. Вісім, саме вісім знак безкінечності! врятувалися. Люди отримали ще один шанс щось важливе зрозуміти і виправити. А нас теж вісім! Божка обвела поглядом усіх. Я, Митрик, Бора, Гордій, Лідія, Іван Іванович, Ганна Петрівна, Кіцмань… Тоді дев'ятеро, усміхнувся Гордій. Бо моя Альма теж тут. Тварин не лічать, зупинив їх Іван Іванович. До Ноєва ковчега входили, як відомо, кожної тварі по парі, але людей, власне, було восьмеро: Ной з дружиною та сини з дружинами. Хто тоді восьмий? не вгамовується Божка. Боро, каже Гордій, а у тебе в романі теж своєрідний всесвітній потоп? Ну… так. Кінець старого світу початок нового. І до чого там люди прийдуть після усіх втрат? Одне одного набудуть. Усе почнеться спочатку. А давайте, втрутилась з пропозицією Божка, давайте влаштуємо вечір чесних відповідей. На будь-яке запитання присутні мають відповісти чесно. Або не відповідати взагалі. Сьогодні запитуємо Гордія. Знову гра? усміхається він. Чому ми постійно граємо, як діти? Тому що… починає Божка і починає накручувати пасмо на вказівний палець. Тому що у грі ми правдиві, у грі ми такі, які ми є. Іване Івановичу, починайте. Гордію, миттєво озивається Іван Іванович, чого ви не любите? Може, краще я запитання ставитиму? Ні, втручається Божка. Сьогодні ви відповідаєте. Якщо не хочете відповідати, кажіть: наступне запитання! Хм. Спробую. Чого не люблю? Не люблю, коли уся пара йде у свисток. Стоп, каже Божка. Не зрозуміла. Перепитувати й уточнювати можна. Коли пара йде у свисток? Коли язиком помотлошать-помотлошать, покричать-покричать і нічого-нічогісінько не зроблять. Ага, погоджується Божка. Добре. Далі. Коли немає вибору, не люблю. Ти завжди говориш правду? вступає Бора. Не завжди, відповідає Гордій не одразу. Ти коли-небудь плачеш? підхоплює Лідія. Наступне запитання. Чому ви пішли з роботи? це вже Іван Іванович. Якщо не хочете, не відповідайте. Мовчить Гордій. Зараз скаже: наступне запитання, думає Бора. А ні, починає відповідати: За офіційною версією скорочення штатів, за неофіційною зловживання алкоголем. А насправді? А насправді побився з босом. Та ну! не вірить Божка. Кажу, побився. Натовкли пики один одному. Просто на робочому місці. У його кабінеті. Я завжди думала, що боси битися не вміють, дивується Бора. Мій екс-бос, виявляється, вміє. Приємно здивував на прощання. Може людина докорінно змінитися? Ще й як може. Які ваші плани на майбутнє? Подорож світ за очі. Та що це з усіма! втручається Бора. Куди усіх несе?.. Колективне інтерв'ю зупиняє телефонний дзвінок. Це Світлана з Італії. Лідія простягає Івану Івановичу мобілку: Це вас. Дякую, каже Іван Іванович, і через декілька секунд, протягом яких усі намагаються зробити вигляд, що вони не прислухаються, повторює так само розгублено: Дякую. Дуже дякую. І віддає телефон Лідії. Що? каже Лідія. Іван Іванович проводить долонями по волоссю вгору. У мене, друзі, сьогодні день народження. І моя донька про це пам'ятає. Двадцять хвилин! каже Ганна Петрівна, рішучо підводячись. Рівно двадцять хвилин і я подаю на стіл смажені пиріжки зі сливами, вона обсмикує свою синю плетену кофтину і поспішає на кухню. Максимум півгодини! обертається у дверях. Гаразд, каже Бора, а я зроблю сільські канапки! Во-во! згадує Божка. Такі, як ваша бабуся робила. Від першого дня нашого знайомства обіцяєте. Майже три тижні чекаю. Ми що, лише три тижні знайомі? Цілих три тижні, прикиньте! І починається суєта: стелять білу скатертину на стіл, несуть тарілки з кухні, ріжуть хліб на канапки… Альма на килимку біля виходу кілька разів міняє положення і починає скавучати, щоб її випустили надвір. Кіцмань гасає по хаті, як навіжений. Дзвонить мобілка Лідії, знову кличуть Івана Івановича. На цей раз його вітає син, коротко й стримано. Мабуть, сестра попередила. А Ганна Петрівна вже несе смажені пиріжки, і вечір складається чудово, а коли Лідія дві години потому, постеливши малому на розкладачці у своїй кімнаті, проходить через вітальню з халатом та піжамою у руці до ванної, Іван Іванович зупиняє її проханням: Лідуню, дитино, зроби мені послугу: дізнайся, коли у Світлани день народження? 26-го чи 28-го? Ви ж подруги. Від несподіванки Лідія розгублюється й, призупинившись, відповідає не одразу: 28-го. Мені не треба запитувати, я знаю… І Бора зіщулюється, згадавши, як Лідія говорила їй у кав'ярні: п'ять гривень чайових, щоб зрозумів, що й до чого, а на вулиці: чао, бамбіно, сорі! Зараз вона з усією непримиренністю до чоловічих вад скаже старому: «Я знаю, бо я подруга, а ви ж батько, і не знаєте! Як ви із вашою феноменальною пам'яттю могли забути, коли день народження вашої доньки?» Але Лідія мовчить. Виходить з кімнати, а тоді Бора чує її ледь вловний шепіт: «Боже милий…» Стояли біля хвіртки, перемовляючись, і кожен тримався за свій велосипед. Божка у широких карлсонівських шортах, у шапці-хатці і хлопець біля неї дивакуватої зовнішності. Окуляри у грубій чорній оправі, штани-шорти відкривають поглядам голі білі литки. З кишень куртки стирчать шнури. Хлопець поправив окуляри, закинув через раму ногу з розв'язаною шнурівкою на кеді і, не помічаючи цього, покотився вулицею вниз: біла шворка майоріла на вітру. Божка влетіла до хати з виразом обличчя не питайте, чом я сяю витримала паузу і таки сама запитала: нікому не цікаво, хто мене проводжав? Що з обличчям? придивилась до неї Бора. Чому такого кольору? Морквяного соку напилася? Класно, правда? Божка кинула у дзеркало задоволений погляд. Це крем спеціальний, автозасмага. У нас є що поїсти? Шия та вуха у Божки були природного кольору, а штучна засмага на обличчі виглядала як маска. Де ти його узяла, той крем? запитала Бора, витягуючи з холодильника котлети. Суханова принесла до школи. Ми у туалеті намастилися. Як вам ефект? Н-ну… зам'ялася Бора. А шия ж біла. Божка припинила жувати, кинулась до дзеркала. От засада! вона заклопотано розглядала своє зображення, повертаючи обличчя вправо-вліво та витягуючи підборіддя. Він помітив, як ви думаєте? Блін, я ж отак боком до нього стояла. От блін! Бора не раз розмірковувала над тим, чому син не зателефонує просто так, без жодної потреби; а коли він нарешті подзвонив, вона налякалась. Ма! Серце Бори мало не вискочило з грудей: що сталося? Ма, ти куди зникла? голос Влада спокійно-піднесений. День не дзвониш, два мовчиш, що з тобою? Усе гаразд, закрутилась. А ви як? Зайди, хоч глянеш, що у кімнаті моїй робиться. Та я вже дещо бачила. Я вам навіть маяк керамічний купила. З отворами-віконечками. Знизу закладається запалена свічка і він починає світитися, кличе подорожніх з моря. Тобі сподобалась кімната, ма? Сподобалась. Той лимонний колір стін вже давно вигорів на сонці, та ще й нерівно. Там вже давно усе просилося до змін. Правда? повеселішав Влад. А ми до тебе збираємось. Яка адреса, кажи. Я вже трошки вільніший зараз. Печи млинці, прийдемо сьогодні у гості. «Кілька разів вже тобі ту адресу казала», думає Бора і радісно повторює назву вулиці та номер дому. А за півгодини дзвінок. Знову Влад. Ма, відбій! Важлива справа на вечір вилізла. …Яка справа? Маю прийняти чотирьох приватних скакунів. Двох української верхової породи і двох турійської. Коли я матиму власну стайню, у мене обов'язково будуть такі скакуни, це красені, ма. А зараз власник хоче зі мною поспілкуватися. Хороший конюх, сміється, тепер на вагу золота! Коли прийдете? Подзвоню, і додає, повагавшись: Цілую. Спочатку Бора побачила маківку, що неспішно пливла над живоплотом поріділого білосніжника, а тоді побачила чоловіка той зупинився біля хвіртки й, затримавши погляд на табличці, потер одне око. Поклич свого, сказав безбарвним голосом, рипнувши хвірткою та зупинившись на початку доріжки. Тепер Бора пізнала його за невиразним обличчям, за байдужим поглядом. Він був одним з тих трьох, на яких пішов Гордій з бензопилкою. Не встигла поставити на землю таз з випраною білизною й гукнути Гордія, як з-за рогу вже летіла до хвіртки Альма, захлинаючись хриплим гавкотом. Непроханий візитер виявився спритним вмить опинився за хвірткою, тягнув клямку до себе. Несподівана поява собаки оживила його порожні очі. Було з чого налякатися. Альма справляла зараз враження злого сторожового пса, переконливо видаючи бажане за дійсне. Гордій прикликав її до себе, вона без особливого ентузіазму послухалась, опустивши голову, й слухняно вмостилась збоку викладеної каменем доріжки, але сиділа напружена, не зводячи сторожкого погляду з гостя. Чоловік за хвірткою щось сказав Гордієві. Упівголоса, не чути було, що саме. Бора навмисно демонструвала свою зацікавленість тим, що відбувається, ніби Гордій потребував її мовчазної підтримки у себе за спиною, ніби чоловіка з порожніми очима міг стримати її уважний погляд. Гордій щось відповів й пішов у дім, наказавши собаці «сидіти». Що таке? запитала Бора. Він махнув рукою, не втручайся, мовляв, усе гаразд. Вийшов із паспортом у руці, показав візитеру розкритий, не випускаючи зі своїх рук. Чоловік за хвірткою знову потер око, мовчки повернувся й пішов маківка пропливла над живоплотом у зворотному напрямку. Що? сказала Бора. Що він хотів? Хотів… записати погрози на диктофон, Гордій підхопив таз з важкою вологою білизною. Які погрози? Бора з Альмою поспішили за ним, повернули за будинок, де вздовж глухої стіни між деревами було натягнуто дві паралельні мотузки. Я взяв у товариша годинник… Ляснуло у повітрі простирадло Гордій тріпонув ним, аби воно розпрямилося. …виглядає як годинник, насправді такий пристрій, що реагує на увімкнутий поблизу диктофон, повів далі. Дає підсвітку на циферблат якщо поруч працює диктофон. Для чого їм записувати на диктофон? А щоб був доказ, що не вони погрожують, а їм. Вони розвішували рушники у чотири руки. А ти знав про це наперед? Здогадувався… Та й розвідка доповіла. Бора недовірливо глянула: жартує? Ні, обличчя Гордія залишалось незворушним. Бора хмикнула: Тому ти з ним так лагідно поспілкувався? Ага. Прошу-перепрошую і жест на додачу. Без слів. Бора не бачила жесту. Він залишився поза її пильною увагою. Гордій відставив вбік порожній таз. Годинника на його руці не було. А годинник де? не зрозуміла Бора. У кімнаті, засміявся Гордій. Шкода, скло пошкрябати можна. Без індикатора знаю, що у кишені того бовдура диктофон працював. Та хай йому грець! Ну що, відзначимо відступ ворогів? А паспорт для чого? згадала Бора. Боро, це не паспорт, це диплом про вищу освіту. Червоний. Ану дай сюди свій диплом! лише тут до неї дійшло: пургу жене, бреше в очі. Мало не вгріла його вздовж спини скрученою підковдрою. Дай подивлюся, брехло! Що ти йому показав? Він ухилився, відскочив на безпечну відстань: Та що це тебе обходить? Усе ж залагодилось. Більше вони не прийдуть. 14 Вечеряли утрьох: Бора, Гордій та Іван Іванович. Домашнє вино з татових запасів його з ініціативи Гордія дістали з комори швидко закінчилось. Коли Гордій пішов по другу півторалітрову пляшку, тепер вже Лідчиної тернівки, Іван Іванович сказав: це вже зайве. Ніби Бора думала інакше; звичайно, зайве. Але Гордія вже було не стримати. Він пив завзято й весело. Розійшовся мовчун. Борі спочатку навіть сподобалось його піднесення, але що далі, то більше робилося тривожно від нездорової лихоманки, яка усе впевненіше заволодівала Гордієм. Щось загрозливо-хворобливе усе помітніше проступало у його зовнішності та поведінці. Іван Іванович кілька разів робив спроби зупинити процес («Ну, що? Збираємо посуд?»), але Гордій робив широкий жест рукою: так-так, забирайте усе, забирайте. І одночасно притягував до себе склянку та пляшку. Згодом Бора намагалась відновити у деталях події того пізнього вечора: усі розійшлися по своїх кімнатах, світло згасло, запала незвична тиша. Така тиша, що у вухах дзвенить. Це будинок торкався вух дзвінким безголоссям: не спати! Чи то Гордію зробилося у своїй кімнаті недобре і він проковтнув таблетку (неповну упаковку Бора згодом знайшла на тумбочці), і дія ліків у поєднанні з алкоголем викликала бурхливу реакцію, чи то кількість випитого мала на нього такий вплив, але нічну тишу раптом розкраяв короткий лякаючий хрип. Бора сіла на ліжку, прислухалась і, схопившись на ноги та застібуючи халат, злетіла вниз. Штовхнула двері до Гордієвої кімнати і побачила на підлозі нерухоме, викручене судомами тіло. Синє закинуте назад обличчя, міцно стулені губи, стиснуті у кулаки пальці. Гордій не дихав. Язика! Язика треба витягнути! тремтячий голос з-за спини. Задихнеться! Іван Іванович причалапав босий, у піжамі, з розкуйовдженим сивим волоссям. Сива кульбабка, крутить головою на усі боки, щось видивляючись. Він виглядав би зараз кумедно, якби не трагічність моменту. Ложку! Ложку потрібно! Бора вже стояла на колінах, трусила Гордія за плечі. Ще не вистачало, аби він дав тут дуба! Згодом їй було соромно, що саме ця думка промайнула першою, але це згодом можна було усе пригадати й розкласти по поличках, а в той момент вона вчепилась йому у плечі й струсонула кілька разів щосили. Жодної реакції. Вхопила ложку, яка опинилась перед нею, ледве встромила між зціпленими зубами, із зусиллям повернула боком, щелепи ледве розтулилися. Запалий язик, міцним корком втягнутий у горло, перекрив дихання. Усе, що відбувалося далі, крутилося й крутилося згодом перед очима нав'язливими повторами, як виснажливі, вимотуючі душу кінокадри, сповнені фізіологічними подробицями, страхом, болем та розпачем. Вона б'є його по щоках, б'є спочатку невміло, а тоді щосили, але голова байдуже мотиляється, як у ляльки, з боку на бік; вона з силою розтуляє його зуби, ледве проштовхує пальці, намагається встромити нігті у язик; його неодмінно, за будь-яку ціну треба витягти але нічого не виходить; вона дряпає цю вологу безнадійність, яка пручається й не піддається, якоїсь миті їй здається, що вона все робить не так і що вже нічого й не вдієш, вона губиться на секунду, хватка слабне, Гордій вмирає у неї під руками, і вона з криком, стогоном і плачем вчепляється в його язик кігтями хижого птаха і тягне м'язистого вологого слимака на себе. Гордій різко стискає щелепи, Борі перехоплює дух від болю, сльози капають на щоки Гордія, впалі, порослі дводенною щетиною, на його кривий ніс, на його повіки, які тремтять, на пульсуючу жилку на його шиї і вона розуміє, що він дихає, він живий, а Іван Іванович метушиться збоку, намагаючись допомогти, і лише заважає. Гордій з хрипом втягує повітря у себе, між закривавленими пальцями Бори, дивиться на неї каламутним поглядом і мугикає, як німий. «Швидку», каже Бора знесилено, відчуваючи, як починають боліти прокушені пальці. Треба викликати «швидку». Не треба, Гордій із зусиллям підводиться на одному лікті. Щойно візьмеш до рук телефон, я йду звідси. Він ледве вимовляє слова. Нікуди б він не пішов, просто не зміг би вийти за поріг, але Бора його послухалась. Ти! вибухнула вона плачем. Ти! Ти! Іван Іванович мусив виставити її на кухню зроби собі, дитино, ванночку для рук, тепла вода зі шматочком коричневого господарського мила, а тоді зеленкою. І все пройде, ось побачиш, все минеться. А ми з Гордієм поговоримо, добре?.. І вона пішла. А на зворотному шляху, тримаючи перед собою залиті зеленкою руки, почула під дверима: …один день, голос Івана Івановича, ти думай лиш про один день, про сьогодні, не заглядай у завтра… Бора зупинилась. «Сьогодні живу так», скажи собі. «Сьогодні ні». А завтра знову: сьогодні живу так. А далі сформується звичка, ти тільки дай їй зміцнитися, дай закріпитися. Ну то сьогодні я більше не п'ю, обіцяє Гордій. Можна не конкретизувати, не вловлює іронії Іван Іванович, просто подумати: сьогодні ні. Ти знатимеш, що це означає. Гордієве самітництво у кімнаті з двома виходами часом виглядало як добровільне ув'язнення. Він зрідка виходив у передпокій, спускався кількома сходинками у нижню частину дому; а коли вибирався на вулицю то вже надовго. Через другі двері, просто з кімнати на маленький кам'яний приступок, у траву, де під парканом хитаються на високих стеблах бузкові осінні квіти. Обходив будинок з іншого боку часом Бора бачила з кухні, як його непроникне обличчя та недбало висаджена на маківку шапочка пропливають під вікном, а на віддалі, під парканом гасає активна Альма, відволікається на щось, а тоді кидається наздоганяти господаря. Він брався за роботу у своїй майстерні під дашком, працював до сутінків, мовчки, не підтримуючи жодних розмов. Іван Іванович з Ганною Петрівною йому не заважали, вони були занурені у своє. У Гордія виходили кумедні дерев'яні звірятка, які зручно лягали б у дитячу долоньку, вони були позбавлені надмірної деталізації, але одразу було зрозуміло, що це ховрашок, це борсучок, а це білка. Він різав їх з бруска, вишикував у ряд. А Божка запевняла, що якби він захотів, міг би жити з того. Я просто впевнена у цьому, присьорбувала вона чай на кухні. Його іграшки мали б неабиякий попит. Звідки ти знаєш? не сприймала її заяви на віру Бора. А Інтернет на що? Усі ці сайти та форуми? Я там частий гість! Божка торкається пальцем довгого саморобного кульчика у вусі пластиковий прямокутник із силуетом кота, хитнувшись, повертається на місце. Я роздивилась там, що й до чого і хто що виставляє на продаж. У нашого Гордія іграшки особливі, їх немовлятам купуватимуть, аж гай гудітиме, тим, у кого зуби лізуть. Натуральне дерево, не якась там хімія. І ви, Боро, швидше пишіть, я вже знаю, куди ми вашу книжку пропонуватимемо. Ви ж у цьому, я думаю, вибачте, нуль. Але вам воно й не треба. Ви пишіть. Вночі за ноутбуком Бора чула, як Гордій гарчить. Ледь чутно. У подушку… В домі не було ані краплі спиртного. Для того, аби його здобути, треба було вийти за хвіртку, і Гордій кілька разів до неї підходив, навіть брався за край, але, вчепившись у решітку, в міцно пригвинчену табличку «Об'єкт перебуває під охороною агентства ``Гордіїв вузол''», стояв там кілька хвилин і повертав назад, у свою кімнату. Лідія вже третій день не вибиралася до Львова зі Стрия, у них там утворився лазарет усі грипували. Божка теж не приходила батьки приїхали і знову пакували наплечники, аби летіти вже у протилежному напрямку. Одного ранку Бора спустилась на кухню ще й темно було за вікном намагаючись ступати нечутно, аби нікого не розбудити. За столом сидів Гордій, пив чай з горнятка з півнем та куркою. На сусідньому кріслі лежав, скрутившись, Кіцмань. Його тарілка була чистою, Гордій вже встиг його погодувати. Бора провела рукою по гудзиках халата, мовчки взяла керамічну чашку, налила заварки, додала гарячої води й сіла навпроти. Гордій теж мовчав. Мовчав і дивився на Бору. В його погляді вже не було тої лякаючої байдужої відстороненості, з якою він проходив під вікном у своїй дурнуватій синій шапці. Він повертався до того Гордія, якого вона знала. Він глибоко пірнув і довго-довго тримався під водою, а їй залишалось, затамувавши дух, із завмиранням серця спостерігати з берега за поверхнею ставка коли ж нарешті голова пірнальника покажеться над мертвою поверхнею. Пили чай мовчки, і мовчання об'єднувало їх. Моя робота? нарешті озвався Гордій, показавши поглядом на її руки у плямах зеленки. Ні, це Кіцмань. Звар'ював, тварюка. Гордій видихнув іронічно-гірким «хм»: Я відроблю. Куплю тобі морозива, скільки скажеш. Я не їм морозива. Чому? По-перше, не люблю… А по-друге, вже немає значення після такого «по-перше». Ніколи не зустрічав жінки, яка не любить морозива, знову хмикнув Гордій. Давай ще чаю зроблю. Хочеш? В рахунок майбутнього відробляння. …Одного разу, сказала Бора, подаючи йому свою порожню чашку, це було давно, я об'їлася морозивом і після цього дістала до нього стійку відразу. А потім відраза перетворилась на байдужість. Хапнувши через край, ризикуєш радикально змінити смаки. У деяких випадках тільки на це й залишається сподіватись. Зараз, сказала Бора, і зникла за дверима. Дивися, сказала, повернувшись за декілька хвилин, дивися, що знайшла, вона розгорнула енциклопедію: Ось так виглядав Гордіїв вузол, бачиш? Ось він. Кінців не знайдеш. А чому? Бо це не просто вузол; насправді це символ єдності усього сущого. Так у житті усе скручується разом, що годі розібратись, де початок, де кінець і як з того виплутатись. Гордій мовчав, просто слухав. Був ще один спосіб розв'язання цієї загадки, не зупинялася Бора. Більшість істориків, письменників згадують цю легенду так: Олександр Македонський підкорив столицю Фригії, увійшов до храму, придивився до прославленого вузла на ярмі селянської фіри, вихопив меча та одним ударом розрубав вузол. Так?.. Але був один свідок, якого майже ніхто не згадує. За його свідченням Олександр Македонський не рубав вузла. Уяви, Гордію! Не рубав. Він вивільнив ярмо просто витяг з вузла кілок, яким кріпився яремний пасок. І що з того? Гордій пробує усміхнутися. Усі ми вміємо зав'язати так, що не знати, як з того виплутатися. Але одні ще більше заплутуються. Інші рубають вузол. А ще інші знаходять кілок. Хм! То що ти хочеш сказати? Шукай кілок, Гордію? Нічого більше, я вже сказала. Шукай кілок, сам до себе повторює Гордій. Вони розмовляють дуже довго. Іван Іванович не заважає. Встав зазирнув було до кухні: «Я у саду» і нема його упродовж години, без кави, без чаю, без сніданку. Аж поки Лідія не приїхала. Що з тобою? затримує Лідія погляд на Гордієві. Що сталося? Хворів. Бора ловить себе на тому, що намагається помітити щось особливе у їхній розмові, у поглядах, якими вони обмінюються, в інтонаціях. Щось має підтвердити її думку, яка не виходить з голови після тієї ночі, коли рипнули двері у кімнаті Гордія і силует Лідії ковзнув поруч. Вони добре приховують свою таємницю, Бора нічого особливого не помічає. Лише енергійну готовність Лідії керувати ситуацією та іронічну манеру Гордія не сприймати Лідії у цій ролі. Він так нічого й не розповів їй про той вечір, коли мало не помер. І Бора не поділилась з подругою тим, що сталося. Можливо, тому, що побачила він не хотів про це розповідати. Це був перший за тиждень вечір, коли вони знову зібралися разом. Лідія залишалась до завтра, Божка довго не знімала дивної шапочки-хатинки з виплетеним на чолі віконечком вже йду, мовляв, вже йду, аж нарешті стягнула її з голови залишилась. Де він працював? намагається згадати Бора. Звідки пішов? Одного разу обмовився здається, коли лагодив кран на кухні що був топ-менеджером у рекламному агентстві. Так, справді, і Лідія казала про це у кав'ярні. Він ще порадив назвати роман «Роба». Бора «Роба». Піар-менеджером був. Стовідсотково. Але ж про це йому розмовляти нецікаво. А цікаво про птахів, які