Бот

Попереду, вибираючи шлях, мчав обтулений сталлю «Туарег» з Тимуром на борту. За ним торохкотіла «Toyota Tundra» з Оскаром Штаєрманом та Джеффрі Такером. Замикав кавалькаду другий «Фольксваген», в якому під охороною трьох африканців і японця Кацуро Такеди везли російського професора Ігоря Ємельянова.

Величезний, розмазаний по краях сонячний диск швидко осідав за небокрай. Сонце світило у спини каравану, добре освітлюючи перешкоди на шляху. Щоправда, це ненадовго. За якихось десять хвилин зі сходу накотить темрява і примусить їх стишити біг.

Несподівано повітря роздерло протяжне скигління автомобільного клаксона.

Тимур озирнувся, крізь напівзакрите листовим металом скло побачивши «Тойоту». Джеффрі Такер скорочував дистанцію, збуджено сигналячи.

— Починається… — безбарвно процідив Ріно.

— Пригальмувати? — ледь повернув голову Джеро, африканець-водій.

— Ні. Не варто, Джеро. Але… розвернись. Об’їдь півколом, не наближаючись.

Джеро, який серед решти чорношкірих мав найбільш войовничий вигляд, кивнув.

— Гаразд, босе, — і повернув «Туарега» ліворуч.

Побачивши, що флагманський автомобіль робить плавний поворот, Джефф перестав сигналити, спинив пікап і вийшов з кабіни. Американець махав руками, кличучи до себе. Ядуче-червоні шорти і жовта майка надимались та лопотіли на вітрі.

— Босе, — неголосно покликав Джеро.

Він вів машину до американця, але дивився вбік.

— Так, фелла.

— Не бачу машини молодого японця.

Миттю голови повернулися туди, де мав би зараз знаходитися третій позашляховик. Автомобіля не було.

Півхвилини тому колона пронеслась крізь вузьку дугоподібну ущелину, з південного боку якої висився ступінчатий кряж, а з північного наступали моторошні, темно-сірі дюни. Кілька вапнякових формацій, які здаля нагадували церковні дзвіниці, заледве стримували навалу пісків. З щілини між скелею та гладеньким виступом п’ятиметрового бархана, вилися паралельні сліди від шин. Тудою щойно виїхав екіпаж Хедхантера, за ним — «Тойота Тундра». Другий «Туарег» так і не з’явився.

Ріно звів руку, без слів наказавши Джеро притримати авто. Він чекав кілька секунд, сподіваючись, що Кацуро Такеда просто відстав. Марно. А тоді скоромовкою звелів:

— Під’їдь до пікапа. Зупинись. Двигун не вимикай.

Через кілька секунд «Фольксваген» застиг на відстані півтора метра від «Тойоти». Джеффрі підступив до заґратованого вікна.

— У Кацуро колесо спустило, — схвильовано проказав чорнявий американець, — я сам бачив, — слова звучали благально й жалібно; Тимур аж поморщився.

Ріно, не відкриваючи дверцят, уважно обстежував довколишній рельєф. Розмірено й терпляче водив очима туди-сюди.

— Вони ось там, за цим кряжем, — пояснював далі американець, тицяючи рукою собі за спину, — ми крапаль від’їхали від них, бо поки я почав сигналити, а потім ще… ну, ти не хотів спиня… — хлопець затнувся, наштовхнувшись на лютий погляд маленьких круглих очей.

— Джип перекинувся? — Ріно вставив цигарку до рота, але не підпалив.

— Ні.

— Загруз?

— Ні… Тобто я думаю, що ні.

— Хто дозволив зупинятись?

— Ріно, не дурій, — втрутився Штаєрман, виткнувшись з «Тойоти». Правда, в голосі чилійця також не чулося великої впевненості.

— Ви порушили наказ!

— До заходу сонця ще кілька хвилин, — заперечив Джеффрі.

Ураз в салоні «Туарега», скрипнувши, ожила рація.

— Ріно… Ріно… це Ндонґа, — захурчав впереміш із завадами скриплячий голос водія ар’єргардної машини. — Прийом.

Джеро подав рацію Хедхантеру.

— Донґі, я тебе слухаю, — вгризаючись очима у верхівку кам’яної гряди, відказав Ріно. — Що там у вас?

— Зірвало шину. Тут звідкілясь нападало каміняччя. Схоже на зсув, біс його знає. Ми міняємо колесо. Газуйте далі без нас.

— Я та Джефф спинились неподалік від виїзду з розколини, — переминаючи губами незапалену сигарету, сказав Ріно.

— Справді? — овамбо на тому боці не зміг приховати здивування. — Не варто, босе. Ситуація під контролем, джип на твердому ґрунті. За кілька хвилин вирушимо навздогін.

Хедхантер нахилився, ледь не ткнувшись носом у лобове скло. Та бісова гряда могла б слугувати ідеальною позицією для засідки. Там, нагорі, можна сховати цілу роту, про що знизу, з пустелі, ніхто не здогадається. Звісно, він не думав, що боти аж настільки розумні, щоб влаштувати засідку. Принаймні він сподівався на це.

Ріно підніс рацію до губ:

— Фелла, у вас три хвилини. Ми чекаємо, — потому торкнув долонею темношкірого Джеро і вказав на розколину поміж дюнами та кряжем. Гереро кивнув.

«Фольксваген» вирулив праворуч і попрямував до місця, де колісні колії відділялись від кряжа. «Тойота» Джеффрі клигала слідом.

Позашляховики спинилися біля виїзду з ущелини. Піски тут закінчувались, а скелястий виступ тягнувся далі. Скелясте пасмо нависало над машинами, звиваючись, мов крокодилячий хвіст, на південь, і поволі опадало, занурюючись під землю.

— Он вони!