Бот

Тимур перебирав варіанти. Алан не піде. Він не послухався б навіть Кейтаро. Стефана відряджати марно. Найкраще було б, якби подався Ріно чи Джеро. Але ні Ріно, ні Джеро не були присутніми під час останнього сеансу зв’язку із Джеффом, коли він описував місцевість довкола «гнізда». Африканці погано орієнтуватимуться. Власне, вибору не було.

— Я піду, — Тимур відчув, як під пахвами стало вогко.

Пауза.

— Окей, — відвів очі Хедхантер.

Хлопець накинув на шию ноктовізор, стиснув «Ремінгтона» і неохоче відкрив двері.

— Стривай, — похопився Ріно, — візьми ось це, — і простягнув Тимуру гумову маску протигаза. — Як тільки почуєш постріл або сигнал автомобільного клаксона, прожогом натягай на себе. Хай Джеп іде в дупу — я не буду тримати концентрацію на низькому рівні. Випускатиму відразу все.

Обличчя програміста стало блідим, білішим за місяць.

— Гаразд. Тільки не сигналь без діла.

— А ти не барись, — Ріно підняв догори стиснутий кулак, мовляв, будь крепким, і спробував пожартувати: — І не мочи там усіх, залиш нам трохи.

Тимур кивнув, перекинув сумку з протигазом через плече і виліз із авто. Нагнувшись, хлопець помчав похилим піщаним схилом до підніжжя стіни. Перші триста метрів подолав швидко. Але що вище він забирався, то дрібнішим ставав пісок. Ноги грузнули, як у болоті, з-під підошов лавинами з’їжджали донизу цілі пласти. Кілька разів він спотикався, а одного разу впустив у пісок дробовика.

Зрештою хлопець дістався вапнякового муру. Почав обходити його зліва. Досягнувши низького пролому між зубцями, видерся на гребінь і обережно заглянув униз. Прикипівши до приладу нічого бачення, Тимур довго оглядав ущелину. Минуло три хвилини, перш ніж він відклеївся від скелець ноктовізора. Востаннє озирнувшись туди, де стояли джипи (він їх не розгледів у темряві під навісом), підтягнувся на руках і перемахнув через гребінь.

— Спускається, — важко видихнувши, сказав Стефан.

— Так, — миркнув Ріно.

Тимур зник. Потяглись нестерпні хвилини очікування.

LXX

Субота, 22 серпня, 02:30 (UTC –4) «EN-2», другий інженерний корпус

Кацуро Такеда помалу, мов сновида, сунув коридором. Він усе ще почувався кволим, але жар уже спав. Обабіч нього тяглися пластикові двері, за якими в камерах скніли боти.

Неголене лице Кацуро ховала тінява. У центральних галереях п’ятиповерхової башти панував півморок. Японець міг би ввімкнути світло, але він не хотів, щоби хтось дізнався про його нічні відвідини. Шлях осявало кволе світло, що пробивалося з карцерів і розмитими прямокутниками липнуло до підлоги.

Кацуро крокував беззвучно. Здавалося, по коридору лине примара. Попри це боти реагували. Щойно силует проминав суміжні камери, вони розплющували очі. Замість того, щоб лежати й телющитись у стелю, «малюки» підводились і… йшли до дверей. Насідали, тиснулися фізіономіями до бруднуватого пластику, не зводячи очей з нічного гостя.

Молодий японець пройшовся до кінця коридору і так само неспішно повертався назад. Раптом він зупинився біля одної з камер. Зробив крок до дверей. Бот, що стояв з іншого боку, відсторонився. Хвилину чи дві вони споглядали один одного. З одного боку — каламутно-олов’яні очі Кацуро, навпроти — сині з кривавими підтьоками баньки бота. У їхніх очах прозирало щось спільне.

Піднявши руку, Кацуро притулив долоню до прозорих дверей. З протилежного боку бот приклав свою долоню. Отак вони й стояли, розділені сантиметровим шаром пластику, неначе батько й син під час побачення у в’язниці.

LXXI

Субота, 22 серпня, 02:39 (UTC –4) Долина Смерті

Південноафриканець начепив на лоба ноктовізор і втупився у вершину вапнякового кряжа. Ґевал зберігав холодність, але в грудях важніла свинцева напруга. Схованка у тісній щілині під похилим карнизом здавалась напрочуд вдалою. Джипи були захищені з трьох боків, але… Було одне велике «але». Якщо на гребені замість Тимура вигулькнуть безмозкі демони, то затишне укриття моментально перетвориться на пастку, яка має всі шанси за кілька секунд обернутися на могилу.

Час спливав. Тимур не з’являвся. Клейка тиша доводила до божевілля.

Коли годинник на бортовій панелі показав 02:42, Алан Ґрінлон тихенько кахикнув і, нахилившись, запитав:

— Ріно, а що, як він не повернеться?

— Замовкни, — мотнув головою Ріно.

— А все ж таки. Хтось піде слідом за ним чи як? Ми ж не можемо сидіти тут до ранку.

— Стули пельку! — гримнув Хедхантер.

— Не гарчи. Ти чудово знаєш, з чим ми маємо справу.

Заворушившись, у розмову встряв Стефан Ермґлен.

— Я думаю, їх там нема. А Тимур скоро повернеться, — пробубнів лікар. За мить, подумавши, що його не зрозуміли, швед доказав: — Я маю на увазі, ботів там нема взагалі.

— Що ти маєш на увазі? — здивовано і в той же час з нотками надії перепитав Ріно.

— Я кажу, що…

— Дивіться! — вигукнув американець, витягнувши руку поміж кріслами. — Он він.