Брама Птолемея

Біля мийки лежав паперовий пакунок із фруктами. Кіті мимоволі взяла яблуко й з’їла його, нервово ковтаючи великі шматки. Далі взяла друге — і з’їла вже повільніше, вглядаючись у стіну невидющими очима.

Тремтіння поволі припинилось. Чайник свиснув. «Правду казав Якуб, — думала Кіті, споліскуючи чашку струменем холодної води. — Я дурепа. Тільки несосвітенна дурепа робитиме таке. Більше ніхто».

Проте й дурням, кажуть, часом щастить. І їй справді щастило — вже цілісінькі три роки.

* * *

Відтоді, як Кіті офіційно визнали померлою, а її справу було закрито й скріплено великою чорною печаткою, вона ані на день не залишала Лондона. Даремно її добрий приятель Якуб Гірнек, який щасливо оселився в родичів у Брюґе й працював там ювеліром, щотижня надсилав їй листи з благаннями приїхати і перебратися до нього. Даремно Якубова родина — під час своїх рідкісних таємних зустрічей з дівчиною — умовляла її виїхати з міста і розпочати нове життя. Даремно її власний здоровий глузд волав, що Кіті сама-одна не зможе зробити нічого корисного. Кіті була невблаганна. Вона залишалась у Лондоні.

Вона була вперта, як і раніше, та її колишня безжурність тепер пом'якшувалась обережністю. Усе — від зовнішності Кіті до її щоденного розкладу — було старанно розраховане на те, щоб не викликати підозри з боку влади. Це мало суттєву вагу, бо саме існування Кіті Джонс уже було злочином. Щоб сховатись від тих небагатьох, хто знав її в обличчя, вона коротко підстригла своє темне волосся, скрутила його у вузол і надягла кашкет. Свої жваві, енергійні риси вона стримувала попри будь-які обставини. Вона робила все, аби зберігати невиразний погляд і незмінно кам'яний вираз обличчя, залишатись непомітною одиницею серед натовпу.

Хоч Кіті трохи змарніла від надмірної роботи й скупих одноманітних харчів, хоч під її очима вже пролягли тоненькі зморшки, вона досі зберігала ту саму невичерпну енергію, що колись привела дівчину до Спротиву й вивела звідти живою. Ця енергія допомагала їй здійснювати певний зухвалий задум — і водночас удавати з себе двох різних людей.

Вона мешкала на четвертому поверсі ветхого будинку в Західному Лондоні, на вулиці біля заводу з виробництва боєприпасів. Вище та нижче від її кімнати було кілька інших найманих помешкань, які хитромудрий власник понапихав у шкаралупу старої будівлі. В усіх цих помешканнях хтось жив, проте Кіті не розмовляла ні з ким — крім сторожа, маленького чоловічка, що жив у підвальному поверсі. Часом вона зустрічала їх на сходах: то були чоловіки й жінки, старі й молоді, які вели одиноке, відлюдкувате життя. Кіті це цілком задовольняло: вона прагнула самоти — і знаходила її в цьому будинку.

Меблів у її кімнаті було мало: невеличка біла плита, холодильник, буфет і, в кутку за завіскою, умивальник і туалет. Під вікном, що виходило на мішанину стін і неохайних дворів, громадилася гора ковдр і подушок — ліжко. А поряд були акуратно складені всі багатства Кіті: одяг, бляшанки з консервами, газети, свіжі воєнні листівки. Найцінніші речі було сховано під матрацом (срібний метальний диск, загорнутий у носовичок), до туалетного бачка (запечатаний поліетиленовий пакунок із документами на обидва її нових імені) й на дно торби з брудною білизною (кілька грубих книжок у шкіряних палітурках).

Як дівчина практична, Кіті не відчувала великої симпатії до своєї кімнати. Є де прихилити голову, та й годі. Не так уже й багато часу вона там проводила. Та все ж таки то був її дім, і вона жила там уже три роки.

Власникові будинку вона відрекомендувалась як Клара Белл. Це ім’я значилось у документах, які вона носила з собою найчастіше, — посвідченні особи з усіма потрібними печатками, медичній карті та дипломі про освіту, тобто в паперах, які могли стосуватись її нещодавнього минулого. Усі папери майстерно підробив старий пан Гірнек — Якубів батько. Так само він виготовив ще один набір документів — на ім’я Лізі Темпл. Жодних паперів із її справжнім ім’ям у Кіті не залишилось. І тільки ночами, лежачи в ліжку, затуливши вікно шторами й вимкнувши одну-єдину лампочку, вона знову ставала Кіті Джонс. То було ім’я, огорнуте снами й темрявою.

* * *

Кілька місяців після Якубового від’їзду Клара Белл працювала в друкарні Гірнеків, розвозячи свіжооправлені книжки й заробляючи собі на прожиток. Проте тривало це недовго — Кіті не хотіла піддавати своїх друзів небезпеці й невдовзі знайшла собі вечірню роботу в пивничці біля Темзи. Проте на той час кур’єрська робота надала їй справді надзвичайну можливість.

Одного ранку Кіті викликали до контори пана Гірнека — і віддали їй пакунок, який вона мала відвезти замовникові. Пакунок був важкий, старанно обмотаний мотузком, і від нього пахло клеєм та шкірою. На ярлику стояло: "Панові Г. Бонтону, чарівникові".

Кіті поглянула на адресу:

— Ерлс-Корт! Щось нечасто там трапляються чарівники!

Пан Гірнек чистив свою люльку почорнілим кишеньковим ножем і клаптем матерії.