Брама Птолемея

Сили хлопця швидко танули, проте рішучість його була невблаганна. Я відчував, як він збирається на останній силі. Впевнено, спокійно, бурмочучи закляття, він руйнував кайдани, якими було скуто посох Ґледстона, — аж поки ув’язнені в ньому істоти зненацька сповнились надії на визволення, штовхали, тягли, роздирали останні пута чар, відчайдушно прагнучи волі. Якби не моя допомога, Натаніель їх не стримав би — вони б умить порозлітались. Одначе Ноуда ще не дістався до того місця, яке нам було потрібне. Тому я стримував посох. Нам залишалось тільки чекати.

Дехто каже, що героїчна загибель — чудова штука[112]. Мене цей аргумент ніколи не переконував. Насамперед тому, що ти — хоч який шляхетний, ошатний, стриманий, гордовитий і непорушний — усе одно врешті помреш. А цей стан, як на мене, надто вже незмінний. Моя кар’єра була така успішна й довга лише тому, що мені завжди щастило вчасно втекти; і тепер, коли Ноуда насувався на нас у цій величній гробниці з заліза й скла — і я розумів, що втекти цього разу не вдасться, — я щиро шкодував. Я був прикутий до хлопця — сутність до плоті — й загинути ми мали разом.

Дотепер найближче до цієї сумнівної честі — «героїчної загибелі» — я був тоді, з Птолемеєм. Насправді він запобіг цьому лише тим, що в останню мить відпустив мене. Якби він — мій колишній господар — побачив нас зараз, то підтримав би мене. Це було цілком до його смаку — людина з джином об’єднались, працюють разом і таке інше. Проблема в тому, що ми сприйняли це аж занадто буквально.

«Бартімеусе…»

Думку було ледве-ледве чути.

«Що?»

«Ти був мені хорошим слугою…»

Що ви сказали б на такі слова? Тієї миті, коли смерть уже поруч — і кар’єра завдовжки в п’ять тисяч років от-от піде нанівець? Правду кажучи, найдоречніша відповідь у такій ситуації — який-небудь непристойний звук або порух. Але й цього я зараз зробити не міг — бо перебував у тілі хлопчини, що завдавало мені серйозних технічних труднощів[113]. Отож я зморено підіграв йому, шкодуючи, що нема кому заграти якусь сумну пісеньку.

«Ну, й ти теж був лапусею…»

«Ні, я не хочу сказати, що ти був бездоганний…»

«Що?»

«Аж ніяк. Правду кажучи, ти завжди робив усе навпаки».

«Що?!»

Ах ти ж нахаба! Завдавати мені—ще й зараз — такої образи! Коли смерть уже поруч… і таке інше! Це вже занадто! Я засукав уявні рукави:

«Якщо вже так, то я, друзяко, хотів би нагадати тобі…»

«Саме тому я зараз і відпущу тебе».

«Що?!»

Я розчув усе до ладу. Я знав це напевно. Адже я читав його думки.

«Тільки зрозумій мене як слід… — думки його були уривчасті, гарячкові, однак вуста вже бурмотіли закляття. — Просто… зараз ми в потрібну мить повинні зламати посох. Утримуєш його тільки ти. Але я не можу довіритись тобі в такій важливій справі. Ти напевно знову щось зіпсуєш… Краще… найкраще буде просто відпустити тебе. Тоді посох зламається сам собою. І я знатиму, що все буде як треба».

Він уже непритомнів. Йому важко було триматися — його сили струменіли з покаліченого боку — але останнім зусиллям волі він промовляв потрібні слова.

«Натаніелю…»

«Перекажи мій привіт Кіті».

І тут Ноуда наблизився до нас. Він роззявив численні пащі, простяг усі свої щупальця. Натаніель скінчив закляття. Я зник. Посох зламався.

* * *

Такий самий, як і всі господарі! Так і не дозволив мені обізватись ані словечком! Шкода. Цієї миті я хотів сказати йому все, що думав про нього. Щоправда, оскільки ми тоді — до останньої секунди — були одним цілим, то він, гадаю, знав це й так…