Брама Птолемея

— Ну, це вже навряд! — панна Пайпер замислилась. — Хоча дехто з цих делегатів… Еге ж, спокуса велика… — Вона хитнула головою. — Ой, що це я кажу? Я бачу, що ви дістали атлас, панно Джонс. Це якось пов’язано з вашими подальшими намірами?

— Не знаю, — поволі відповіла Кіті. — Гадаю, що влітку, коли на континенті все заспокоїться, я вирушу за кордон. У мене в Брюґе є приятель — я хотіла б його відвідати, а потім трохи помандрувати, подивитися світ. Сподіваюсь, це допоможе мені відновити втрачене здоров’я, — вона стиснула губи й поглянула у вікно. — Можливо, вирушу до Єгипту. Я багато чула про цю країну. Не знаю. Побачимо…

— А може, ви далі вивчатимете магію? Пан Баттон схвально відгукувався про ваші здібності, а в нашому уряді зараз помітно бракує талановитих чарівників. Ми могли б надати вам наставників…

Кіті закрила атлас. Порох піднявся аж до стелі й закружляв у сонячному промінні.

— Дякую вам за ласку, але цей шлях тепер закритий для мене. Я вивчала магію лише задля того, щоб викликати певного… — вона помовчала. — Щоб досягти певної мети. Два дні тому Натаніель здійснив це замість мене. Правду кажучи, тепер я вже не змогла б продовжувати свої студії.

В бібліотеці запала тиша. Панна Пайпер зненацька позирнула на годинник і зойкнула:

— Перерва закінчується! Я мушу йти. Хтозна, чи вдасться нам нині чогось добитись! — вона скрушно зітхнула й підхопилась. — Минув лише один-єдиний ранок, панно Джонс, а я вже ладна передушити всіх делегатів від простолюду. Один-єдиний ранок! І ми ледве почали працювати. А далі буде ще гірше! Я взагалі не певна, чи ми порозуміємось…

Кіті глибше поринула в крісло і всміхнулась.

— Тримайтесь, — мовила вона. — Усе у вас вийде. Це нелегко, але цілком можливо. Ви ще самі здивуєтесь, як багато вам вдасться.

38

Бартімеус

Умирати завжди просто. Та нам ще слід було привернути увагу Ноуди.

Ми стояли — вдвох в одному тілі — під головною банею. Нам треба було заманити Ноуду сюди, де найбільше заліза. Проте за його розмірів, за того, як він галасував, за того гніву й люті, які охопили його, зробити це було не так легко. Він метушився на всі боки, тупотячи своїми численними ногами, руйнуючи кіоски й дитячі атракціони, пхаючи до своєї роззявленої пащі цілі дерева. Він цілком віддався цій украй важливій роботі — і жодне його око не дивилось на нас.

Літати нам тепер було важко. Навіть підстрибувати. Більшу частину своєї енергії я витрачав на те, щоб утримувати хлопчину на ногах — без мене він тут-таки впав би на підлогу.

Отож ми стояли на місці й горлали. Тобто горлав я — тим голосом, від якого з гір Тибету сходили лавини[111]:

— Ноудо! Це я, Бартімеус, Сакр аль-Джині, Н'ґорсо Могутній, Срібноперий Змій! Я бився в тисячі боїв — і виграв їх усі! Я нищив могутніших за тебе! Рамутра втік від моєї величі! Чу ховався від мене в маленькій тріщині! Гоепо, Громовий Змій, пожер свого власного хвоста й проковтнув самого себе, щоб не скуштувати мого гніву! Нині ж я кидаю виклик тобі. Поглянь мені в обличчя!

Відповіді не було. Ноуда заклопотано гриз якісь експонати з «Печери чучельника».

«Хіба так дражнять? — майнула в хлопчини думка. — Це ж просто нахабне вихваляння, чи не так?»

«Послухай-но! Дражнити можна як завгодно. Головне, щоб це розгнівало ворога… А в нас, здається, нічого не виходить? Часу обмаль. Ще трохи, й він вирветься на волю».

«Дай-но спробувати мені!» Хлопчина кахикнув:

— Мерзенний демоне! Тобі кінець! Полум’я Знищення чекає тебе! Я розмажу твою огидну сутність по цьому палацу, як… як маргарин, як товстий шар маргарину..

Він завагався.

«Еге ж… Навряд чи він зрозуміє, що тут до чого. Ану, спробуй ще раз».

— Мерзенний демоне! Слухай мене!!!

Шкода, що голос у хлопця був кволий і лунав дедалі тихше. Я сам ледве чув його — де вже почути Ноуді! Щоправда, на додачу Натаніель зробив непогану штуку — випустив з посоха блискавку просто в сідницю Ноуді. Могутній дух відповів гнівним ревом, став дибки, заворушив кінцівками й вирячив очі. Він умить помітив нас — і закидав численними блискавками. Цілив він поганенько — кілька блискавок приземлились за два метри від нас, однак ми стояли міцно. Ми навіть не здригнулись.

Пролунав моторошний голос:

— Бартімеусе! Я бачу тебе!!!

Хлопчина щось прошепотів у відповідь — зовсім нечутно. Однак я прочитав його думки — й висловився замість нього:

— Ні! Я Натаніель! Я твій господар! Я твоя смерть!

Ще одна біла блискавка вколола сутність Ноуди. Чудовисько кинуло геть ведмеже чучело, обернулось — і незграбно ринуло на нас. Дух підбирався все ближче — чужа цьому світу відрізана від Іншого Світу велетенська тінь, що затуляла сонце.

«Ось як треба дражнити», — подумав Натаніель.

«Так, непогано вийшло. Тепер зачекай, коли він підійде впритул, а тоді ми зламаємо посох…»

«Що довше, то краще. Кіті…»

«Вона вибереться. Не хвилюйся».