Брама Птолемея

— Дивись, як росте моя сила, Бартімеусе! Росте, незважаючи на біль! Дивись, як я скидаю з себе цю жалюгідну оболонку з плоті!

«Бартімеусе… мій бік… я його не відчуваю».

«Усе гаразд. Не переймайся цим».

«Ти щось приховуєш… як ти думаєш — що це було?»

«Нічого. Я думаю, що нам пора вставати й забиратися звідси».

— Де ж ти, Бартімеусе? — гучно ревів голос. — Я додам тебе до себе. Це велика честь!

«У мене бік занімів… я не можу..»

«Відпочинь. Зараз я спробую злетіти».

«Ні, зачекай… А як же Ноуда?»

«Ноуда дорослий хлопчина… Він і сам злетить, якщо захоче. Ну-бо…»

«Нам не можна звідси йти, Бартімеусе! Якщо він не…»

«Він переживе. Ходімо».

«Ні!!!»

Я зібрався на силі, щоб злетіти, та хлопчина пручався, як міг: він напружив усі м’язи, його воля боролася з моєю. Ми відірвались від землі, потім упали назад у папороті — і врешті залишилися стояти, притулившись до дерева. Перевага була тільки одна: дерева ховали нас від численних очей Ноуди, який обернувся присадкуватою хмарою пітьми, що совалася скраю воронки.

«Натаніелю, ти бовдур! Залиш це мені».

«Це вже не має значення…»

«Що ти маєш на увазі?»

«А що, хіба не так? Я щойно прочитав твої думки…»

«Ось ти про що… Послухай, я ж не лікар. Забудь про це. Я можу й помилитись».

«Але ж ти не помилився? Скажи мені правду — хоч раз у житті…»

Зашурхотіло листя. Я повернув нашу голову, радіючи нагоді змінити тему.

— Ось хто підбадьорить нас! — весело мовив я. — Кіті!

Натаніель

Її волосся було розтріпане й скуйовджене. Одна щока — подряпана. Проте, побачивши, що все інше в Кіті ціле, Натаніель зрадів. І ця радість, як завжди, вихлюпнулася в гніві.

— Навіщо ти повернулась? — просичав він. — Забирайся геть!

Кіті у відповідь насупилась.

— Ми вивели на волю простолюд, — зашепотіла вона. — Правду кажучи, це було нелегко. Поглянь, що одна простолюдинка зробила зі мною! — дівчина показала подряпини. — Отак віддячила! А тепер я повернулася, щоб перевірити… чи все гаразд… у тебе… — вона потупилась і побачила Натані-елів бік. Її очі вирячились. — Що за дідько?!

— Якщо вірити Бартімеусові, — запобігливо промовив Натаніель, — це дурниця.

Кіті нахилилася ближче:

— Лишенько! Ти ходити можеш? Тебе треба звідси вивести!

— Ще ні…

Після першого болю тіло швидко німіло. Натаніелеві трохи паморочилось у голові, та якщо стояти нерухомо, притулившись до дерева, цього майже не відчувалось. Голова була ясна — чи принаймні була б ясна, якби джин не ліз до неї зі своїми думками, намагаючись витіснити знання про те, що Натаніель поранений, і нав’язати йому своє рішення. Чарівник швидко заговорив:

— Кіті, атака з посохом не вдалася. Ця тварюка надто сильна. Я застосував найбільшу контрольовану потужність, але цього виявилось замало. Ноуда поглинув усю енергію.

— Гаразд, — Кіті прикусила губу. — Зараз ми виведемо тебе звідси, а потім придумаємо щось іще.

— Бартімеусе! — мовив юнак. — Що буде, якщо ми зараз облишимо Ноуду? Тільки кажи чесно!

Джин відповів не одразу — йому завадив страшенний гуркіт десь позаду.

— Врешті-решт, — сказав Бартімеус Натаніелевим голосом, — Ноуді набриднуть численні потіхи «Всесвітньої виставки». Тоді він зверне свою увагу на інші райони Лондона. Він жертиме людей, ростиме й набиратиметься сили. Його голод від цього теж зростатиме — й так триватиме доти, доки спорожніє місто або лопне сам Ноуда. Це для тебе достатньо чесно?

— Кіті, — мовив Натаніель. — Демона треба зупинити негайно.

— Це ж неможливо! Ти сам це щойно сказав. Навіть на повній потужності посох тут нічого не зробить!

— На повній контрольованій потужності, — уточнив Натаніель. — Є спосіб розвинути ще більшу потужність: познімати всі Ґледстонові закляття, що стримують посох. І тоді вся… ні, зачекай, дай мені закінчити! — вся його сила вирветься з нього в одному вбивчому пориві, — юнак усміхнувся до Кіті. — Це вже, думаю, напевно зупинить Ноуду.

Дівчина хитнула головою:

— Не знаю… А якщо це зробить його ще сильнішим? А що скажеш ти, Бартімеусе?..

— Тут слід мати на увазі ще один чинник, — перервав її Натаніель, важко піднявши посох і показавши ним на дах. — Із чого споруджено цю будівлю?

— Із скла.

— А ще?..

— А й справді! — відразу втрутився джинів голос. — Хоч як неохота мені це визнавати, тут він, здається, має рацію.

— З заліза, — підкреслив Натаніель. — А Ноуда — дух, він боїться заліза. Якщо зламати посох—і це все впаде на нього… Як ти гадаєш, Бартімеусе?

— Це може подіяти. Але тут є одна малесенька заковика…

— Атож, — скривилася Кіті. — Як ти збираєшся зламати посох, не завдавши шкоди самому собі? А якщо дах і справді впаде?

Натаніель витягся, розминаючи заціпенілу шию:

— Це залиш мені. З нами все буде гаразд.

Вона поглянула на нього:

— Добре… Тоді я зроблю це разом з вами.

— Ні, тобі не можна. В Бартімеуса не вистачить захисних Щитів… Правда, Бартімеусе?

— Е-е… правда.

— З нами все буде гаразд, — повторив Натаніель. Думки його трохи розпливлись: він відчував, як джин його підбадьорює. — Послухай-но! В мене є семимильні чоботи. Ми тебе наздоженемо. Ти зараз виходь надвір — і біжи щодуху..

— Натаніелю!..