Брама Птолемея

— Краще біжи, Кіті. Скоро Ноуда піде з палацу — і нагоду буде втрачено.

Кіті тупнула ногою:

— Нізащо! Я цього не дозволю…

Її впертість зігріла йому душу. Натаніель усміхнувся:

— Не забувай, я ж чарівник! А ти простолюдинка. Це я тобі наказую!

Кіті насупилась:

— Ти хоч умієш користуватись чобітьми?

— Звичайно, вмію.

— То я побачу вас обох надворі? Ти обіцяєш?

— Обіцяю.

— Гаразд. А тепер — уперед!

Вона повільно, неохоче обернулась, а тоді знову поглянула на нього, піднявши руки до своєї шиї:

— Амулет! Він захистить тебе!

Вона простягла йому амулет, який аж закрутився на ланцюжку. Нефрит лагідно блиснув.

Натаніель відчув страшенну втому:

— Ні, — відповів він. — 3 амулета мені користі не буде.

В куточках очей Кіті блиснули крапельки світла:

— Чому… чому не буде?

— Тому, — обізвався Бартімеусів голос, — що це надзвичайно потужний артефакт. Він може поглинути більшу частину сили посоха — і надати Ноуді змогу втекти. Найкраще, що ти можеш зробити, — це взяти його з собою, надягти й негайно піти.

Договоривши, джин мовчки запитав Натаніеля: «Ну, як?» «Непогано».

Він поглянув на Кіті. Вона завмерла з амулетом у простягнутій руці, не зводячи очей з Натаніелевого обличчя. Її аура сяяла, яскраво й чітко освітлюючи все довкола: кору на деревах, прожилки на листках, камінці й траву під ногами. Він відчував, як це світло омиває його, проганяючи втому.

Відштовхнувшись від дерева, він стукнув у землю посохом. Посох знов ожив.

— Бувай, Кіті, — сказав чарівник.

Кіті надягла амулет і усміхнулась.

— Щасти тобі. І тобі, Бартімеусе!

— Бувай.

Вона рушила до східних дверей — і зникла між деревами. Натаніель обернувся в інший бік, відчуваючи, як енергія джина підтримує його; поглянув на випалене пустище, де блукало самотнє чудовисько, руйнуючи, ламаючи й жадаючи поживи.

«Як ти скажеш, Бартімеусе? — подумав він. — Чи візьмемось ми до цього?»

«Мабуть, візьмемось. Більше нам нікуди подітися».

«Атож».

Кіті

Кіті була майже біля виходу коли почула ззаду гучний, владний голос. Від реву демона у відповідь заворушилася рінь на стежці й забрязкотіли шибки в скляній бані. А потім Кіті відчинила двері — й вивалилась у прохолодну ніч.

Її ноги тремтіли від напруження, руки були мляві й безпорадні, наче вві сні. Вона спустилася сходами й побігла через садок із тропічними рослинами, спотикаючись на перекопаних клумбах, шалено петляючи серед живоплоту, аж поки опинилась просто неба в парку.

Сяйво величезного Кришталевого палацу било їй у спину; вона бачила поперед себе власну тінь, що простягалась освітленою травою. Геть, геть… Якщо вона встигне заховатись далі від світла, в темряву, то там їй, напевно, вдасться перепочити. Кіті гнала себе вперед, але все повільніше й повільніше. Дихати було дедалі важче, м’язи ледве слухались — аж поки, попри всю свою лють і відчай, дівчина врешті зупинилась.

Цієї ж миті Кіті відчула гамір — ніби глухий звуковий пузир, який поглинув сам себе, вибухнувши й тут-таки вщухнувши. Трава під її ногами сколихнулась і взялась легенькими брижами, хвиля пройшла повз неї й покотилась у пітьму. Кіті обернулась до Кришталевого палацу — і впала на коліна, помітивши, як його помаранчеве сяйво розчинилось у сліпучо-білому спалаху. Спалах полинув угору, за межі бані, розтрощивши всі шибки так, що друзки порозлітались у темряву. Білина поглинула палац, вихлюпнулась через садок у простір — і огорнула Кіті, з силою відкинувши її назад. Амулет Самарканда сильно вдарив її в обличчя: затуманеними очима дівчина встигла побачити, що він світиться, всотуючи розлючену енергію. Над Кіті промайнув страшний порив вітру. Трава довкола запалала.

А потім, так само раптово, вітер ущух — і повітря зробилось вологим і нерухомим.

Кіті розплющила очі й важко піднялась на ліктях.

Навкруги було темно. Десь — невідомо, чи далеко, чи близько — лютував червоногарячий вогонь пожежі. На її тлі було видно химерну громаду металу — переплетену, покручену, нестійку, мов дротяна сітка. Кіті побачила, як ця громада впала й сплющилась, а потім, немовби зітхнувши, занурилась у вогонь; язики полум’я підскочили їй назустріч, лизнули небо — й помалу опустились.

Кіті лежала й дивилась. Із темного неба почали сипатись дрібненькі друзки скла. За кілька хвилин земля неначе вкрилась памороззю.

37

Кіті

Пів на десяту ранку рівно через два дні й п’ять годин після вибуху в Сент-Джеймс-парку Тимчасова Рада британського уряду зібралась на надзвичайне засідання. Вони засідали в затишній залі Міністерства зайнятості, що майже не постраждало від пожеж у Вайтголі. Крізь вікна сочилося бліде сонячне світло; чаю, кави та печива було досить. Голова, панна Ребекка Пайпер, вела засідання чітко й діловито. Деякі питання розглядались у терміновому порядку — зокрема, пошук коштів і виділення двох військових шпиталів для допомоги постраждалим. Потім було створено допоміжний комітет, якому доручили негайно розпочати відновлення центру міста — і задля цього надано безпосередній доступ до державної скарбниці.