Брама Птолемея

— Я ж віддав найсуворіший наказ: він повинен… а-а! — бути зі мною, поки я харчуюсь! О, як мені болить у череві! Це порожнеча, її треба чимось заповнити! Болібе, Ґаспаре! Приведіть мені ще кількох людей, щоб я трохи розважився!

Саме цієї миті ми з Натаніелем полинули вниз. В обличчя нам віяло вітром, пальто тріпотіло за нашою спиною. Потрійним ударом ми підстрелили трьох духів. Ми зробили це так швидко й точно, що люд, який тремтів унизу, й не помітив, як вони зникли.

Решта духів підняли голови. Лампи під стелею засліплювали їх — удари у відповідь вибухнули під скляним дахом, не завдавши нікому шкоди. Ми промчали над ними. Посох двічі спалахнув — і зникли ще два гібриди. Ми розвернулися — так рвучко, що Натаніель на мить аж ліг у повітрі, — й раптово поринули вниз, щоб уникнути закляття Патрання. Ще один постріл — цього разу ми схибили. Ґаспар — дух, якому випало лихо перебувати в тілі Руфуса Лайма, — сам знявся в повітря. Він летів нам назустріч, жбурляючись Вибухами. Ми зробили віраж, промайнули за купою дерев; коли ми злетіли над ними, їхні верхівки вкрились вогнем. Люди внизу раптово злякались — і кинулись урозтіч. Краєм ока ми помітили Кіті й чарівників, що вибігали з-за дерев.

Ноуда на дашку каруселі роздратовано стрибав з ноги на ногу:

— Що це за вторгнення? Хто напав на нас?

Ми промчали повз нього на небезпечній відстані.

— Це Бартімеус! — вигукнув я. — Пам’ятаєш мене?

Ми зненацька підлетіли вгору, до бані: назустріч нам полинуло тіло Руперта Деверо — його руки пашіли синім полум’ям. Утрутилась Натаніелева думка: «Це так ти його дражниш? «Памятаєш мене» — і все? Я й то краще впорався б!»

«Я не можу дражнити як слід, коли я… зосереджуюсь на іншому».

Ми були під самісінькою скляною стелею. Надворі, десь далеко-далеко, мерехтіли зірки. А потім я каменем рушив униз. Спазм Деверо розтрощив скляну панель стелі — друзки полетіли кудись у темряву. Натаніель вистрелив з посоха — Деверо вдарило по ногах, які відразу спалахнули. Він перевертом полетів униз, вимахуючи руками й ногами — і залишаючи за собою куряву: врешті він упав на «Таємниче шатро ворожки» і зник у спалаху райдужного світа.

«А де Лайм? — подумав Натаніель. — Я його не бачу!»

«Не знаю. Краще дивись на Ноуду. Зараз він — наша головна проблема».

Чи то Ноуду зачепив мій блискучий дотеп, чи він просто засмутився з того, що гинуть рештки його війська, — однак він несподівано вирішив утрутитись. На спині в нього прорізались великі зелені крила. Поволі, перевальцем, змагаючись зі своєю чудернацькою асиметрією, він підійшов до краю дашка, повагався, мов пташеня перед першим польотом, і ступив уперед. Могутні крила змахнули… запізно! Він уже лежав на землі.

«Бий! — подумав я. — Бий зараз!!!»

Ми полинули вниз так швидко, як тільки могли, — Натаніель аж клацнув зубами від такого стрімкого польоту. Коли ми опускались, він послабив закляття, що стримувало духів, ув’язнених у посоху, — і відкрив його так, як лише міг наважитись. їхня міць вирвалась із посоха — і вдарила в в розпростерте на землі тіло і розквітла вогняною квіткою.

«Бий! — повторював я. — Бий! Не залишай нічого напризволяще!»

«Знаю! Я роблю все, що можу!»

Ми сповільнювали падіння… і врешті зависли в повітрі. Під нами лютувало молочно-біле пекло: Ноуда й карусель залишились десь там, усередині. Дим курився на всі боки, скло в найближчих панелях лопнуло, повітря довкола нас горіло. Я виставив невеликий Щит, щоб хоч трохи захистити нас. Посох вібрував дедалі дужче — його тремтіння віддавалось у наших руках і розвалювало нам череп.

«Ну, як? — подумав хлопчисько. — Досить?»

«Напевно… Ні, додай ще. Трохи довше».

«Ще трохи, і я його не втримаю… А-а!»

Я помітив велетенську тінь, відчув подих вітру — й відкинув нас убік. Проте Вибух наздогнав нас, розбив мій Щит і зачепив наш бік. Натаніель скрикнув — і я скрикнув разом з ним: уперше я розділив з людиною її біль. Щось у цьому відчутті — можливо, покірна нерухомість плоті, те, як прийняла вона цю рану, — огорнуло мою сутність панікою. Розум хлопця ладен був поринути в безодню забуття. Його пальці ледве тримали посох — його енергія згасла. Я стиснув його дужче, розвернув, спрямував сніп білого полум’я під стелю, розрубавши тіло Руфуса Лайма, що мчало до нас. Половинки тіла окремо попадали на землю. Я запечатав посох, і ми незграбно приземлились серед пальм і горщиків з квітами.

Хлопець швидко непритомнів. Наші очі заплющувались. Я змусив їх розплющитись — і зробив так, щоб моя сутність розпливлася всім його тілом.

«Прокинься!»

Він поворухнувся:

— Мій бік…

«Не дивись туди. З нами все гаразд».

«А Ноуда?»

«Ну… з Ноудою гірше».

На майданчику, за поваленими урнами й столиками, земля потріскалась і обгоріла. Там, де нещодавно малеча кружляла на каруселі, тепер курилася димом воронка. Серед цьому диму ревіло й борсалось щось величезне й безформене. І воно прикликало мене:

— Бартімеусе! Наказую тобі: іди сюди! Я мушу покарати тебе за зухвальство».

На людину воно вже нітрохи не скидалось.