Брама Птолемея

Під час битви він пересувався з демонічною швидкістю й спритністю, без особливих зусиль уникаючи смерті й керуючи — за допомогою посоха — більшою руйнівною силою, ніж у багатьох джинів. Більшість чарівників усіх часів і народів могли хіба що мріяти про таке — і сам Натаніель, звичайно, не раз про це мріяв у своїх порожніх фантазіях. Це було почуття цілковитої переваги, насолоди могуттям, не затьмареним небезпекою. Він танцював під темним нічним небом, нищачи ворогів. Та водночас, попри всю свою спритність і хитрість, попри увесь адреналін, що струменів у його крові, в душі Натаніель залишався дивовижно байдужим. Він почувався відчуженим, самотнім, нічиїм. Його ненависть до демонів, яких він убивав, була невиразна, майже нудна, однак таким самим було й співчуття тим людям, яких він рятував. Жінка на Трафальґарській площі показала йому, чого від них варто очікувати. Вони боятимуться й бридитимуться його — і по заслузі. Адже він чарівник. Через нього й таких, як він, Лондон зараз охоплений вогнем.

Гордощі гнали його вперед — гордощі й джин, що балакав у нього в голові. Так, він спробує покінчити з цим руйнуванням. Але потім… Дії — це одне, сподівання — інше. Натаніель і гадки не мав, що він робитиме потім.

Аж тут, на стежці біля величезного Кришталевого палацу… У голові юнака майнула джинова думка: «Це голос Кіті. Чуєш?» «Чую, чую! Гадаєш, я не впізнав її?»

«Просто ти якось обважнів. Як мокра картонка. Я подумав, чи не стало тобі погано зі страху..»

«Це не страх».

«Еге ж, бреши вправніше… Троє серце тьохкає, як тарахкавка. Ого, ти ще й спітнів… У тебе часом не лихоманка?»

«Ніяка не лихоманка. Замовкни вже нарешті!»

Натаніель дивився, як вона повільно йде садком. На всіх сімох рівнях її аура сяяла, як денне сонце. За нею простувала купка людей.

— Кіті!

— Натаніелю!

Вони поглянули одне одному в очі. Потім його рот відкрився з моторошним звуком, що скидався на ригання:

— А я? Про мене забули?

Натаніель вилаявся й міцно затиснув рота долонею. Кіті всміхнулась:

— Привіт, Бартімеусе.

Натаніель зненацька відчув приплив гніву. Він насупився:

— Я ж наказав тобі, Кіті, не ходити за нами! Ти ще надто слабка. Це небезпечно.

— Коли це я тебе слухалась?.. До речі, що тут діється?

Натаніелів рот — мимо його волі — відкривсь, і Бартімеус повідомив:

— Більшу частину війська Ноуди ми знищили, але сам він ще на волі. Він там, — Натаніелів палець показав назад, за плече. — З ним ще семеро духів і сотня простолюдинів. А в нас…

— Вистачить сил, щоб розібратися з ним, — закінчив Натаніель.

— Серйозні проблеми, — мовив джин.

Кіті розгублено заморгала:

— Пробачте, то все-таки…

Натаніель зручніше перехопив посох. Тонкі стрічки енергії з тріскотінням обвились круг його руки. Він відчув приплив радісного нетерпіння: зараз він знищить Ноуду, врятує простолюд і повернеться до Кіті. А там… там подивимось!

Проте джин утрутився в його думки — і стурбовано звернувся до Кіті:

— Ноуда увесь час набирає силу. Він реагує на магію не так, як інші. Можливо, посох не такий страшний йому, як ми гадаємо.

Натаніель сердито перервав його:

— Про що це ти? Все буде гаразд!

— Фекварл казав інакше…

— А ти й повірив йому!

— Фекварл не був брехуном. Це не його стиль.

— Еге ж, його стиль був — повбивати нас… — Натаніель замовк. Він помітив, що довкола стоять уважні слухачі — й дивляться, як він нібито сперечається сам із собою. А серед тих кількох чарівників, яких він упізнав, була і його помічниця. Він кахикнув:

— Добривечір, Пайпер.

— Добривечір, сер.

Кіті підняла руку:

— Бартімеусе! Там усередині багато полонених, а часу в нас обмаль. Чи можемо ми скористатись чимось іще, крім посоха?

— Ні. Хіба що всі в цьому натовпі — чарівники тринадцятого рівня.

— Гаразд. Доведеться обходитись тим, що в нас є… Натаніелю! — провадила Кіті. — Зроби все, що можеш! Якщо ти розберешся з демонами, ми виведемо полонених. Де вони?

— Тут, поряд. У центрі палацу.

Раніше присутність Кіті лише бентежила його, а тепер — наповнювала мужністю й вірою в себе. Він заговорив — швидко, з усією колишньою владністю:

— Пайпер! Коли ви зайдете всередину, то побачите між пальмами стежку, що веде праворуч. Вона проходить за каруселлю й виводить на відкритий простір. Там ви побачите й демонів, і полонених. Чекайте на цій стежці — я піду в атаку з протилежного боку. Коли демони кинуться на мене, спробуйте вивести полонених якнайдалі. Для допомоги використовуйте бісів. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Гаразд. Кіті, ти краще зачекай зовні.

— Може, це й краще, але зовні я не залишусь. Не забувай — у мене амулет!

Натаніель вирішив не сперечатись. Він обернувся до входу в палац:

— Коли увійдемо всередину, мовчіть. Я надам вам час, щоб вийти на позиції.

Він відчинив двері. Загін чарівників — один за одним, з виряченими очима й блідими, напруженими обличчями, — пройшов повз нього й зник за пальмами. Кількох чарівників супроводжували біси — так само стурбовані, як і їхні господарі. Останньою йшла Кіті. Вона на мить зупинилась на ґанку.

— Чудово! — прошепотіла вона, показуючи на спорожнілий парк. — Ви з Бартімеусом — молодці! Я мусила сказати це вам.