Брама Птолемея

Ми досі сиділи пригнувшись — і дивилися вниз крізь візерунчасте залізне поруччя обабіч містка. Тільки-но Натаніель приготувався встати, я про всяк випадок виставив Щит. Коли ми завдамо удару, інші духи, безперечно, зажадають помсти. Я оцінив можливі шляхи до відступу… Відскочити назад — чи на пальму, чи на дах суші-бару. Потім униз, на підлогу. Потім…

Гаразд. Годі вже загадувати наперед.

Натаніель підвівся. Ми націлили посох на Ноуду, вимовили закляття…

І, як я й сподівався, пролунав страшенний вибух.

Тільки не круг Ноуди, а круг нас. Мій Щит ледве вистояв. Нас відкинуло вбік уздовж містка, ми пробили скляну стіну палацу — і разом зі зливою друзок полетіли вниз, на ґанок, і далі, в пітьму садка з тропічними рослинами. Ми тяжко впали на землю. Щит лише почасти пом’якшив удар. Посох випав з наших рук, відлетів і впав на стежку.

Удар знову розділив нашу спільну свідомість; кілька секунд ми окремо існували в одній голові. Поки ми лежали й стогнали незалежно один від одного, з діри в скляній стіні випливло Гопкінсове тіло. Воно м’яко приземлилось на ґанок і спокійно, впевнено підійшло до нас.

— О, та це ж Мендрейк! — недбалим світським тоном промовив Фекварл. — Який ви впертий, юначе! Якби ви мали хоч дещицю розуму, то були б уже за сотню миль звідси. Що це вселилось у вас?

Якби він знав! Ми лежали на землі, відчайдушно намагаючись зібратись на силі. Наш зір помалу прояснився, а розум возз’єднався.

— Володар Ноуда, — провадив тим часом Фекварл, — зараз трохи роздратований і потребує лагідного поводження. І ви не поліпшите йому настрій, ужаливши його своєю цяцькою.

— Ужаливши?! — прохрипів Натаніель. — Та вона й сліду від нього не залишить!

— О, ви справді так думаєте? — Фекварлів голос був утомлений і насмішкуватий. — Ноуда могутніший, ніж ви гадаєте. Він жадає сили, він усотує її, наче губка. Погляньте, як він виріс! Вашим нападам він тільки зрадіє — це піде йому на користь. Ні, я дозволив би вам спробувати, але мене вже втомили ці непрохані вторгнення. Будь-що я зараз заберу цей посох собі, — він ліниво підняв руку. — Що ж, бувайте!

Натаніель уже роззявив рота, щоб заволати. Я його трохи випередив — із кращою метою:

— Привіт, Фекварле.

Рука здригнулась, так і не використавши свою вбивчу силу. Цятки блакитного світла здивовано спалахнули в Гопкінсових очах.

— Бартімеусе?!

— Так, це я. Той самий маленький джин.

— Але як… як…

Нарешті! Вперше за три тисячоліття я вразив своєю появою непорушну Фекварлову впевненість. Йому просто-таки відібрало мову:

— Як це може бути? Це жарт… химера… ілюзія?

— Ні. Це я. І я тут.

— Це неможливо!

— А хто ж іще може знати правду про смерть Чинґісхана? Про оте невеличке ґроно отруєного винограду, яке ми підсунули йому в шатро під самісіньким носом у його джинів?[105]

Фекварл моргнув, повагався:

— То, виходить… це все-таки ти…

— Так, давній мій друже, тепер моя черга влаштовувати сюрпризи. Я міг би ще згадати, що, поки ви з Ноудою тут бавитесь, більшу частину вашого війська вже перебито. Мною!

Говорячи це, я відчував, як совається Натаніель. Йому не хотілося безпорадно лежати на землі — природний інстинкт самозбереження змушував його піднятись на ноги. Я вгамував його однією-єдиною думкою: «Чекай».

— Зраднику! — Фекварл уже довго пробув у Гопкінсовому тілі — й тепер облизав губи цілком по-людськи. — Ця втрата не тривожить мене: в світі сила-силенна людей, а в Іншому Світі досить духів, щоб заселити їх усіх. Але ти… Вбивати власних родичів, захищати колишніх поневолювачів! Мені аж сутність вивертає від самої цієї думки! — він стиснув кулаки й майже заверещав від хвилювання: — Ми, Бартімеусе, не раз із тобою бились, але завжди — з волі випадку, через забаганки наших господарів. А тепер, коли ми самі нарешті стали господарями — і нам слід було б разом святкувати перемогу, ти коїш цю нечувану зраду! І це ти — сам Сакр аль-Джині! Чим ти можеш виправдатись?!

— Це я зрадник?! — спочатку я лише підтримував розмову, чекаючи на відновлення наших сил після падіння, але останні слова надто вже зачепили мене. Мій голос залунав, як стародавній бойовий клич, що колись відлунював у соснових лісах і змушував індіанські племена ховатись по своїх вігвамах. — Це ти навіки відцурався Іншого Світу! Хто тут зрадник, як не ти — ти, що покинув свій дім і під’юдив інших духів так само його покинути?! Заради чого — того, щоб заселитися до цих лантухів з кістками?! Що вам можуть дати ці злощасні, вбогі тіла?!

— Помсту! — прошепотів Фекварл. — Відтепер наш господар — це помста! Вона утримує нас у цьому світі. Вона дарує нам мету!

— «Мета» — поняття людське, — спокійно відповів я. — Раніше ми не потребували жодної мети. Це твоє тіло… воно тепер — не просто подоба, еге ж? Не просто перепона проти болю? Це те, на що ти швидко перетворюєшся!

Вогонь у Фекварлових очах гнівно спалахнув, тоді раптово потьмянів і згас.