Брама Птолемея

— Викликайте всіх демонів, яких можете, — наказала вона. — Якщо ми хочемо стати цим людям у пригоді, нам треба туди.

35

Бартімеус

Правду кажучи, разом нам працювалось непогано. Навіть краще, ніж ми сподівались.

Звичайно, нам знадобилося трохи часу на те, щоб домовитись між собою, — ми пережили кілька прикрих моментів, коли наше тіло намагалось водночас робити протилежні речі, — та ми дуже швидко ліквідували наслідки, тож нічого лихого не сталось[99]. А коли ми задіяли ще й семимильні чоботи, то почали справді швидко пересуватись — і насолоджуватись перевагами нашого незвичайного становища.

Перша перемога — в поєдинку зі старою бідолахою Наер’ян — справді підбадьорила нас: ми зрозуміли, що треба робити і як поєднувати зусилля, щоб досягти найкращого ефекту. Ми облишили спроби дублювати один одного — і почали більше один на одного покладатись.

Працювали ми так. Натаніель узяв на себе чоботи: якщо нам треба було переміститись на велику відстань, то ступав саме він. Після прибуття на місце (за дві-три секунди — чоботи були нівроку прудкі), управління ногами брав на себе я — наділяв їх часткою своєї фірмової спритності й змушував нас стрибати по-антилоп’ячому: назад і вперед, униз і вгору, ліворуч і праворуч, аж поки це спантеличувало ворога — а часом навіть і мене самого. Натаніель тим часом зберігав повний контроль над своїми руками й посохом Ґледстона: він стріляв щоразу, коли ми підбиралися досить близько, і — оскільки я міг передбачати його наміри — я звичайно залишався на місці досить довго, щоб він міг націлитись як слід. Не робив цього я лише тоді (і, як на мене, цілком виправдано), коли бокував від якого-небудь Вибуху, Потоку чи Нищівної Спіралі. Таких речей краще уникати, якщо не хочеш утратити темп[100].

Спілкувались ми за допомогою коротких уривчастих думок, як-от: «Біжи!», «Стрибай!», «Куди?», «Ліворуч!», «Угору!», «Вниз!» тощо[101]. Ми ще не дійшли до гарчання й мукання, але були до цього близькі. Все це, звичайно, віддавало брутальністю — тут не було місця ні самозаглибленню, ні чуттєвому аналізу, — зате це дуже сприяло тому, щоб залишитися живими, а також пасувало до певної пригніченості й відчуженості, що переповнювали Натаніелеву душу. Спочатку, поки з нами була Кіті, це не так упадало в око (тоді його голову переповнювали всілякі ніжності, а потім — напівоформлені, палкі й високі прагнення). Але після тієї пригоди на Трафальґарській площі, коли жінка відвернулась від нього зі страхом і огидою, він одразу засмутився й замкнувся в собі. Його ніжні почуття були ще надто свіжі — й не терпіли, коли їх відкидали. Тепер їх позаганяли вглиб звичні риси вдачі — гордість, відчуження й сталева рішучість. Натаніель досі переймався своєю справою, але тепер займався нею з легкою відразою до самого себе. Може, це й не дуже здорове почуття, та воно якнайкраще допомагало йому битись.

А зараз нам слід було саме битись.

Наер’ян, що тинялась площею, виявилась найнезграбні-шою з духів; інші полинули далі, приваблені гомоном натовпу й запахом людських тіл. Проминувши арку Черчилля, вони опинились на темних просторах Сент-Джеймс-парку. Якби там не юрмилося стільки простолюду, військо Ноуди негайно розсипалося б по столиці, нам було б набагато важче їх відстежувати. Та проти ночі в парку зібралося ще більше демонстрантів, підбадьорених бездіяльністю уряду, тож тепер цей натовп був надзвичайно спокусливою принадою для жадібних духів.

Коли ми прибули туди, веселощі саме вирували. Духи блукали парком, ганяючись на свій розсуд за чередами збожеволілих людей. Дехто вдавався до магічних атак, дехто волів пересуватись просто заради втіхи, розминаючи непіддатливі кінцівки й виписуючи кола, щоб відрізати метушливу здобич. Багато далеких дерев палали барвистими вогнями, в повітрі висіли спалахи, кручені струмені диму, пронизливі крики й загальний гамір. І все це — на тлі величезного Кришталевого палацу, що осявав своїм світлом довколишнє шаленство: в смугах світла з палацу гасали люди, стрибали духи, падали тіла, тривали запаморочливі лови.

Ми на хвилину зупинились під аркою, біля входу до парку, щоб оцінити ситуацію.

«Хаос, — подумав Натаніель. — Це хаос!»

«Ти ще не бачив справжніх боїв, — заперечив я. — Скажімо, того, що було під Аль-Аришем. Там пісок просяк кров’ю на цілу милю довкола». І я подумки показав йому, як це було.

«Чудово. Красно дякую… Бачиш Ноуду?»

«Ні. Скільки там демонів?»

«Більше ніж досить[102]. Ходімо!»

Він тупнув закаблуком, і чоботи помчали вперед. Ми опинилися в самісінькому пеклі.

* * *