Брама Птолемея

Дорогою Кіті відчула в собі дивну роздвоєність. Ніколи ще вона не почувалась такою немічною, ледве-ледве пов’язаною зі своєю фізичною силою. І водночас ніколи ще не почувалась такою впевненою, як тепер. Раніше її не раз переповнювала шалена самовпевненість, радісна віра у власну юність і завзяття. А зараз було зовсім не так. Її теперішнє почуття було спокійніше, рівніше, незалежне від її тілесного стану, і в ньому не було тієї рвучкості, яку зазвичай надає почуттям тіло. Це була непорушна віра в себе — Кіті відчувала, кволо шкандибаючи коридором, як вона просто-таки випромінює довкола себе цю віру.

І вже перше випробування нітрохи не похитнуло її. Біля сходів, де коридор ширшав, Кіті натрапила на демона. Він, напевно, був останнім, хто роздобув собі тіло, бо ще не встиг як слід опанувати його. То було тіло довготелесого худорлявого чоловіка з рідким білявим волоссям, убране в розкішний чорний костюм. Костюм зараз був пожмаканий і подертий, волосся — скуйовджене, очі — каламутні, наче морські камінці. Його хитало від стіни до стіни, руки сліпо вимахували в повітрі. З горлянки лунав звірячий рев, що часом змішувався з гнівними словами незрозумілою мовою.

Голова обернулась і помітила Кіті. Очі спалахнули жовтим блиском. Кіті в чеканні зупинилась. Демон виявив свою цікавість до неї тим, що несподівано вибухнув диким виттям, від якого забряжчало скло в шафах, що стояли вздовж коридору. Він вирішив напасти на дівчину, проте, здається, не знав, як саме це зробити. Спочатку він задер ногу й показав на Кіті носаком черевика: як наслідок, із нього зірвало черевик. Потім він спробував зробити це ліктем — майже з таким самим успіхом. І нарешті, після болісних вагань, підняв руку, простяг тремтливий палець — і випустив бузкову блискавку. Блискавка вдарила в Амулет Самарканда—і відразу втяглась у нього.

Демон стривожено оглянув свій палець. Там часом Кіті витягла з-за пояса шокер, тихенько підкралася до демона — й випустила в його тіло синій тріскучий розряд. Демона огорнула чорна хмара диму, він здригнувся, відсахнувся, перевалився через перила — і впав на сходи чотирма метрами нижче.

Кіті вирушила далі.

Через кілька хвилин вона вже була біля знайомих дверей. Прислухавшись, дівчина почула здушений стогін. Смикнувши двері й переконавшись, що їх замкнено, вона висадила їх кулею з елементалями. Коли вітер нарешті вщух, вона зайшла всередину.

* * *

Кімната була невелика — й геть захаращена людськими тілами. Спочатку Кіті злякалася, що вже сталось найгірше, однак відразу побачила, що всі люди міцно скручені, а роти їм затулено кляпами. Вони, здається, так і лежали тут відтоді, як Мейкпісові біси притягли їх сюди кілька годин тому. Здебільшого полонених було зв’язано мотузками, проте двох чи трьох — замотано в ряднину або щільні чорні сітки. Всього в кімнаті було десь із двадцятеро осіб, складених митусем, як сардинки в бляшанці. На превелике полегшення Кіті, багато хто з них ворушився — мляво й сумно, мов черв’яки, приготовлені для риболовлі.

Її помітили кілька пар вирячених очей. їхні власники почали крутитись і благально стогнати. Кіті зачекала зо дві секунди, щоб оговтатись, — від утоми в неї тремтіли коліна. А потім заговорила так виразно, як лиш могла:

— Я прийшла, щоб допомогти вам. Ще трохи потерпіть, будь ласка. Я спробую визволити вас.

Люди засовались і застогнали ще дужче. Вони пацали ногами, обертали й трусили головами. Кіті ледве не збили з ніг.

— Лежіть спокійно! — наказала вона. — Інакше я піду геть! Чарівники вмить угамувались.

— Отак буде краще. А тепер…

Неслухняними пальцями Кіті дістала з кишені срібний диск — і обережно, щоб не порізати пальці, заходилась пиляти мотузки на найближчій із полонянок. Мотузки розходились, наче масло під гарячим ножем. Полонянка обережно поворушила занімілими руками й ногами — й тихо зойкнула від болю. Кіті безцеремонно витягла з її рота кляп.

— Коли зможете піднятись на ноги, — сказала вона, — візьміть щось гостре й допоможіть мені рятувати інших.

І перейшла до наступного чарівника.

Уже через десять хвилин кімната була повна кульгавих чоловіків і жінок, що розминали собі кінцівки. Хтось сидів, хтось ставав спочатку на одну, тоді на другу ногу, намагаючись позбутися судом і набряків. Ніхто нічого не казав — їхні тіла були вільні, проте думки ще плутались від подиву й недовіри. Кіті мовчки поралася біля передостаннього полоненого — огрядного добродія, обплутаного сіткою. Він лежав нерухомо, крізь сітку на його обличчі сочилася кров. Поряд перша з тих полонянок, кого звільнила Кіті, — молода жінка з мишастим волоссям, — боролася з мотузками на тілі останньої чарівниці: та, замотана в товсту сіру ковдру, була більш ніж жива — вона увесь час борсалась у шаленому нетерпінні.

Кіті передала своїй помічниці срібний диск:

— Тримайте.

— Дякую.