Брама Птолемея

Рештки сітки й ковдри було розрізано за кілька секунд, і обидва полонені опинились на волі. Одна з них, жінка з довгим чорним волоссям і червоним, набряклим обличчям, відразу підскочила й зойкнула з болю. Другий, гладкий літній добродій із закривавленим лицем, лежав нерухомо. Очі в нього були заплющені, дихав він уривчасто й хрипко.

Чорнявка притулилася до стіни й заходилася розтирати ногу, яку звело судомою, аж гаркаючи від болю та люті:

— Хто?! Хто це все влаштував?! Я вб’ю їх! Присягаюсь!

Кіті тим часом діловито розмовляла з молодою жінкою з мишастим волоссям:

— Він непритомний. Його треба відвезти до лікарні.

— Це я влаштую, — відповіла її помічниця. Оглянувши кімнату, вона зупинила погляд на рудому молодикові з ластовинням. — Джордже, чи не зробите ви ласку?..

— Так, панно Пайпер.

— Стривайте, — перервала їх Кіті. Вона втомлено озирнулась і простягла тремтливу руку, шукаючи опори. — Допоможіть мені, будь ласка, встати… Дякую. — Вона обернулась до всіх присутніх. — Вам усім слід знати, що сталося. Становище може бути… важче, ніж ви гадаєте. В Лондоні вирвались на волю демони.

Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Обличчя в усіх повитягались зі страху та смутку. Усі чарівники, старі й молоді, поглянули на Кіті. Зараз вони були безпорадні й нічого не розуміли. Куди й поділась їхня чарівницька пиха — зараз це були просто люди, перелякані, покинуті без проводирів, без усього. Кіті підняла руку:

— Послухайте! Зараз я все розповім вам…

— Зачекайте! — чорнява жінка схопила її за лікоть. — Спочатку скажіть, хай вам дідько, хто ви така? Щось я не пригадую ні вашого обличчя, ні, — вона скривилась, — вашого брудного лахміття! Ви, здається, навіть не чарівниця!

— Так, — зіпнула у відповідь Кіті. — Я простолюдинка. Та якщо ви хочете залишитись живими, то замовкніть і вислухайте мене.

Очі в чорнявки вибалушились:

— Як ви смієте!..

— Та й справді замовкніть уже, Фаррар, — обізвався якийсь чоловік.

Чорнявка, ніби вдавившись, шалено озирнулась на всі боки, проте руку Кіті відпустила.

Усі, крім неї, дослухалися до Кіті з охотою — й навіть із вдячністю. Можливо, вони були ще й досі приголомшені, а може, щось у цій посивілій дівчині з утомленим, поораним зморшками обличчям викликало в них щиру повагу, — сказати важко. Та поки Кіті розповідала про останні події, всі слухали її якнайуважніше.

— А де решта чарівників? — жалібно спитав один із старших полонених. — Нас у театрі була сотня, не менше. Вони ж не могли всі…

— Не знаю, — відповіла Кіті. — Можливо, є й інші кімнати з полоненими: демони або забули про них, або просто не встигли покінчити з ними. Треба перевірити. Але багато хто з вас загинув…

— А пан Деверо? — прошепотіла якась жінка.

— А Джесіка Вайтвел, а…

Кіті знову підняла руку:

— На жаль, не знаю. Проте гадаю, що багато хто з головних чарівників або вбитий, або одержимий демоном.

— Принаймні одна з них жива! — люто вигукнула чорнявка. — Поки не знайдуть решту, я — єдина з членів Ради, хто залишився живий. Тому я тепер головна! Ми повинні розійтися по пентаклях і викликати своїх рабів. Я негайно зв’яжусь із нічною поліцією. Демонів-утікачів розшукають і знешкодять!

— Тут є ще два питання, — спокійно додала Кіті. — Ні, три. Спочатку треба потурбуватись про цього чоловіка. Чи може хто-небудь роздобути автомобіль?

— Я можу, — молодик у ластовинні схилився над нерухомим тілом. — Тут менше ніж утрьох не впоратись. Пане Джонсон, пане Воул, допоможіть мені донести його до лімузина!

Допомога надійшла. Троє чарівників винесли непритомного добродія на руках.

Чорнявка, що була вже біля дверей, ляснула в долоні:

— Усі по пентаклях! Не марнуймо ні хвилини!

Ніхто й не поворухнувся.

— Мені здається, ця леді хотіла додати щось іще, — сказав літній чоловік, кивнувши в бік Кіті. — Мабуть, нам варто було б її вислухати, панно Фаррар. Хоча б заради чемності…

Панна Фаррар скривила губи:

— Але ж вона лише…

— Я хотіла сказати ще дві речі, — почала Кіті. Тепер вона почувалася вкрай утомленою. В голові паморочилось, хотілося сісти… «Ні, тримайся! Доведи справу до кінця!» — Головний демон, Ноуда, дуже небезпечний. Наближатися до нього без якнайпотужнішої зброї — це самогубство. І це ми вже робимо. — Вона оглянула принишклих чарівників. — Ще один член Ради, що вижив, — тут Кіті не втрималась, щоб не позирнути на панну Фаррар, — вирушив на боротьбу з ним. Він озброєний посохом Ґледстона.

Її навіть не дуже здивували приглушені вигуки. Панну Фаррар, здається, ця звістка зачепила найбільше.

— Але ж пан Деверо заборонив це! — вигукнула вона. — Хто ж наважився…

Кіті всміхнулась:

— Це Нат… Джон Мендрейк. Побажаймо йому успіху.

— Мендрейк!!! — обличчя Фаррар аж зблідло з люті. — Оцей нездара!