Брама Птолемея

Раптом він запрокинув голову. Пролунав голос: «Бачиш?» Крізь недогарки ятки, крізь пил, що знявся після падіння колони, блиснули зелені вогники. Він підлаштував свій погляд: на вищих рівнях було краще бачити примружені очі і обережні, злодійкуваті порухи в темряві. Тіло Клайва Дженкінса підкрадалося ближче, сподіваючись захопити його зненацька.

Бартімеус швидко промовив:

«Зараз буде Потік. Я джин, я краще знаюсь на таких речах. Потік захоплює великий простір. Вона хоче тебе знерухомити. Я можу накрити нас Щитом — але він відіб’є промінь від посоха».

— А ти можеш накрити Щитом отих людей? То зроби це! Нам він не знадобиться.

Натаніель дозволив своїй руці піднятись. Крізь простягнуті пальці полинула енергія. Блакитна баня зімкнулася над скуленими людьми. Натаніель знов обернувся в бік площі. Там клубочився пил, чорні клапті відривались від підпаленого полотна. Ніякого демона, що крався б навшпиньки, видно не було.

— Де вона?

«Звідки я знаю? У тебе ж нема очей на потилиці! Я можу дивитись лише туди, куди й ти».

— Гаразд, гаразд, заспокойся.

«Я спокійний! Це ти нервуєшся. Усі ці загадкові хімікалії, що течуть у твоїй крові, тримають тебе в тривозі. Нічого дивного, що люди такі недоумкуваті… Ось! Ні, це просто вітер торсає полотно… Ой, як я перехвилювався!»

Натаніель пильно оглядав площу. Посох гув у нього в руці. Він намагався відсторонитись від нав’язливого голосу джина, від потоку його спогадів — часом вони просто заливали його. Де ж ховається афритка? За розтрощеним постаментом колони? Навряд… це надто далеко… Де ж тоді?

«І гадки не маю, — обізвався Бартімеус. — Мабуть, утекла світ за очі».

Натаніель обережно ступив кілька кроків. Поза шкірою пробіг мороз — небезпека чигала десь поряд. На тому кінці площі він помітив огорожу, сходи, що вели під землю. То був вхід до метро. Під площею тягся лабіринт тунелів, що вели на платформи, дозволяли пішоходам переходити через дороги… І ці тунелі мали багато виходів.

На площі їх кілька…

«Озирнись!» — подумав він і розслабив м’язи, доручивши зробити решту джинові. Крутнувшись на місці, він вимовив слово — і націлив посох. Із посоха вилетіла біла блискавка — вона розітнула повітря й розпорошила тіло Клайва Дженкінса, що підкрадалося до нього ззаду. Щойно афритка була тут, уже простягала холодну руку, щоб направити на нього Потік, — а вже наступної миті вона зникла, разом із входом до метро за її спиною. На розтоплену бруківку посипався огидний попіл.

«А ти розумник, — обізвався джин. — Щось я не пригадую в Наер’ян такої підлоти».

Натаніель поволі перевів подих. Потім підійшов до купки людей, що кулились під Щитом, і махнув рукою. Бартімеус зняв закляття. Жінка підхопилась, тулячи до себе дітей.

— Найбезпечніше зараз на Вайтголі, — почав Натаніель. — Демони, напевно, звідти вже пішли. Ідіть туди й не бійтесь, мадам. Я…

Він замовк. Жінка відвернулась. Із скам’янілим обличчям, з понурими байдужими очима вона повела дітей геть між лотками.

«А ти чого сподівався? — запитав джинів голос. — Це ж ти й твої колеги завдали їй такого клопоту. Вона не кинеться тобі дякувати, хай там що ти зробиш. Гаразд, не переймайся… Ти все-таки не самотній. Я завжди з тобою…»

У його мозку забулькотів непроханий сміх.

Кілька секунд Натаніель стояв на місці, трохи схиливши голову, й дивився на розорену площу. Потім розправив плечі, міцніше стиснув посох, стукнув закаблуком об бруківку — і зник.

34

Кіті

Кіті знайшла полонених набагато швидше, ніж сподівалася. Найважче було вирушити на пошуки — змусити себе вийти з кімнати. Коли вона вперше стала на ноги, кожен м’яз у її тілі обурено заволав. Дівчина здригнулась, ніби від страшенного холоду, тіло здалося легким і водянистим. Проте вона все ж таки не впала.

«Просто треба всього навчитися знову, — подумала вона. — Нагадати своєму тілу, що воно вміє».

І справді, з кожним кволим кроком вона почувалася впевненіше. Ось вона дісталася до купки зброї, кинутої біля дверей. Скривилася, зігнула коліна, присіла навпочіпки — й сиділа так, хитаючись і лаючись, поки порпалася в тій купці. Шокери, Пекельні Жезли, кулі з елементалями — речі, знайомі ще з часів Спротиву… Торбини Кіті не мала, проте застромила один Пекельний Жезл і один шокер за пояс. Дві кулі ледве помістились у подертих кишенях куртки; «Апокрифи» Птолемея Кіті дістала й шанобливо поклала на підлогу — ця книжка добре стала їй у пригоді. Серед магічної зброї лежав срібний диск — полірований, із гострими, мов бритва, краями. Подолавши легку огиду, Кіті сунула в кишеню і його. А потім, тримаючись за стінку, знову піднялася.

Обережними кроками вона вибралася з кімнати, переступивши через уламки дверей, і попрямувала коридором, повз порожню розгромлену Залу Статуй. Вона йшла туди, де тримали їх із Натаніелем, — їй досі пригадувалося жалібне рюмсання, що лунало десь поблизу.