Брама Птолемея

Натаніель обома руками взявся за посох: тут я дозволив керувати нашими кінцівками йому. Тут нам потрібна була його спритність, щоб розпочати процес — і визначити його напрям. А я надавав лише додаткову енергію, силу, що підтримувала його волю. Ми стояли, трохи розставивши ноги й напружившись у чеканні поштовху. Натаніель почав читати закляття. Поки він говорив, я його очима оглядав невеличкий кабінет, де ми перебували. Ось у кріслі сидить Кіті: її аура цілком пасує до аури посоха. Далі — двері, висаджені слабким Вибухом. На підлозі — кілька Пекельних Жезлів і куль з елементалями. їх приніс Натаніель — це він за допомогою кубика з Вибухом висадив двері. Він так тривожився за Кіті, що забув і про біль у плечі, і про втому…

Дивна це річ — відчувати, як ворушаться людські думки. Вони крутяться, наче сонна людина в темряві, тоді як розум, здавалося б, цілком поглинений закляттям. Повз мене пропливали обличчя — Кіті, якоїсь літньої жінки, інших людей, яких я взагалі не впізнавав. Аж тут (і це приголомшило мене) переді мною виразно, мов наяву, виник Птолемей. Як давно я його не бачив… дві тисячі років… Однак цей образ, звичайно, був лише спогадом про мене.

Час зосередитись… Я відчув, як із мене щось витягає сили— Натаніелеві слова перетворювали їх на пута, що оточували посох. Закляття наближалося до кінця. Посох Ґледстона здригався. Вздовж нього побігли бліді струмені світла, що сходилися до пентакля, вирізьбленого на його кінці. Ми відчували, як ув’язнені в ньому істоти протискуються крізь щілину, яку ми проточили в їхній темниці; відчували, як накладені Ґледстоном печатки силкуються знову зімкнутись. Ми не звертали уваги ні на те, ні на інше.

Натаніель закінчив закляття. Посох на мить спалахнув — кімната на всіх сімох рівнях наповнилася сліпучо-білим світлом. Ми похитнулись; Натаніель заплющив наші очі. Потім світло трохи пригасло. Рівноваги було досягнуто. Все завмерло. В кімнаті стало тихо. Посох Ґледстона ледве-ледве чутно гув у нашій руці.

Ми, як один, обернулися до Кіті, що сиділа в кріслі й дивилась на нас.

— Готова, — сказали ми.

33

Натаніель

Лише на мить — коли посох активувався й джинова енергія попливла Натаніелевим тілом, щоб стримати міць талісмана, — чарівник згадав про своє поранене плече. Він відчув сердитий укол болю, в голові раптово запаморочилось, — аж тут нові сили знову наповнили його, й недуга зникла. Натаніель почувався краще, ніж будь-коли досі.

В його тілі ще й досі віддавалася перша мить, коли в нього полинула Бартімеусова сила. Це було схоже на удар електричним струмом, на хвилю, яка ладна була відірвати його від підлоги, нехтуючи всіма законами тяжіння; геть уся його втома і власна вага пропали. В ньому вирувало життя. З несподіваною ясністю (його розум зробився гостріший — ніби щойно переродився) Натаніель пізнав джинову природу — його невпинне прагнення до руху, змін, перетворень. Він усвідомив, якою тяжкою долею були для такої істоти будь-які обмеження, що прив’язували її до земних, усталених речей. Перед ним — спочатку ніби в тумані — постала нескінченна череда образів, спогадів, вражень, що тяглася з незбагненних глибин минулого. Від цього Натаніелеві йшла обертом голова.

Всі почуття його немовби спалахнули. Пальці відчували кожен сучок, кожне волокно деревини посоха, вуха вловлювали ледве чутний його шум. Найкраще Натаніель бачив і розумів усі рівні — кожен із семи. Кабінет омивало райдужне світло десятка аур — аури посоха, його власної… І, най-дивовижніше, аури Кіті. В цьому сяйві обличчя дівчини знову здавалося свіжим і юним, а волосся ніби горіло вогнем. Він міг би дивитись на неї вічно…

«Припини негайно ці дурниці! Мене нудить!»

Якби тільки в голові не теревенив цей клятий джин…

«А що я таке роблю?» — подумав Натаніель.

«Отож-бо й воно, що нічого. Посох ми вже запустили. Вперед!»

«Гаразд». Натаніель обережно — на той випадок, якщо джин мав інші наміри щодо його ніг, — обернувся до Кіті:

— Тобі треба залишитись тут.

— Мені вже краще! — на превелику Натаніелеву тривогу, вона зсунулась на краєчок крісла і, спершись об поруччя кволими руками, підвелася. — Я можу ходити!

— І все-таки з нами ти не підеш.

Чарівник відчув, як у його мозку заворушився джин, і з його рота пролунав Бартімеусів голос. Це дуже дратувало Натаніеля — й до того ж лоскотало горлянку.

— Натаніель каже правду, — підтвердив Бартімеус. — Ти ще надто слабка. Якщо вірити його пам’яті — а я їй не дуже вірю, — то в цій будівлі є ще полонені: можливо, Ноуда зжер не всіх. Може, спробуєш відшукати їх?

Кіті кивнула:

— Гаразд. А що робитимете ви? Може, скористаєшся своїм магічним дзеркалом, щоб з’ясувати, де зараз Ноуда?

Натаніель завагався:

— Я…

— Він прогайнував його, — обізвався джин. — Відпустив біса на волю. Як на мене, то була велика помилка.

— Я й сам можу відповісти! — гаркнув Натаніель. Коли тебе перебиває власна горлянка — це дратує найбільше. Кіті всміхнулася йому:

— Ти молодець. Ну, тоді бувай.

— Гаразд… Ти певна, що в тебе все буде добре?