Брама Птолемея

Я, здається, передумав…

У протилежному пентаклі стояв чорнявий юнак, що важко спирався на посох. Посох я впізнав одразу. Та й як було не впізнати: його аура била в моє коло, наче сонячний спалах. Моя сутність аж скулилася з переляку.

Це вже погано. Я надто слабкий. Не слід було погоджуватись…

Проте чарівник, здається, думав так само. Його обличчя мало чудовий колір свіжої сметани.

Він виструнчився, як тільки міг, і спробував прибрати поважний вигляд.

— Привіт, Бартімеусе!

— Привіт, Натаніелю[90].

Він кахикав, тупив очі в підлогу, чухав потилицю, щось муркотів під ніс… одне слово, робив усе, щоб не дивитись мені в очі, як личить чоловікові. Хоч я, правду кажучи, почувався не краще. Замість того, щоб люто здійматися, стовп диму заплітався в якісь чудернацькі кіски. Якби нас кінець кінцем облишили, я, може, сплів би з себе пристойний светр або щось подібне, та після того, як ми кілька секунд отак поволоводились, нас сердито перервали.

— Ну-бо! Чого ви чекаєте?!

Здогадатись, хто це, було неважко. Чарівник і стовп диму знервовано засовались у своїх колах, кахикаючи й бурмочучи. Обидва здавались ображеними й засмученими.

— Знаю, знаю, — провадила Кіті. — Я вам обом не заздрю. Просто зробіть це. Часу в нас обмаль.

Мушу визнати, що вона була набагато жвавіша, ніж я сподівався. Ні, звичайно, вона трохи всохла, волосся в неї посивіло, шкіра взялася зморшками, та все ж таки її не так потріпало, як Птолемея. Та й очі в неї залишились ясні, наче в пташки, — вони відбивали світло того, що їм довелось побачити. Я дивився на неї з сумішшю шаноби й співчуття.

— Не підганяй нас, — відповів я. — Зараз почнемо.

— Правда, — погодився Натаніель. — Тут поспішати не годиться.

— Звідки тобі це знати! — пирхнула вона. — Що ж стримує вас?

— Ну, — почав він, — річ у тім, що…

— Щодо мене, — спокійно обізвався я, — то я погодився на цю пропозицію, виходячи з того, що надане мені тіло буде в належному фізичному стані. А тепер, дивлячись на нього, я в цьому сумніваюсь.

Чарівник спідлоба позирнув на мене:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ти ж не купуватимеш коня, не оглянувши його? Ану, покажи зуби!

— Іди ти до дідька!

— Пробач, — сказав я, — він нікуди не годиться. Він ледве на ногах стоїть! Шкіра обпечена Моровим Закляттям. З плеча йде кров. А може, в нього ще й глистюки!

Дівчина насупилась:

— Що там з плечем? Де?

Натаніель махнув рукою — й скривився:

— Нічого. Дурниця.

— Чому ж ти не сказав мені?

— Тому! — гаркнув він. — Тому, що ти сама торочиш: «часу в нас обмаль».

— Це правда, — підтакнув я.

— Насправді я не певен, чи готовий це зробити, — вів далі чарівник, позирнувши на мене з огидою. — Я не певен, що це подіє. Він надто кволий, щоб допомогти мені впоратись із посохом, і до того ж безмежно підступний. Хтозна, чим він може нашкодити мені! Це все одно, що оселити в своїй спальні стадо свиней…

— Он як?! Гаразд, я теж не в захваті від твоєї брудної земної туші! — вигукнув я. — Подумати гидко, скільки в тобі всіх цих шмарклів, слизу, сірки у вухах…

— Ану, замовкніть! — наказала Кіті. Остання мандрівка, здається, нітрохи не зашкодила їй. — Замовкніть! Там, надворі, гине моє місто, і нам треба скористатись цим посохом! Єдиний спосіб, який ми можемо придумати, — це поєднати твої знання, Натаніелю, з твоїми силами, Бартімеусе. Обидва ви, звичайно, трохи не в формі, але…

Я позирнув на хлопця:

— Ти чув це?! «Трохи не в формі!»

Він, скривившись, хитнув головою:

— Кому ти кажеш…

— … але довго це не триватиме. Якнайбільше — кілька годин. А потім, Натаніель, ти можеш відпустити Бартімеуса назавжди.

— Стривай! — сказав він. — Мені потрібні гарантії, що цей демон не знищить мій розум! Він на таке цілком здатний!

— Еге ж! — вигукнув я. — Щоб спалити свій єдиний квиток додому? Ні, хлопче, я не збираюсь вікувати у твоїй довбешці. Не бійся! Я хочу, щоб мене відпустили. І нічого там у тебе не чіпатиму!

— От і не чіпай.

Ми погрозливо перезирнулися.

Дівчина ляснула в долоні:

— Ну що, домовились? От і чудово! Я не задля того марнувала своє здоров’я, щоб сидіти й дивитись, як ви — два бовдури — чубитесь! То, може, зробите ласку взятись нарешті до діла?

— Гаразд, — пирхнув чарівник.

— Гаразд, — заструменів угору стовп диму.

— Отак буде краще!

* * *

Я нізащо до цього не взявся б, якби не вона. Там, в Іншому Світі, вона вчинила цілком правильно, коли благала мене Птолемеєвим ім’ям. Вона відразу допетрала, що це — моє слабке місце, моя вічна кривава рана. Увесь мій цинізм, який я накопичував дві тисячі років, не допоміг мені зцілитись, хоч як я старався. Всі ці довгі, тяжкі часи я носив у собі пам’ять про його надію — про те, що коли-небудь люди й джини діятимуть разом, без ворожнечі, без зради й жорстокості. Надія, правду кажучи, була дурна, і я нітрохи в неї не вірив — надто вже багато було доказів на противагу. Але ж у неї вірив Птолемей — і цього було досить. Коли Кіті повторила його великий подвиг, навіть відгомону цієї надії виявилось достатньо, щоб схилити мене на її бік.