Брама Птолемея

Вона відновила наш із ним зв’язок. І тим самим вирішила мою долю. Хоч скільки стогнав і обурювався мій здоровий глузд, я заради Птолемея кинувся б до вогняної печі — й тепер це поширювалось і на Кіті.

До вогняної печі, кажете? А як щодо ванни з кислотою? Або ліжка з цвяхами? Тепер я волів би що завгодно — тільки не те, що мусив зробити зараз.

В одному колі збирався на думці чарівник. Він підмальовував лінії, повторював подумки закляття. А в другому стовп диму тинявся туди-сюди, наче тигр у клітці. Я звернув увагу, що обидва пентаклі продряпано за периметром — щоб дозволити мені негайно перейти з одного до другого. Лишенько, які ж вони стали довірливі… Адже я міг би вирватись із кола, тут-таки зжерти обох — і спокійненько, наспівуючи, піти собі. Мені й зараз кортіло це зробити — просто так, аби побачити, як скривить пику мій господар. Я вже кілька століть не жер чарівників![91] Але, зрозуміло, з намірами Кіті це не збігалося… Тож я з жалем відкинув цю спокусливу думку.

Залишалася ще й така дрібничка, як мій стан. Мені було важко перебувати навіть у такій простенькій подобі, як дим. Я потребував захисту — і до того ж якнайшвидшого.

— Сподіваюсь, до завтра ти впораєшся? — поцікавився я.

Чарівник схвильовано скуйовдив волосся — і звернувся до Кіті:

— Ще один такий коментар — і я одразу відпущу його, чи посох там, чи не посох. Скажи йому!

Дівчина тупнула ногою:

— Натаніелю, я чекаю!

Вилаявшись і потерши лоба, він продовжив роботу. Закляття він, здається, придумав щойно — йому бракувало звичної витонченості й вишуканості. Скажімо, останні слова — «ув’язнити цього клятого демона Бартімеуса й стиснути його без милосердя» — звучали надто вже брутально й могли бути неправильно витлумачені. Проте закляття, здається, все ж таки подіяло. Тільки-но стовп диму курився собі в своєму колі, а вже наступної миті його потягло нагору, крізь отвір у моєму пентаклі, крізь отвір у пентаклі чарівника, і врешті нижче, нижче, нижче — до голови мого господаря…

Я приготувався. Я ще встиг помітити, як він міцно заплющив очі…

Плюсь!

* * *

Зник. Біль зник. Це було моє перше відчуття. Це було найголовніше. Ніби хтось відсунув завіску, й темрява змінилася світлом. Ніби я поринув у крижане джерело. Це було трохи схоже на повернення до Іншого Світу після місяців рабства — переплетені ґрати болю, що пронизували всю мою сутність, просто повідпадали, наче струпи, і я несподівано відчув себе цілим. Я відчув себе водночас відпочилим, оновленим і відродженим.

Мою сутність огорнули шалені радощі, яких я не зазнавав на Землі ще від часів своїх перших появ у Шумері, коли я думав, ніби мої сили впораються з чим завгодно[92]. Я навіть не усвідомлював, як міцно моя кволість була пов’язана з цим накопиченим болем; тієї миті, коли біль зник, я зробився вдесятеро дужчим, ніж був досі. Нічого дивного, що Фекварл із компанією так радили мені зробити це!

Я переможно скрикнув.

Крик відбився дивним відлунням, ніби я опинився в пляшці[93].

За мить пролунав інший крик. Він був напрочуд гучний — і лунав звідусіль. Він оглушив мене. Це дозволило мені побачити, де я. Побачити, що саме одягає мене й захищає від світу. Це була — скажу відразу — людська плоть.

А якщо точніше — плоть Натаніеля.

Якщо юшка в Фекварловій супниці лише частково захищала мене від згубного срібла, то Натаніелеве тіло робило це помітно краще. Моя сутність була розосереджена — в кістках, у крові, в якихось ниточках (це, напевно, були жили); я був усюди — від волосся до кінчиків пальців на ногах. Я відчував биття його серця, нескінченний плин крові по жилах, шурхіт і свист у легенях. Я бачив слабкі електричні розряди, що пробігали мозком, бачив — хоч і не так виразно — думки, які вони означали. На мить мене огорнув подив — я ніби увійшов до величезної будівлі, до якоїсь мечеті або святилища, й побачив її досконалість: це було щось витончене, споруджене з глини. Далі я здивувався знову — як така недоладна річ узагалі працює. Вона була така крихка, така слабка й незграбна, така прикута до землі!

Що могло бути легше, ніж опанувати її, обійтися з тілом як із возом чи колісницею — засобом пересування, який доправить мене куди завгодно! Мене охопила спокуса — зовсім-зовсім невеличка… Я міг би, не гаючи ні секунди, накинутись на мозок, пригнітити його кволі порухи — й сам узятись за важелі, щоб механізм працював далі… Безперечно, що Ноуда, Фекварл, Наер’ян та інші зробили це з превеликою охотою. Це була їхня мікроскопічна помста, їхня перемога над людством — у межах окремої людини.

Проте все це було не для мене.

Хоча спокуса й з’явилася — зверніть увагу..

Голос Натаніеля ніколи мені не подобався, однак на відстані його ще можна було сяк-так терпіти. А зараз у мене було таке відчуття, ніби мене припнули всередині гучномовця, увімкненого на всю потужність. Коли він говорив, відлуння його слів віддавалось в усій моїй сутності.

— Кіті! — слонячим криком засурмив цей голос. — Я відчуваю в собі таку силу!

Її голос долинув до мене трохи приглушено, спотворившись у його вухах: