Брама Птолемея

Я зітхнув. Зусібіч було чути шурхіт, клацання кігтів об камінь, скрегіт луски об черепицю. Я чув шепіт латиною. Я уявив, як вони обсіли храм, немов велетенські мухи.

— Шкода, звичайно, — відповів я. — Але це — не головна з наших проблем.

— Я не завершив своєї розповіді,—прошепотів він. — У моїх кімнатах залишились тільки уривки.

— Птолемею, це не має значення!

— Має! Відтепер усе мало бути по-іншому. Моя книга повинна була змінити всі методи роботи чарівників. Покласти край вашому рабству!

Лев поглянув на нього згори:

— Щиро кажучи, моєму рабству — як і моєму життю — край настане… десь через дві хвилини.

Він насупився:

— Це не так, Бартімеусе.

Стіни аж гули від глухих ударів.

— Саме так.

— Я не зможу звідси вибратись. А ти— зможеш.

— Із оцим крилом?! Ти, мабуть… Зрозуміло! — лев крутнув головою. — Навіть і не думай!

— Я досі твій господар, не забувай. Я кажу тобі, що ти можеш іти. Я наказую тобі йти!

Замість відповіді я встав, вийшов на середину святилища — і з викликом гаркнув. Храм здригнувся, на кілька секунд усе вщухло. А тоді почалося знову.

Я люто клацнув зубами:

— Через кілька секунд вони вдеруться сюди, й тоді я навчу їх боятися сили Бартімеуса Урукського! А що буде далі — хтозна? Мені вже траплялося впоратись із шістьома джинами водночас.

— А скільки їх тут зараз?

— Десь із двадцять.

— Гаразд. Тоді все вирішено… — хлопчина сів, спираючись на кволі руки. — Притули мене до тієї стіни. Ну-бо, ну-бо! Невже ти хочеш, щоб я помер лежачи?

Лев виконав наказ — і знову випростався. Я став навпроти дверей, які в центрі вже почервоніли від жару й почали прогинатися всередину.

— Навіть і не проси, — сказав я. — Нікуди я не піду.

— А я й не прошу, Бартімеусе.

Щось у його голосі змусило мене озирнутися. Я побачив, що Птолемей немічно всміхається мені, піднявши руку. Я про-стяг до нього лапи:

— Не треба!..

Він ляснув пальцями — й вимовив закляття Звільнення. Тієї ж миті двері вибухнули дощем розтопленого металу — і до святилища вдерлись три високі постаті. Птолемей ледь помітно кивнув мені — і його голова притулилася до стіни. Я обернувся до ворогів, заніс уже був лапу, щоб завдати їм удару, — та моє тіло вже розвіювалось, наче дим. Хоч як я силкувався, та не міг його втримати. Світло довкола згасло, моя свідомість попливла геть, — Інший Світ тяг мене до себе. Люто, всупереч своїй волі прийняв я останній Птолемеїв дар.

31

Кіті

Першим відчуттям Кіті була страшенна тіснота. Коли дівчина отямилась, її свідомість, що вже звикла до нескінченності, раптово стяглась в одну точку. Її знову обмежувало тіло, обтяжувала його земна вага. На мить Кіті задихнулась — їй здалося, ніби її поховали живцем, — аж тут вона пригадала, як треба дихати. Вона лежала в темряві, слухаючи ритми власного тіла: як струменіє кров, як виходить і входить у легені повітря, як бурчить у шлунку й кишках. Досі Кіті ніколи не думала, яка ж вона гучна й важка, як міцно збите її тіло. Все це здавалось надзвичайно складним. Як можна цим керувати? Навіть думка про те, щоб пересуватись у земному тілі, видавалася незбагненною.

Поволі, однак, Кіті почала впізнавати обриси свого тіла: підібгані аж до живота коліна, покладені одна на одну стопи, міцно притулені до грудей руки. Вона подумки уявила це все, і її огорнула ніжність до власного тіла — і вдячність йому. Це почуття зігріло її — самосвідомість потроху зростала. Кіті відчула твердість поверхні, на якій вона лежала, м’якість подушки під головою. Дівчина пригадала, де вона зараз — і де була до того.

Кіті розплющила очі. Все було якесь розпливчасте. На мить непевні переходи світла й тіні спантеличили її — здавалось, ніби вона знову ширяє серед Іншого Світу… Нарешті дівчина опанувала себе, зосередилась — і розмиті лінії потроху перетворились на людину, що сиділа в кріслі.

То був юнак, що сидів у позі, яка свідчила про крайнє виснаження. Голова його схилилась убік, ноги були розкинуті в різні боки. Кіті почула його хрипке дихання. Очі в нього були заплющені.

На шиї в юнака висів на ланцюжку золотий овал із темно-зеленим каменем у центрі: амулет ритмічно піднімався й опускався в такт диханню. Між його колінами навскоси лежав довгий дерев’яний посох. Однією рукою юнак несвідомо підтримував посох, а друга рука немічно звисала з поруччя крісла.

Через якусь хвилину Кіті пригадала його ім’я:

— Натаніелю?

Голос її був такий тихий, що Кіті й сама не знала — чи вимовила вона це ім’я вголос, чи тільки подумала. Будь-що, одначе, це подіяло: чарівник закректав і щось забурмотів, його руки й ноги здригнулись, ніби від удару електрикою, — й посох упав на підлогу. Чи то підскочивши, чи підкравшись, юнак опинився навпочіпки біля Кіті.

Вона спробувала всміхнутись. Це було важко — обличчя боліло.

— Привіт, — сказала вона.

Чарівник не відповів нічого — лише дивився.

— Ти все-таки роздобув посох, — провадила Кіті. — Мені пересохло в горлі… Тут є вода?