Брама Птолемея

Поки він говорив, між колонами зали мерехтіли якісь маленькі образи. Кіті не могла роздивитись їх, але не мала сумніву: це уривки тих чудес, які він тоді бачив. Вона посадила свою подобу на сходи поруч із ним; їхні ноги звішувались у порожнечу.

«Як це було чудово! — провадив хлопчина. — Я був вільний — майже як удома, — і водночас бачив стільки цікавого! Я відчував біль, проте він не дуже дошкуляв мені — адже я міг повернутись сюди, коли побажаю! О, як я танцював між світами! Птолемей обдарував мене великим даром, і я ніколи цього не забував. Ми зналися з ним два роки. А потім він загинув».

«Як? — запитала Кіті. — Як він загинув?»

Спочатку він нічого не відповів. А потім заговорив:

«У Птолемея був двоюрідний брат — спадкоємець єгипетського трону. Він боявся сили мого господаря. Кілька разів він намагався позбавитись від нього, але ми — я та інші джини — стояли в нього на дорозі».

Серед вихору сутностей Кіті побачила нові образи — виразніші, ніж досі: темні постаті, що причаїлись на підвіконні з довгими кривими мечами, демонів над нічними дахами, воїнів біля дверей.

«Я забрав би його з Александрії — надто після того, як подорож сюди зробила його ще слабшим. Але він був упертий. Відмовлявся тікати — навіть тоді, коли в місто увійшли римські чарівники і його двоюрідний брат поселив їх у своєму замку».

Кіті знову побачила короткі спалахи в порожнечі — гострі трикутні вітрила, кораблі біля підніжжя маяка, шістьох блідих людей у бурих плащах, що стояли на пристані.

«Моєму господареві, — провадив хлопчина, — подобалось, коли його виносили в місто зранку, що він міг дихати повітрям ринку — запахами прянощів, квітів, смоли, хутра й шкіри. В Александрії бував цілий світ, і мій господар це знав. До того ж народ любив його. Я зі своїми товаришами-джинами носив його в паланкіні».

Кіті побачила перед собою щось на взірець крісла з завісками, піднятого на жердинах. Крісло несли чорношкірі раби. Вдалині було видно торговельні ряди, людей, яскравий крам, блакитне небо…

Образи згасли; хлопчина мовчки сидів на сходах.

«Одного разу, — заговорив він далі, — ми понесли його на ринок прянощів — його улюблене місце з найп’янкішими запахами. Зробили ми це з дурного розуму: ряди там були вузькі й залюднені. Ішли ми повільно…»

Кіті побачила довжелезний низький прилавок, захаращений дерев’яними скриньками з барвистими прянощами. При відчинених дверях майстерні сидів, підібгавши ноги, бондар, що вбивав клепки в металевий обід. З’являлися й інші образи: вибілені будинки, кози, що сновигали в натовпі, діти, які весело бігали, — й знову завішене крісло на жердинах…

«Коли ми були в самісінькому центрі ринку, я помітив, як попереду на даху щось ворушиться. Я передав свою жердину Пенренутетові, обернувся птахом — і злетів, щоб перевірити, що там таке. Над дахами я побачив…»

Він замовк. Матерія Іншого Світу почорніла, мов патока; вона повільно, гнівно нуртувала, освітлювана спалахами блискавок. Перед Кіті майорів один образ: далекий ряд дахів, вибілених, мов кістки, сліпучим сонцем. На тлі неба вирізнялись чорні силуети з величезними розпростертими крилами, довгими витягнутими хвостами, блискітками сонця на металевих лусочках. А потім дівчина побачила справжні страхіття: зміїну голову, вовчу пащу, вишкірене в посмішці обличчя без шкіри… Образ пропав.

«Римські чарівники викликали багато джинів. І афритів теж. Вони кинулись на нас зусібіч. А нас було лише четверо. Що ми могли вдіяти? Ми стояли до останнього. Там, на вулиці, серед натовпу, ми билися за нього».

Знову скупчились образи — розмиті, швидкоплинні: дим, вибухи, зеленаві блискавки у вузенькій вуличці; крики людей; демон з обличчям без шкіри падає з неба, затискаючи діру посередині свого тулуба; ще два джини — один з головою бегемота, другий із дзьобом ібіса, — що затуляють собою завішене крісло…

«Афа загинув перший, — вів далі хлопчина. — Потім — Пенренутет і Теті. Я виставив Щит і поніс Птолемея геть. Я пробив стіну, вбив тих, що переслідували мене, й полинув у небо. Вони кинулись за мною, наче той бджолиний рій».

«Що ж було далі?» — запитала Кіті. Хлопчина знову замовк. Жодних образів у порожнечі більше не з’явилось.

«Мене зачепило Вибухом. Поранило. Летіти я не міг. Я увірвався до невеликого храму й заховався там. Птолемей почувався ще гірше, ніж раніше, — мабуть, через дим або щось іще. Вороги оточили храм. Виходу не було…»

«А далі?»

«Я не можу про це говорити. Він дав мені останній дар. Це найголовніше».

Хлопчина стенув плечима — і вперше поглянув на подобу Кіті.

«Бідолаха Птолемей! Він думав, що його приклад допоможе помирити наші народи. Він був переконаний, що оповідь про його подорож читатимуть у наступні століття — й підуть його шляхом, і це потягне за собою об’єднання наших світів. Він сам казав це мені — тут, в Іншому Світі! Він був розумник, мудрець, але тут він цілком помилився. Він загинув, і думки його забуті…»

Подоба Кіті насупилась:

«Як ти можеш говорити це, коли я тут? Його книгу читали й Натаніель, і пан Баттон, і…»