Брама Птолемея

— Ідуть геть, — зауважив біс. — Як на мене, їх десь із сорок. Деякі ще досі ледве тримаються на ногах, мов новонароджені телята. Але й вони потроху звикнуть. Я певен.

Натаніель зітхнув:

— Гаразд.

— Друге завдання, господарю! Комора зі зброєю — вище по сходах, треті двері ліворуч. І третє завдання…

— Так! Де вона!

— Нагору, праворуч, повз Залу Статуй. Ті двері, що ведуть прямо. Ось я зараз покажу тобі, — з’явилася картинка: кабінет адміністратора Вайтголу. Там на підлозі, в пентаклі, нерухомо лежала дівчина.

— Ближче! — звелів Натаніель. — Можеш показати ближче?

— Можу. Тільки видовище не дуже приємне. Це та сама дівчина — май на увазі! Не думай, що я переплутав. Ось! Ти розумієш, що я мав на увазі? Спершу я й сам не повірив, та впізнав її за вбранням…

— О, Кіті! — зітхнув Натаніель.

30

Кіті

«Як довго тебе не було!» — подумала Кіті.

«Як це «довго»? Ти ж щойно прибула!»

«Бридня! Я плаваю тут уже тисячу років. Вони всі оточили мене, вимагали, щоб я забиралася геть, казали, ніби я ніщо й мені краще себе не бачити… я вже почала їм вірити, Бартімеусе! Я вже ладна була здатись — і лише тоді з’явився ти…»

«Здатись? Ти не пробула тут і кількох секунд! Тобто за земним часом. Тут інший, заплутаніший, час… Я міг би пояснити це тобі, але річ не в тім. Головне — що ти тут! Ти все-таки прийшла!»

«Ну, це було неважко. Мабуть, тому, що ти провів мене».

«Це важче, ніж тобі здається. Від часів Птолемея ти перша, кому це вдалося. Тут треба відділитись від себе самого, а чарівники — такі, як вони є, — до цього нездатні. А ті, кому це не вдається, божеволіють».

«Для мене це тепер не проблема. Я — вже не я».

«То спробуй створити собі подобу! Щось таке, на чому можна було б зосередитись. Тоді ти почуватимешся краще».

«Я вже пробувала! В мене тільки й вийшло, що куля. До того ж це, здається, розлютило їх…»

«Ми зовсім не люті. Хіба я здаюсь тобі лютим?»

Кіті придивилася до далекого, мерехтливого образу. То була струнка жінка — смаглява, довгошия, у високому головному уборі й довгій білій сукні. Вона сиділа на мармуровому троні. Її обличчя було чарівне й безжурне.

«Ні, — подумала вона. — Ні. Але ж ти не такий!»

«Я мав на увазі не її. Це не я — це спогад. А я — довкола тебе. Усі ми довкола тебе. По ваш бік Брами все зовсім не таке. Тут немає відмінностей між духами. Ми — єдині. І ти тепер — одна з нас».

Різнобарвні кривульки й пасма заклубочились довкола, ніби підтверджуючи ці слова. Жіночий образ пропав — замість нього з’явились інші. Кіті бачила кожен образ у десятьох місцях водночас — ніби віддзеркаленим в очах комахи, — проте розуміла, що це множаться не образи, а вона сама.

«Щось мені це не до вподоби», — подумала вона.

«Усі ці видива — спогади. Деякі з них, можливо, — навіть твої. Так, я розумію, що тобі в цьому важко розібратись… Птолемеєві теж було важко, однак він підбадьорився, коли створив собі подобу. І до того ж — майстерну, цілком схожу на нього самого. Може, спробуєш іще раз?»

«Я можу зробити кулю».

«Ні, з кулею я не розмовлятиму. Будь впевненіша!»

Кіті зосередилась — і спрямувала свою енергію на речовину, що курилася довкола. Як і першого разу, їй пощастило створити якусь віддалену подобу людини. Цього разу в неї вийшла велика голова, яка хилиталась на шиї; довге тонке тіло, що закінчувалось трикутною масою, яка могла правити за спідницю, з руками-пальцями й парою ніг, радше схожих на пеньки. Постать, одне слово, вийшла досить-таки незграбна.

Кілька щупалець обережно обмацали тіло.

«А це що таке?»

«Це рука».

«Он як, рука! А я думав… хм-м… Виходить, ти уявляєш себе такою, Кіті? В тебе, здається, серйозний комплекс неповноцінності… Дозволь, я підкажу тобі: твої справжні ноги зовсім не такі товсті. Принаймні литки».

«Що вдієш, — зітхнула Кіті. — Це найкраще, на що я здатна».

«То зроби собі хоч обличчя. І благаю тебе: нехай воно буде гарненьке!»

Врешті Кіті вдалося зробити собі пару поросячих очиць, довжелезний відьомський ніс і викривлений у жалюгідній усмішці рот.

«Еге ж, ти не Леонардо да Вінчі».

Поблизу промайнув ще один образ — бородань, що дивився на стіну.

«Мені було б легше, — сердито подумала Кіті, — якби я бачила щось іще, крім цього безладдя!» І вона шаленим зусиллям змусила своє сурогатне тіло махнути рукою, показуючи на матерію, що клубочилася навкруги.

Кілька звивистих щупалець відсахнулись в удаваному страху.

«Ви, люди, такі непослідовні! Стверджуєте, ніби любите порядок, але що таке ваша Земля, як не одне величезне безладдя? Поглянь хоч куди — хаос, насильство, сварки, ворожнеча! Тут у нас набагато спокійніше… Проте, можливо, я й зумію допомогти тобі. Трохи спростити завдання. Стеж зараз за цим своїм чудернацьким тілом. Я не хочу, щоб те, що править йому за руки, повідпадало — це порушить його досконалість».