Брама Птолемея

Вигукнувши це, він показав у бік сходів. Найманець, зігнувшись, рвучко крутнувся на місці, готовий відбити напад, — проте на сходах нікого не було. Він вилаявся, обернувся назад, встиг дістати срібний диск… і помітив, що Натаніель уже от-от кинеться коридором до скарбниці. Бородань махнув рукою, диск полетів у повітря…

Натаніель спробував підскочити, навіть не розвернувшись як слід. Він, зрозуміло, втратив рівновагу, спіткнувся об краєчок кам’яної плити і впав.

Срібний диск майнув над головою в Натаніеля, вдарився об стіну, відлетів до протилежної стіни коридору й клацнув об підлогу.

Натаніель упав навкарачки. Гарячково підхопившись, він узяв з підлоги срібний диск — і побіг уперед, дорогою озираючись.

Позаду найманець прямував кімнатою до коридору Він похмуро, сердито супився. Ішов він поволі, довкола його чобіт мерехтіли вогники й світлі смуги. Перший його крок був утричі довший за крок звичайної людини; після другого кроку він опинився за спиною в Натаніеля й замахнувся кинджалом. Юнак зойкнув, шарпнувся вбік…

Із кам’яної стіни тихо, наче дим, виповзла сіра тінь. Довге щупальце обкрутилося круг найманцевого стану, чіпка рука вхопила його за горлянку. Бородань запрокинув голову, махнув кинджалом, ударив… Тінь застогнала, проте не випустила найманця — навпаки, лише міцніше стиснула його. З неї вибухнуло огидне блакитне полум’я — і огорнуло бороданя; той кахикнув і плюнув. Із стін і підлоги полізли інші тіні, обвилися круг його чобіт і штанів, учепилися за плащ. Найманець рубав кинджалом на всі боки. Він тупнув ногою — семимильні чоботи підкинули його в повітря. За один крок він опинився далеко попереду, біля роздоріжжя коридору. Одначе блакитне полум’я досі огортало йому голову, тіні висіли на ньому, наче п’явки, а з-за каміння лізли все нові й нові примари.

Натаніель притулився до стіни, щоб оговтатись. Еге ж, тут уся річ у чоботях: тільки-но найманець опинився в коридорі, як їхня аура привела в дію пастку. Тіні негайно накинулись на власника чобіт. Шкода лише, що то була магічна атака, а найманець — як Натаніель знав із власного гіркого досвіду — був напрочуд стійкий до магії…

Проте напад тіней дозволив юнакові виграти час. Підземелля зі скарбницею було десь попереду. Щоб дістатись туди, слід було пройти повз найманця, який саме боровся з тінями. Тут уже нічим було не зарадити. Обережно стискаючи срібний диск (краї в нього були дуже гострі), Натаніель почав прокрадатися коридором, минаючи незліченні двері й повороти, все ближче й ближче до роздоріжжя…

Тим часом на його ворога накинулося стільки тіней, що Натаніелеві було його ледве видно. Він майже сховався під натовпом химер. Під цим тягарем він упав на коліна. Часом з-під огидного блакитного полум’я визирало його розчервоніле бородате обличчя. Найманець, здавалося, був ледве живий, однак кинджал досі виблискував круг нього. А підлогу довкола було закидано, мов стружками, шматками відтятої сутності.

«Кинджал теж срібний, — подумав Натаніель. — Вони нічого не можуть удіяти з ним. Рано чи пізно він вирветься на волю».

Ця неприємна думка підбурила його. Натаніель добіг до роздоріжжя — й знов озирнувся. Тримаючи напоготові диск, притулившись до стіни спиною й не зводячи очей із бійки в коридорі, він проминув роздоріжжя — й побачив, як одна з тіней упала, розрубана одним ударом навпіл. Більше юнак баритись не став — часу було обмаль.

Він помчав коридором прямісінько в підвал. Попереду було видно сталеві двері з заґратованим віконцем — вхід до скарбниці.

Добігши до них, Натаніель зупинився — й ще раз озирнувся. Ззаду, здалека, було чути гамір, пахкотіння, нелюдський стогін. «Забудь поки про найманця!» Що ж тепер робити?

Він оглянув двері. Звичайнісінькі: заґратоване віконце, простенька клямка, жодних особливих знаків чи позначок. Чи може тут бути пастка? Цілком можливо, хоч клерк про неї й не згадував. Натаніель знав, що скарби за дверима охороняються Моровим Закляттям, але як його привести в дію? Можливо, для цього досить просто відчинити двері?..

Натаніель заціпенів, не наважуючись узятись за клямку. Відчинити чи ні?

Він озирнувся. Все це марно — треба роздобути посох. Інакше йому кінець. Натаніель узявся за клямку, крутнув, потяг…

Нічого не сталося. Двері не відчинялись.

Натаніель вилаявся й випустив клямку. Все-таки замкнено…

Він гарячково міркував. Замкової щілини не видно. Якесь закляття? Його він не знає…

Аж тут йому сяйнула просто-таки дурна думка. Він знову крутнув клямку — й цього разу штовхнув двері.

Нарешті! Двері відчинились. Випустивши клямку юнак затамував подих…

Назустріч йому не вирвалося жодне Морове Закляття. Вгорі автоматично спалахнуло світло — мабуть, у стелі був ув’язнений якийсь полонений біс. Усе залишалося таким самим, як і два дні тому: мармуровий постамент у центрі, захаращений купою скарбів; порожні кутки кімнати; круг постамента — широка смуга зеленкуватих плиток, що підходить майже до самісіньких дверей…