Брама Птолемея

«Геть!» Вона знову розігнала щупальця. Образ тата й мами моргнув і пропав. Кіті з похмурою рішучістю повернула кулі її колишню подобу. Дівчина дедалі більше потребувала її, щоб зберігати хоч якийсь контроль над собою, хоч якесь відчуття, що вона — це вона… Тепер вона ще дужче боялася його втратити.

Перед нею замерехтіли інші — найрізноманітніші, ще швидкоплинніші — образи. Деякі, хоч вона ледве встигала їх розгледіти, мали видатись їй знайомими: вони залишали непевне відчуття хвилювання і втрати. Розсип вогнів… і ще одна картинка, далека-далека: старий, що спирається на ціпок. А в нього за спиною — стіна пітьми…

«Кіті, рятуй! Воно наближається!»

«Пане Пенніфізере…»

«Не кидай мене!» Постать озирнулася через плече, скрикнула з жаху… і видиво зникло. І тут-таки з’явився інший образ: жінка, що біжить між колонами, за якою женеться щось чорне й швидке… Білий спалах серед тіней… Кіті зосередила свою увагу на кулі. Дурниці! Це просто ілюзії, порожні й безглузді! Вони нічого не значать!

«Бартімеусе!» — знову подумки покликала вона, цього разу благально. І знову це ім’я збурило довколишні вогники й барвисті кривульки. Поблизу з’явилась чітка, виразна постать Якуба Гірнека з сумною усмішкою.

«Тобі завжди хотілося бути надміру незалежною, Кіті. Чому б тобі просто не здатись? Залишайся краще з нами. Не повертайся назад, на Землю. Тобі там не сподобається…»

«Чому?» — мимоволі запитала вона.

«Бідолашка! Сама побачиш. Тепер ти не така, як раніше».

Поряд з’явився ще один образ — високий смаглявий чоловік, що стояв на порослому травою пагорбі. Обличчя в нього було суворе:

«Навіщо ти прийшла дошкуляти нам?»

А ось жінка у високій білій намітці на голові, що бере воду з криниці:

«Дурна ти, що прийшла сюди. Тобі тут не раді».

«Я прийшла по допомогу».

«Тут ти її не дістанеш!» Образ жінки насупився й зник.

Смаглявий чоловік обернувся і подався з пагорба вниз.

«Навіщо ти дошкуляєш нам? — запитав він ще раз, озирнувшись. — Ти завдаєш нам болю!» Спалахнуло світло — й він так само пропав.

Якуб Гірнек знову сумно всміхнувся:

«Здавайся, чарівнице. Забудь себе. Тобі все одно не повернутися додому».

«Я не чарівниця!»

«Так, правда. Тепер ти ніщо». Його обплутала дюжина щупалець, він затріскотів — і розсипався на безліч друзок, які попливли геть.

«Ніщо…» Кіті поглянула на свою кулю — вона тим часом танула, наче сніг. Від решток її поверхні відлітали дрібні шматочки, кружляли, ніби підхоплені вітром, — і мчали геть, щоб приєднатися до нескінченного навколишнього вихору. Так, вона тепер справді ніщо — істота, позбавлена матерії, ні до чого не прив’язана. І не варто вдавати, ніби це не так.

Та й інше — теж правда: вона не знає, як повернутися додому.

Її воля згасла. Вона дозволила кулі розвіятись — її рештки закрутились, наче дзиґа, й поринули в небуття. Кіті почала непритомніти…

Десь у безмежній далечіні сплив ще один образ:

«Привіт, Кіті!»

«Забирайся геть!»

«А я думав, що ти шукала мене…»

29

Натаніель

Десь із пів хвилини Натаніель з найманцем мовчки дивились один на одного через кімнату. Обидва стояли нерухомо. Кинджал у найманцевій руці застиг, вільна рука завмерла біля пояса. Натаніель пильно стежив за ним, однак не плекав жодної надії. Він уже бачив, які спритні ці руки. А сам він був геть беззахисний. Усі минулі рази, коли вони зустрічалися, з Натаніелем був Бартімеус.

Найманець заговорив першим:

— Я прийшов, щоб відвести тебе назад. Демонові ти потрібен живий.

Натаніель нічого не відповів — і не зрушив з місця. Він гарячково намагався придумати, що ж робити, проте зі страху в голову не лізло нічогісінько — думки ледве-ледве ворушились, ніби заморожені.

— Як я зрозумів, кілька осіб, призначених для демонів, загинули, — провадив найманець. — Ноуда хоче зберегти якомога більше молодих тіл. Ти йдеш чи ні? Чи, може, волієш загинути почеснішою смертю? Я тобі це влаштую.

— Нам… — Натаніель захрип, його розпухлий язик ледве повертався в роті. — Нам зовсім не треба битися.

Найманець гучно зареготав:

— Битися? Для бійки сили повинні бути хоч сяк-так рівні…

— У мене залишився ще один раб, — збрехав Натаніель. — Думай швидше, поки він не напав на тебе. Ми ще можемо об’єднатися проти спільного ворога. Це в твоїх інтересах — ти мусиш це розуміти. Я добре заплачу тобі з державної скарбниці. Дам тобі безліч золота! Зроблю тебе вельможним, дам землі, володіння — все, чого побажає твоя чорна душа! Тільки перейди на мій бік. Тут — у цих підвалах — є зброя, якою ми зможемо скористатись…

Найманець у відповідь плюнув на підлогу:

— Не треба мені ані земель, ані титулів! У нашій секті ці дрібниці заборонені. Золото — так! Але золота дадуть мені й демони, якщо я служитиму їм. І… мовчи! Я знаю всі твої докази! Нехай собі Ноуда знищить увесь Лондон — чи навіть усю Європу, що з того? Хоч увесь світ — мені байдуже! Я не вірю ні в імперії, ні в міністрів, ні в королів! Нехай запанує хаос! Мені це буде тільки на користь. То що ти вирішив? Волієш померти на місці?

Натаніель примружив очі:

— Моя відповідь крадеться навшпиньки в тебе за спиною. Убий його, Белазаелю! Знищи його!