Брама Птолемея

Нічого не відбувалося. Закляття, вочевидь, не подіяло. Сподівання Кіті згасли: вона відчула себе спустошеною, їй стало трохи сумно. Вона вже подумала, чи не варто встати, однак у кімнаті було тепло, лежати на подушці — затишно, та й по всіх нинішніх пригодах хотілося перепочити. Думки пливли звичним річищем: Кіті подумала про батьків, про те, що вони тепер роблять, як теперішні події вплинуть на них; як сприйме все це Якуб, який зараз далеко в Європі: чи вижив Натаніель після вибуху в залі… їй хотілося вірити, що це так…

Тим часом здалека до неї долинув звук, схожий на удар дзвону. Це, мабуть, демони — а може, навпаки: ті, хто вижив, намагаються попередити тих, хто в місті…

Натаніель порятував її від найманцевого кинджала. їй подобалося сперечатися з ним, змушувати побачити правду, розвіювати його помилкові думки — насамперед щодо Бартімеуса. І Натаніель сприйняв це напрочуд охоче. А Бартімеус… вона пригадала, яким бачила його востаннє: жалюгідна пірамідка слизу, змучена перебуванням у цьому світі. Чи добре вона робить, що переслідує його? Джинові, як і будь-кому, теж потрібен спокій…

Дзвін і далі бив. Дивний звук, якщо подумати: високий і чистий, ніби скляний, а не низький і гучний, як у міських дзвонів. До того ж це були не ритмічні удари, а один чіткий, невпинний звук, який увесь час було ледве-ледве чути — так, що Кіті не могла розібрати його як слід… Спершу він ущухав, потім зробився гучніший — однак, хоч як цей звук манив до себе, розпізнати його природу було неможливо. Він губився десь в ударах серця, у власному рівному диханні, в тихому шурхоті одягу на грудях… Кіті знову спробувала розчути його — їй зненацька стало цікаво. Дзвін, здавалося, лунав звідкілясь ізгори, з якнайдальшої далечіні… Дівчина дослухалася щосили, прагнучи вловити джерело звуку. Вона спробувала відвернути увагу від усіх інших звуків. І її зусилля мали успіх: дзвін ставав дедалі виразніший і ближчий — спочатку поволі, а потім раптово, — і нарешті залунав десь поруч. Кіті зосталася сам на сам із цим дзвоном. Він лунав без упину — ніби це бриніла коштовна посудина, яка от-от лопне. Кіті відчувала його зовсім близько…

А може, його й видно? Дівчина розплющила очі.

І побачила багато химерних речей. Хитромудру сітку кам’яного муру зусібіч; невеличкі стіни й перекриття, що відходять удалину в усіх трьох вимірах, — вони ділились і єднались, вигинались і уривались… Серед цього всього було помітно сходи, вікна, прочинені двері. Кіті стрімко мчала крізь них — вони були водночас і близько, й далеко… Поглянувши вниз, вона побачила вдалині дівоче тіло, що згорнулось клубочком і скидалось на сонну кицьку. В кам’яній сітці застигли й інші фігурки, схожі на ляльок: купки людей, багато з яких лежали ниць, ніби заснулі чи мертві. Серед них стояли дивні розпливчасті постаті з неясними обрисами — і не люди, й не демони. Кіті не могла визначити їхньої природи — кожна постать неначе замкнулася сама в собі. Найнижче, в якомусь далекому коридорі, вона побачила юнака, що заціпенів на бігу, озираючись через плече, а інша фігурка — позаду—рухалася: чоловік із кинджалом повільно переступав ногами у великих чоботях. Довкола обох юрмилися ще якісь постаті — далекі й невиразні…

Кіті все це здалося цікавим, однак насправді її манив інший напрям. Дзвін тепер став ще гучніший — він лунав зовсім зблизька. Дівчина зосередилась іще пильніше, й чарівна візерунчаста сітка з каменів та фігурок викривилась і розпливлась, немовби розтягнувшись на всі боки, — це дещо здивувало Кіті. Щойно цю сітку було чітко видно, аж тут вона перетворилась на розмиті смути, а далі зникли й вони…

З усіх боків Кіті відчула стрімкий рух. Відчуття було не фізичне — свого тіла вона не відчувала взагалі, — а радше розумове. Вона неясно усвідомила, що її оточують чотири бар’єри — нависаючи згори, пропадаючи внизу, тягнучись звідусюди в нескінченність. Один бар’єр, темний і щільний, загрожував розчавити її своїм безмежним тягарем; другий, рідкий і швидкоплинний, прагнув понести її геть. Третій бар’єр підхопив її з невидимим шалом урагану; четвертий постав нещадною стіною незгасимого полум’я. Всі чотири бар’єри торкнулись її лише на мить, а потім зостались позаду. Знехотя вони облишили дівчину — й Кіті пройшла крізь Браму на той бік.

28

Добре, що Кіті сприйняла всі наступні події як стороння спостерігачка, а не як безпорадна учасниця, — інакше вона б неодмінно збожеволіла. А так — брак фізичних відчуттів робив усе, що вона бачила, схожим на сон. І врешті цікавість узяла гору над усіма іншими почуттями.

Вона опинилась у… власне кажучи, важко сказати, де саме вона опинилась, — вона радше відчула себе частиною нескінченного руху, що не мав ні кінця, ні початку, нічого стійкого й певного. То був нескінченний океан світла, барв і структур, що без упину творилися, рухалися й знову розчинялися, хоча речовина, з якої вони складались, не була ні твердою, ні пружною, як рідина, ні невидимою, як газ, — це радше була суміш рідини й газу, де без кінця зливалися й розліталися згустки сутності.