Брама Птолемея

На жаль, це було простіше придумати, ніж зробити. їй було легко зусиллям волі перетворити згусток плинної енергії на предмет, що скидався на людське тіло. Воно мало голову, схожу на картоплину, тулуб-пеньок і чотири кінцівки різної довжини. Все це було напівпрозоре, тож у його поверхні віддзеркалювались барвисті вогні-спалахи, що кружляли довкола. Та коли Кіті спробувала перетворити цю «ляльку» на щось пристойніше, то виявила, що не має сил зосередитись на всьому тілі в цілому. Поки вона вирівнювала ноги, голова сплющилась, наче шмат підталого масла; коли ж вона заходилась відновлювати голову й додавати до неї обличчя, нижня частина потекла й викривилась. Так воно й тривало, аж поки після низки гарячкових спроб поліпшити справу «лялька» зіпсувалась остаточно — й перетворилась на якусь грушу з малесенькою голівкою й здоровенними сідницями. Кіті невдоволено оглянула її.

До того ж виявилось, що цим тілом украй важко керувати. Кіті вдавалось пересувати його вперед і назад — воно борсалось у довколишньому вихорі енергії, наче птах серед бурі, — проте рухати окремими його кінцівками вона ніяк не могла. Поки вона намагалася це робити, речовина, з якої було зроблено тіло, спадала з нього, наче нитка з котушки. Врешті Кіті з огидою облишила це заняття — і дозволила «ляльці» остаточно розтанути й зникнути.

Незважаючи на цю невдачу, дівчина в цілому була задоволена своїм задумом — і знову негайно взялася до роботи. Вона спробувала зробити ще кілька сурогатних тіл, перевіряючи, як легко буде ними керувати. Перше тіло — фігурка з паличок, схожа на чоловічка з дитячого малюнка, — містило менше речовини, ніж попереднє. Кіті зуміла завадити йому розпастись, проте виявила, що шалені сили, які нуртують довкола, просто зминають його, наче комара-довгоніжку. Наступне тіло — кривуляста ковбаса зі щупальцем спереду, — виявилось надійнішим, але страшенно потворним. Третє — звичайнісінька куля — було набагато міцніше й простіше в керуванні, і в цій подобі Кіті пощастило просунутись на значну відстань, спокійно пливучи серед хаосу.

«Головне — що немає кінцівок, — подумала Кіті. — Куля — це найкраща форма. Вона спонукає до порядку».

Ця подоба й справді впливала на довкілля, бо невдовзі дівчина почала помічати певні зміни в речовині, крізь яку пропливала її куля. Досі барвисті кривульки, мерехтливі вогники, миттєві образи були цілком нейтральні — і ніяк не взаємодіяли з нею, плаваючи собі де завгодно. Але тепер — можливо, завдяки рішучості, з якою Кіті керувала кулею, — вони немовби помітили її. Кіті відчувала це за рухом смуг і спіралей — він зненацька став ніби певніший, цілеспрямованіший. Клапті світла почали трохи змінювати напрям — стрімко підлітали до кулі, а потім неначе сахались її, ніби охоплені сумнівом. Це тривало знову й знову — спіралі та спалахи ставали дедалі більші й численніші. Вони немовби просто цікавились нею, однак цікавість ця була лиховісна — наче в акул, що збираються навколо плавця, — тож Кіті вона не сподобалась. Вона сповільнила рух своєї кулі і обережним зусиллям волі — вона вже почувалася впевненіше — розосередилась у вирі матерії. Залишивши незмінну кулю в центрі, вона просувалася вперед, відштовхуючи найближчі, найзухваліші кривульки: ті танули й розвіювались.

Проте успіх, якого вона добилася таким чином, виявився нетривалим. Щойно Кіті похвалила себе за силу волі, як із основної прозорої маси витяглось прозоре щупальце, вдарило в її кулю — і відірвало шматок. Поки Кіті намагалась виправити пошкодження, з іншого боку вистрелило ще одне щупальце — й видерло ще один шматок кулі. Дівчина заходилася шалено відбивати ці удари. Маса довкола неї тремтіла й пульсувала. Всюди спалахували сузір’я вогнів. Кіті вперше стало по-справжньому страшно.

«Бартімеусе! — подумала вона. — Де ти?»

Довкілля немовби відгукнулось на це ім’я: навкруги зненацька спалахнули й згасли нерухомі образи — тепер уже чіткіші й певніші. Деякі з них протрималися досить довго, щоб Кіті встигла роздивитись їхні подробиці: постаті, обличчя, клапті неба, один раз — навіть якусь будівлю, дах із колонами. Постаті були людські, але в якомусь незвичному вбранні. Ці швидкоплинні картини нагадували Кіті про давно минулі події, що самі собою спливали в пам’яті. Однак це були не її спогади.

Ніби у відповідь на цю думку раптовий спалах у вирі хаосу, досить далеко від Кіті, перетворився на образ, який протримався довго. Образ був укритий тріщинами — ніби його знімали розбитим об’єктивом, — однак те, що він показував, було видно досить чітко: батьки Кіті, що стояли, держачись за руки. Дівчина побачила, як мати манить її рукою:

«Кіті! Повертайся до нас!»

«Забирайтесь!» Цей образ неабияк перелякав дівчину. Так, це ілюзія — звичайно ж, ілюзія! — проте від цього вона не ставала приємнішою. Увага Кіті розосередилась, вона частково втратила контроль над своєю кулею — і над острівцем відносного порядку. Куля викривилась і всохла, зусібіч до неї потяглися щупальця.

«Кіті, ми тебе любимо!»