Брама Птолемея

Що іще! Ось! Натаніель казав, що треба розірвати коло — ця символічна дія дозволить чарівникові повернутися до власного тіла. Гаразд, це зробити легко… Вона нахилилась — і борідкою ключа продряпала розрив у намальованому колі. Для звичайних викликів воно тепер не годився. Але Кіті замислила інше…

Вона випросталась. Готово! Більше, здається, нічого не треба.

Хіба що… зручніше влаштуватись. На стільці біля стола лежала стара невеличка подушка — потерта й засмальцьована. Кіті взяла її, щоб покласти собі під голову.

На стіні, за столом, висіло маленьке дзеркальце; проходячи повз нього, дівчина поглянула туди. І лише тут зупинилася.

Кіті давно вже не бачила власного обличчя — навіть не пам’ятала, коли востаннє дивилась у дзеркало. Ось вона яка: густе чорняве волосся, темні очі (й темні зморшки під очима), насмішкувато стулені вуста, дивовижний фіолетовий синець під оком. Еге ж, час трохи потріпав її. Але все-таки вона ще молода, ще здорова!

А що буде, якщо її задум удасться? З усіма чарівниками, хто намагався піти Птолемеєвим шляхом, коїлися страхіття. Що саме — пан Баттон не уточнював, однак натякав на божевілля й потворність. Та й сам Птолемей, здається, недовго прожив після того, як створив свою Браму. А Бартімеус казав, що його обличчя…

Кіті з прокльоном відвернулась від дзеркала. Насправді будь-який ризик — це ніщо в порівнянні з тим, що діється в залі. Вона прийняла рішення й квит. Більша вона все одно нічого не зробить. Ще тільки розплакатись не вистачало! Отож…

Отож їй не залишалось нічого — тільки піти й лягти всередині пентакля.

* * *

Підлога була тверда, та голова спочивала на м’якій подушці. Запах зілля лоскотав ніздрі. Кіті взяла ключ і стиснула його в кулаці. Тоді глибоко зітхнула…

Аж тут їй сяйнула ще одна думка. Вона підняла голову, оглянула своє тіло — і виявила вельми неприємну річ. Коло було замале для неї, тож її ноги вилізли за внутрішню лінію. Хтозна, чи має це значення, чи не має?.. Кіті перевернулась на бік, підтягла коліна до грудей і скрутилась клубочком, ніби в ліжку. Знову хутко озирнулась… Чудово, тепер усе гаразд. Вона готова…

Готова до чого? Її зненацька огорнув вибух сумнівів. Це лише чергова її фантазія, безглузда ідея — з тих, із яких кепкував Бартімеус. Це просто верх пихи — вирішити, ніби їй вдасться те, що не вдавалося нікому за дві тисячі років. Що вона собі думає? Вона ж не чарівниця!

Проте, можливо, саме це і є перевагою. Бартімеус підбивав її спробувати зробити цю річ — і Кіті знала це достеменно. Його останні слова перегукувались із тим, що він розповідав про Птолемея: «Між нами є зв’язок… та поки що він обмежений». Поки що… Хіба це не приховане запрошення — для неї й тільки для неї? Птолемей не знав меж — він вирушив до Іншого Світу, відкинувши всі звичні забобони, перевернувши їх із ніг на голову. А для того, щоб зробити те саме, не треба нічого, крім найпростіших магічних знань: настанови в «Апокрифах» надзвичайно прості й зрозумілі. Найголовніше — закликати насамкінець потрібного демона. Кіті це все було під силу. Залишалось одне питання: чи спрацює?

Існував один-єдиний спосіб це з’ясувати.

Дівчина заплющила очі й спробувала розслабити м’язи. В кімнаті було тихо — з-за дверей не долинало жодного звуку. Пора читати закляття? Ні, щось іще не так… Що саме? За мить Кіті виявила: вона так міцно стиснула в кулаці ключ, що борідка ріже їй шкіру. Це було втілення її страху. Вона зосередилась на кілька секунд — і розтиснула кулак. Тепер ключ лежав у неї на долоні. Отак буде краще…

Їй пригадались уривки з писань давніх мудреців про Інший Світ: «царство хаосу», «вир нескінченної мерзоти», «смітник божевілля»… Гарненькі, нівроку, описи. А ще й короткий висновок пана Баттона: «Це означає — ризикувати водночас і тілом, і душею…» Лишенько, що ж із нею буде? Може, вона розтане чи згорить? А може, побачить… хай там що вона побачить, це навряд чи буде гірше за Ноуду та його спотворених лакуз — демонів у людських тілах. До того ж ніхто з мудреців, на яких посилався пан Баттон, не бував в Іншому Світі! Це все чистісінькі здогади! А от Птолемей повернувся звідти живим!

Кіті подумки повторила змінене закляття виклику, а тоді — дальші вагання призвели б лише до нових побоювань, — промовила його вголос. Як вона могла судити, все було правильно: дівчина підставила своє ім’я замість імені демона й замінила всі дієслова. Наприкінці вона тричі вимовила ім’я Бартімеуса…

Готово!

Однак вона досі лежала в тихій кімнаті.

Минали секунди. Кіті ледве стримувала зневіру. Терпіння, тільки терпіння! Навіть звичайні закляття потребують часу, щоб їхні слова дійшли до Іншого Світу. Дівчина прислуховувалась, сама не знаючи, що вона сподівається почути. Очі в неї були заплющені. Вона не бачила нічого, крім пітьми й кольорових плям перед очима, породжених її власним мозком…