Брама Птолемея

Тут не можна було визначити ні розмірів, ні напрямів, ні навіть часу — оскільки тут ніщо не було незмінним і не повторювалось двічі, а отже, саме поняття часу здавалось порожнім і безглуздим. Для Кіті все це майже не мало значення; лише тоді, коли вона спробувала знайти тут саму себе, якось визначитись щодо всього, що її оточувало, їй почало ставати трохи тривожно. Вона не могла прив’язати себе до чогось певного, нічого не могла назвати своїм, ба більше — їй здавалося, що вона перебуває водночас у кількох місцях і спостерігає за потоками сутності відразу з кількох місць. Це помітно спантеличило її.

Вона спробувала зосередити увагу на одній з кольорових плям — і вирушити за нею, проте виявила, що це не легше, ніж спостерігати за одним-єдиним листком на далекому дереві, яке гойдається під вітром. Варто було якійсь плямі з’явитись, як вона тут-таки розпадалась, танула, зливалась з іншими плямами, цілком відкидаючи будь-яку власну самостійність. Через кілька хвилин таких марних спроб Кіті запаморочилось у голові.

Ще гірше — дівчина почала помічати дещо таке, що вряди-годи виникало й зникало серед загальної круговерті: випадкові образи, такі швидкоплинні, що Кіті ніяк не могла вловити їх, — ніби фотографії, висвітлені на мить несправною лампочкою. Кіті силкувалася зрозуміти, що ж це таке, проте вони рухалися занадто швидко. Це неабияк сердило її. Вона відчувала, що ці образи повинні щось означати для неї.

Минуло невідомо скільки часу, поки Кіті згадала, що прибула сюди в справі, але в якій саме — ніяк не могла пригадати. їй зовсім не хотілося робити щось певне; головне, чого вона прагнула, — залишатись такою, як вона є, плинути серед нескінченних вогнів… І все-таки щось у цій невпинній метушні дратувало її, змушувало триматись окремо. їй хотілося хоча б найменшого порядку, чогось надійного, постійного. Тільки як цього домогтись, якщо вона й сама не має постійної подоби?

Кіті нерішуче змусила себе вирушити в бік однієї помаранчево-вишневої плями, що оберталась на невідомій відстані від неї. На її подив, вона справді почала рухатись, але відразу в кількох напрямах. Придивившись, вона зрозуміла, що барвиста пляма нітрохи не стала ближчою. Кіті ще кілька разів повторила спробу, проте так само марно: вона кружляла навмання, й передбачити, де вона опиниться, було неможливо.

Кіті вперше відчула слабку тривогу. Вона помітила серед вихору вогнів кілька темних плям, що нуртували, то згортаючись, то розгортаючись. Вони пробудили відгомін давніх, пов’язаних із Землею страхів — порожнечі й самоти, страху залишитись посеред нескінченності.

«Так не годиться, — подумала Кіті. — Мені потрібне тіло».

З дедалі більшим хвилюванням вона спостерігала за нестримним потоком, що мчав повз неї й круг неї, за образами, які спалахували вдалині й поблизу, за сліпучими іскрами світла й безглуздими кольоровими смугами. Її увагу привернула синьо-зелена кривулька, що весело танцювала в потоці.

«Стій на місці!» — подумки наказала Кіті.

Можливо, це лише здалося їй, проте кривулька справді звернула зі своєї дороги — й на мить сповільнила рух. Одначе рух цей був такий стрімкий, що нічого не можна було сказати напевно…

Кіті помітила інший випадковий клаптик — і змусила його зупинитись і підкоритись їй. Наслідок був негайний і цілком задовільний: клаптик згорнувся в щось подібне до пагона молодої папороті, безбарвне й прозоре. Та щойно Кіті трохи відвернула від нього увагу, клаптик розгорнувся — й зник у загальному вирі.

Кіті спробувала ще раз, змусивши новий клаптик згорнутись у щільніший, міцніший предмет. І знову це вдалося їй: зосередившись як слід, вона змогла надати прозорому згусткові обрисів нерівної цеглинки. І знову, щойно вона трохи розслабилась, як цеглинка розтала й пропала.

Ця піддатливість нагадала Кіті дещо з того, що вона вже бачила раніше. Але що саме? Її розум не без зусиль ухопився за спогад — про джина Бартімеуса з його нескінченними перетвореннями. З’являючись на Землі, він мусив прибирати якусь подобу, проте його смаки завжди були такі мінливі… Можливо, тепер, коли Кіті опинилась на його місці, їй варто спробувати зробити те саме?

Вона могла б створити собі подобу… Тепер, коли їй сяйнула ця думка, разом з нею дівчина пригадала, навіщо прибула сюди. Для того, щоб розшукати Бартімеуса.

Тривога Кіті вщухла, поступившись місцем завзяттю. Дівчина негайно взялася до роботи — й заходилася творити собі тіло.