Брама Птолемея

— Ти не бачив того, що бачив я. Тіло Квентіна Мейкпіса сидить на золотому троні, згорнувши руки на гладкому череві. Його обличчя без упину всміхається. Одного за одним до нього підводять чарівників з вашого любого уряду. Декого він відпускає — ці йдуть до пентаклів, щоб викликати в свої тіла демонів. Інші припадають йому до смаку, й він манить їх до себе. Вони наближаються до його трону, безпорадні, наче кролики. Він нахиляється вперед… — щелепи найманця гучно клацнули; Кіті з Натаніелем здригнулись. — А потім він обтрушує свій жилет, поринає глибше в крісло й знову всміхається. А демони круг нього виють, наче вовки.

Натаніель ковтнув:

— Еге ж, неприємне видовище. І все ж таки ви, з вашими семимильними чобітьми, могли б…

— Я бачу всі семеро рівнів, — мовив найманець. — Бачу, яка сила наповнює цю залу. Опиратись їй — це самогубство. До того ж, де влада, там і вигода. Демонам потрібна людська допомога: в цьому світі вони багато чого не розуміють. Вони запропонували мені багатство, якщо я служитиму їм. І цій дівчині запропонують те саме. Хтозна — можливо, служачи володареві Ноуді, ми з нею процвітатимемо…

Він простяг руку в рукавичці й торкнувся потилиці Кіті.

Дівчина відсахнулась і вилаялась. Натаніеля пройняв сліпий гнів, проте він швидко опанував себе.

Більше найманець не говорив нічого. Руки в рукавичках схопили їх обох за комір — і твердо, хоч і без зайвих грубощів, повели коридором. Здалека лунав гамір, різноголосі крики та зойки — одне слово, якийсь пекельний гомін.

Натаніель залишався цілком спокійний. Майбутнє видавалось таким безнадійним, що боятися вже не було чого. Найгірше вже сталося — смерть була майже неминуча, й Натаніель чекав на неї без жодної тривоги. Остання розмова з Кіті запалила йому серце — юнакові здавалось, ніби ця дівчина нищила в ньому всі слабші почуття. Йому досі голова йшла обертом від її щирих розповідей про Бартімеусове минуле, однак тепер, кінець був уже близький, Натаніеля надихав передусім її власний приклад. Байдуже, що всі її надії були зосереджені на Брамі Птолемея — на міражі, примарі, дитячій казці, яку жоден розумний чарівник не сприймав всерйоз. Юнака чарували її очі, коли вона говорила про цю Браму. В них сяяли натхнення, захоплення, віра в диво — ті почуття, про які сам Натаніель майже забув. Кіті нарешті нагадала йому про них, і чарівник був щиро вдячний їй. Це оновило його — і він майже з нетерпінням дивився в майбутнє. Він поглянув на Кіті: вона зблідла, проте трималася міцно. Натаніель сподівався, що й сам він не зганьбиться перед нею.

Дорогою він озирався туди-сюди, вивчаючи знайомі коридори Вайтголу, картини, гіпсові погруддя в нішах, дерев'яні панелі стін і бісівські вогні під самісінькою стелею. Ось вони проминули сходи, що вели в підвал — туди, де було сховано посох. Натаніель мимоволі подався в той бік. Пальці на його комірі стиснулись міцніше. Вони завернули за останній ріг.

— Ось, — прошепотів найманець. — Нехай це видовище покінчить із вашими мріями.

* * *

Поки їх не було, демони не марнували часу Нові володарі геть змінили Залу Статуй, що вже сотню літ була місцем поважних засідань Ради. Всюди панували шарварок, галас, безладний гамір. Натаніель на кілька секунд заціпенів.

Круглий стіл і крісла прибрали з центру зали. Стіл тепер стояв біля дальньої стіни, й на ньому громадилося золоте крісло. В кріслі, в позі тимчасового задоволення, сидів могутній демон Ноуда. Одну ногу він звісив через поруччя крісла, а другу витяг уперед. Розстібнута Мейкпісова сорочка вільно висіла на роздутому череві. Очі в нього були скляні, рот неприродно розтягнений; на вустах вигравала втомлена усмішка, як у людини, що тільки-но всмак попоїла. На столі довкола крісла лежали клапті подертого одягу.

Біля стола, на кріслі з червоного дерева, стояв демон Фекварл, що вселився в тіло пана Гопкінса. Він диригував усім дійством: тримав у руках розкриту книгу й віддавав короткі накази тим, хто юрмився внизу.

Демони, заселені в тіла п’ятьох перших змовників — Натаніель упізнав серед них Лайма, Дженкінса й сухорлявого Візерса — вже навчились сяк-так керувати ними. Вони досі ще раз по раз спотикалися й хиталися, смикаючи руками й ногами, проте вже не падали й не натикались на стіни. Це дозволяло їм виходити з зали і — саме так, як і розповідав біс із магічного дзеркала, — виводити з камер окремих членів уряду. Чарівники — як могутні, так і слабші — змінювались група за групою.

Зліва Лайм із Візерсом пильно стерегли полонених, які чекали на свою долю; їх було зо два десятки, й вони досі стояли зі скрученими руками. Поруч, у пентаклі біля трону Ноуди, саме розв’язували одну з полонянок. Ось вона залишилася сама — й почала непевним голосом читати згубне закляття. Натаніель не знав цієї жінки — напевно, вона була з іншого відомства. Юнак бачив, як вона затрусилась і напружилась. Повітря круг неї затремтіло: демон, що з’явився на виклик, саме проникав до її тіла. Фекварл махнув рукою, й демониця Наер’ян — у Дженкінсовій подобі — дбайливо поклала бідолаху на підлогу в дальшому кутку зали, поряд із…