Брама Птолемея

— Він сказав, що в нього є зв’язок і з нами, але «поки що він обмежений». Це він сказав Ноуді. І, йдучи, він дивився на мене. Хіба ти не розумієш? Тепер я зможу вирушити за ним… — Кіті дивилася вдалину, поверх Мендрейкової голови, і очі її аж палали. — Я знаю, що під час закляття я повинна назвати ім’я Бартімеуса, але більше не знаю нічого. Тому розповідай, що там написано в книжці, — вона всміхнулася до нього.

Чарівник повільно, глибоко зітхнув. Потім розкрив книжку — і знайшов потрібну сторінку. Якусь хвилину він читав її мовчки. І нарешті заговорив рівним, спокійним голосом:

— Це закляття надзвичайно просте. Чарівник перебуває в пентаклі — сидячи або лежачи, бо в момент переносу його тіло впаде. Ніяких свічок або рун не потрібно — ба більше, всі ці перепони зводяться до мінімуму щоб прискорити повернення чарівника до його тіла. Птолемей навіть радить символічно розірвати коло, щоб полегшити цей процес… Він також радить узяти в руки щось залізне — наприклад, анх, — щоб відбити ворожі впливи; годиться для цього і яке-небудь традиційне зілля — скажімо, розмарин. Отже, чарівник заплющує очі й відгороджується від усіх зовнішніх подразників, а потім промовляє звичайне закляття виклику — тільки в зворотному порядку. Замість імені демона він підставляє власне істинне ім’я, а всі напрями змінює на протилежні: «відправитись» замість «з’явитись» і таке інше. І, нарешті, насамкінець тричі називає ім’я «дружнього» демона — Птолемей зве його «заступником». Увагу цього демона треба привернути, щоб відкрити прохід. Якщо все вийде вдало, чарівник відділиться від свого тіла, відкриє Браму — і пройде крізь неї. Як і де саме — Птолемей не уточнює, — він підняв очі. — Ти задоволена?

Кіті пирхнула:

— Ти заздалегідь передбачаєш, що чарівник неодмінно повинен бути чоловіком!

— Послухай, я виклав тобі увесь метод. Знаєш, Кіті, — Мендрейк кахикнув, — я захоплений твоєю кмітливістю й відвагою. Справді захоплений. Та це, на жаль, неможливо. Чому ти вважаєш, ніби ніхто не намагався піти Птолемеє-вим шляхом? Інший Світ чужий і страшний, це місце, де не діє жоден звичайний закон природи. Це може тобі зашкодити — навіть убити тебе. А Бартімеус — навіть якщо ти виживеш і знайдеш його, і він погодиться допомогти тобі, — це лише простий джин. Проти Ноуди його сила мізерна. Твій задум шляхетний, але цілковито нездійсненний. — Він ще раз кахикнув і відвернувся. — Пробач.

— Нічого, — Кіті трохи поміркувала. — А твій задум — з посохом? Наскільки здійсненний він?

— Ну, я сказав би… — він зустрівся з нею поглядом, завагався: — Так само цілковито нездійсненний.

Дівчина всміхнулась:

— Отож-бо. Можливо, нам узагалі не пощастить утекти від Ноуди. Та якщо все-таки пощастить…

— Тоді ми обоє зробимо, що зможемо, — Мендрейк уперше всміхнувся їй у відповідь. — Якщо ти наважишся, нехай тобі щастить.

— І вам нехай щастить, пане Мендрейку.

Забряжчали ключі, зарипіла защіпка на дверях.

— Не називай мене так, — сказав він.

— Чому? Це ж твоє ім’я!

— Ні. Моє ім’я — Натаніель.

Двері безцеремонно відчинились. Кіті з чарівником позадкували. До кімнати ступила невблаганна постать у чорному. Найманець суворо посміхнувся.

— Ваша черга, — сказав він.

26

Натаніель

Дивно, але першим, що відчув Натаніель, було полегшення. Найманець, урешті-решт, був людиною.

— Ви самі? — хутко спитав чарівник.

Бородань стояв на дверях і пильно дивився на нього своїми блакитними очима. Він нічого не відповів. Натаніель вирішив, що мовчання — знак згоди.

— Добре, — сказав він. — Тоді в нас є шанс. Забудьмо про нашу колишню ворожнечу й тікаймо разом.

Найманець і далі мовчав. Натаніель провадив:

— Демони досі мляві й незграбні. Ми зможемо вислизнути надвір і організувати оборону. Я — відомий чарівник. Десь поблизу лежать зв’язані інші міністри — якщо ми звільнимо їх, то зуміємо впоратись із загарбниками. Ваші… е-е… здібності стануть неоціненні в майбутніх боях. Усі колишні вбивства та інші злочини вам пробачать — я певен. Можливо, ви навіть дістанете нагороду за службу. Ну-бо, сер, що скажете?

Найманець ледь помітно всміхнувся. Натаніель засяяв усмішкою у відповідь.

— Володар Ноуда чекає вас, — мовив найманець. — І нам краще не гаяти час.

Він увійшов до кімнати, підхопив Натаніеля й Кіті під руки — і потяг до дверей.

— Ви збожеволіли! — вигукнула Кіті. — Демони загрожують нам усім, а ви добровільно служите їм?!

На дверях найманець зупинився.

— Не добровільно, — відповів він низьким, тихим голосом. — Проте я мушу дивитись правді в очі. Сила демонів зростає щомиті. Ще до світанку увесь Лондон буде у вогні, і всі, хто чинитиме спротив, помруть. А я хочу вижити.

Натаніель спробував вирватись із залізних пальців найманця:

— Так, усе проти нас, але ми ще можемо виграти! Подумайте, доки ще не запізно!

Бородате обличчя нахилилося до нього, вишкіривши зуби.