Брама Птолемея

— Це важко… Хіба ви можете описати поодинці стадо кролів? Дехто — без підборіддя, в декого підборідь — по кілька…

Кіті з Мендрейком перезирнулись:

— Це урядовці.

— Кожного з них Ноуда змушує обирати. Вони можуть, промовивши певне закляття, вселити в себе духа. Біля трону Ноуди стоїть джин Фекварл — він тримає в руках важку книгу й називає кожному ім’я духа, якого той повинен викликати. Якщо чарівник погоджується, це триває далі. А того, хто відмовляється, знищують.

Мендрейк прикусив губу:

— І чи багато хто погоджується?

— Поки що ніхто з політиків не відмовився. їм більш до душі зазнати наймерзеннішої зневаги, ніж гідно померти.

Кіті копнула стіну:

— Ноуда не марнує часу! Він створює собі військо!

— І водночас позбувається тих, хто здатний противитись, — зауважив Мендрейк. — Бісе, а що діється в інших місцях?

Дитина стенула плечима:

— Це залежить від точки зору. Як на мене, все просто чудово. В цьому будинку живих людей майже не залишилось. Надворі, в центрі Лондона, збираються величезні натовпи простолюду — їх підбадьорило те, що уряд ніяк на них не реагує. У Вайтголі два загони вовкулаків ледве-ледве охороняють околиці Парламенту. Кілька чарівників гарячково намагаються зв’язатись із своїми начальниками, та все марно.

— Он як! Дехто з чарівників досі на волі! — Мендрейк схвильовано труснув головою. — А й справді, адже нижчих службовців не було не прем’єрі… Можливо, вони зуміють допомогти нам. Яких демонів вони використовують?

— Купку фоліотів, що ховаються від натовпів простолюду за сміттєвими баками.

Мендрейк застогнав:

— Усе намарно!.. Бісе, ти приніс лихі новини, але добре попрацював, — він велично підняв руку. — Якщо я залишуся живий, ти дістанеш свободу.

— Виходить, мені сидіти тут навік-віків… — диск спорожнів.

— Отже, на допомогу зовні сподіватись марно, — поволі промовив чарівник. — Зостається єдина надія на посох — якщо я зможу роздобути його. І якщо зможу впоратись із ним…

Кіті торкнула його за руку:

— Ти розповідав мені про Браму Птолемея. Як саме вона діє? Чи легко це зробити?

Чарівник видерся й гнівно, розгублено поглянув на неї:

— Чого ти причепилася до цієї Брами?

— Птолемей скористався Брамою, щоб потрапити до світу джинів. То був знак примирення, знак доброї волі. Якщо ми хочемо дістати допомогу, нам треба зробити те саме — і негайно!

— Дістати допомогу?! Ото ще лишенько! — Мендрейк заговорив з Кіті, наче з малою дитиною. — Кіті, демони — це наші вороги. Так було вже багато тисячоліть. Так, їхні сили стають нам у пригоді, але демони — злі істоти й шкодять нам за першої-ліпшої змоги. Вони довели це щойно — цього самісінького вечора! Найменша нагода — і вони вдерлися до нашого світу!

— Дехто вдерся, — заперечила Кіті. —Але не всі. Бартімеус, скажімо, не погодився залишитись.

— І що з того? Бартімеус — це ніхто! Один-єдиний звичайнісінький джин, до того ж зморений до краю — через те, що я надто довго тримав його тут.

— І все ж таки він відданий нам. Принаймні — мені. А може, й тобі.

Чарівник хитнув головою:

— Бридня. Він відданий тому, хто останній викликав його. Лише кілька днів тому він служив іншому господареві — безперечно, комусь із моїх суперників. Та все це зараз ні до чого. Щоб роздобути посох…

— Його викликала я.

—.. мені доведеться вибратися звідси. Ати відвернеш увагу… Стривай! Що ти сказала?

— Його викликала я!

Мендрейкові очі вирячились, він похитнувся. У роті в нього забулькотіло, наче в спійманої риби:

— Але… алежти…

— Так! — вигукнула Кіті. — Я простолюдинка! Твоя правда! Але зараз це ні до чого, еге ж? Тільки озирнися! Все полетіло шкереберть: чарівники знищили уряд, демонів викликають їхні ж родичі, на вулицях хазяйнує простолюд. Усе, що досі вважалося непорушним, руйнується, Мендрейку! І гору візьмуть лише ті, хто пристосується! Я теж вирішила пристосуватись. А ти? — вона показала на двері. — Будь-якої миті сюди може повернутись Фекварл — і відвести тебе до Ноуди! А до того часу ти так і мовчатимеш? Так, я трохи навчилась вашого мистецтва. Я викликала Бартімеуса. Я хотіла укласти з ним спілку але він відмовився — бо я не змогла йому довіритись. Він, бач, сумнівається в нас. Раніше він знав тільки одну людину, яка цілком довірилась йому, — і то був Птолемей.

Мендрейк ще дужче вибалушив очі:

— Як?! Той самий Птолемей, який…

— Той самий. Він скористався Брамою, він зробив знак примирення. Як ти гадаєш, чому Бартімеус і досі прибирає його подобу? Ти, мабуть, і не здогадувався? Стільки років учився — й не помічаєш того, що в тебе перед очима? — вона сумно хитнула головою. — Коли я його викликала, Бартімеус сказав мені, що для Птолемея він зробив би що завгодно — після того його вчинку. «Наш із ним зв’язок не мав меж», — ось як говорив він. А ти чув, що він сказав зараз — перш ніж піти?

Обличчям чарівника промайнуло водночас кілька почуттів — промайнуло й зникло, залишивши його спокійним, байдужим і тверезим. Він хитнув головою:

— Ні, не чув.