Брама Птолемея

— Тьху! — Ноуда, напевно, потроху звикав до свого нового тіла: воно несподівано набуло якоїсь подоби координації й піднялося з крісла. — Зв’язатись із людиною! Ти просто потвора! Зрадник! О, я тут-таки й знищив би тебе!.. Та я не можу порушити своєї обіцянки. Забирайся! Геть із моїх очей!

Я вирішив не виявляти свого гніву.

— Так, між нами є зв’язок, — тихо підтвердив я. — Та поки що він обмежений. Тому я покидаю вас.

Пірамідка слизу обернулася до Мендрейка, що слухав цю розмову, блідий як крейда:

— Відпусти мене.

Йому знадобилося кілька секунд, щоб якось зреагувати, — та й то не раніше, ніж Кіті штовхнула його в бік. Промовляючи закляття, він тричі затнувся — і мусив починати знову. Говорив він ледве чутно — і жодного разу не поглянув на мене. Кіті ж, навпаки, увесь той час, поки я витягався, мерехтів і танув, не зводила з мене очей.

* * *

Останнє, що я побачив, — це те, як вони стояли, притулившись одне до одного: дві згорблені, крихкі постаті, самі серед джинів. Що я відчував? Нічого. Все, що я міг, я зробив. Ноуда зв’язаний своїм словом — їхні життя він помилує. А далі мене вже не обходить, що з ними буде. Я забрався геть — і саме вчасно. Мені взагалі пощастило, що я залишився живий.

Так, я зробив усе, що міг. І більше мені не було до цього діла. Я був вільний.

Вільний.

Ви подивіться: навіть за кращих часів я був непомітною піщинкою поряд із цим Ноудою. Що іще я міг тут удіяти?

25

Кіті

Ті хвилини, що настали відразу після Бартімеусового зникнення, видались Кіті найстрашнішими. Остання іскорка надії зникла, а увага ворогів негайно перейшла на них. Гопкінсова голова обернулась у їхній бік; скляні очі Мейкпіса, що сидів у золотому кріслі, вирячились просто на Кіті. Вона відчувала люті погляди демонів, холодний ворожий розум, що ховався за восковими обличчями. Вона зрозуміла, як має почуватися шмат м’яса на різницькій колоді.

Могутній демон ніби помалу опановував своє людське тіло: він майже припинив труситись і смикатись — і тепер спокійно сидів у кріслі. Тіла решти змовників у різних кінцях зали теж потроху освоювались — підводилися й тинялися залою, спотикаючись і хитаючись. Вони вимахували руками, підстрибували, присідали, кружляли на місці. Роти в усіх були роззявлені; в залі лунали фрази безліччю мов, переможний регіт і звірячі крики. Кіті здригнулась: це було знущання водночас над усім, що є в людині, й водночас із тієї гідності, яку вона досі бачили в духах — навіть у найхимерніших.

У неї за спиною заговорив демон, що вселився в Дженкінсове тіло. Слів Кіті не розуміла. Гопкінс кивнув, відповіві обернувся до головного демона, що сидів у кріслі. Почалася довга розмова. Кіті з Мендрейком нерухомо стояли й чекали.

Потім Гопкінсове тіло заворушилсь — так раптово, що Кіті підскочила з переляку. Воно обернулося до них — і поманило за собою. Ледве переступаючи ногами, вони подалися за ним через залу — повз знавіснілих демонів, повз бороданя, що мовчки скулився в кутку, й вийшли в коридор. Вони звернули ліворуч, проминули багато поворотів, пройшли повз широкі кам’яні сходи, що вели під землю, і опинились у новому коридорі з багатьма дверима. За першими ж дверима, які вони пройшли, Кіті почула стогін. Демон тим часом вів їх далі: врешті-решт він зупинився, відчинив якісь двері й наказав полоненим увійти. За дверима була порожня кімната без вікон, освітлена однією-єдиною електричною лампочкою.

— Через те, що володар Ноуда склав непорушну присягу, ми повинні бути милосердні, — грубим голосом промовив демон. — Ти, — він показав на Кіті, — не чарівниця, тому ти станеш звичайною служницею. А на тебе, — звернувся він до Мендрейка, — чекає велика честь. Ти ще до світанку станеш домом для одного з нас. Не треба так супитись! Подумай про всіх тих духів, яких ти поневолював! Твоя доля утворить із ними чудову симетрію. А поки що ви залишитесь тут. Вам немає потреби бачити нас у нашому нинішньому стані.

Двері зачинились, ключ клацнув у замку. Зовні залунали кроки.

Кіті відчувала, що тремтить від ледве стримуваного жаху. Дівчина прикусила губу, намагаючись утамувати паніку. Зараз це ні до чого — в них обмаль часу. Вона поглянула на Мендрейка — і, на свій подив, побачила в куточках його очей блискітки сліз. Можливо, він — як і вона — майже вичерпав свої сили. Він тихо промовив, ніби сам до себе:

— Демони увірвались у світ… без будь-яких обмежень… це катастрофа…

Ні. На це в них теж не було часу.

— Катастрофа? — перепитала Кіті. — Дивно. З моєї точки зору, все триває чудово…

— Як ви можете?..

— Демони хочуть зробити з мене рабиню. Правду кажучи, не найкращий вибір. Однак пів години тому ваш приятель — отой гладкий чарівник — збирався мене вбити. Це, як на мене, набагато гірше.

Джон Мендрейк надув щоки й видихнув: