Брама Птолемея

Натаніель заворушився — не дуже швидко, але з усією можливою спритністю. Біль у плечі не дозволяв йому спертись на праву руку. Спершись на ліву, він піднявся навпочіпки, а тоді поволі встав.

По той бік постамента стояв найманець, огорнутий хмарою жовто-зеленого туману. Туплячись у Натаніеля, він досі стискав у руці кинджал. Проте він тяжко спирався об постамент і кашляв з кожним подихом.

Він повільно випростався. Пошкутильгав круг постамента до Натаніеля.

Юнак позадкував.

Бородань пересувався вкрай обережно, ніби найменший порух завдавав йому болю. Він не звертав уваги на хмару Морового Закляття, що жерло його плащ, гризло його чорне вбрання й теплі чорні шкарпетки на кульгавих ногах. Відірвавшись від постамента, він ступив уперед.

Натаніель уперся спиною в стіну в дальньому кінці кімнати. Далі відступати було нікуди. Руки в нього були порожні — срібний диск він, напевно, загубив дорогою. Тепер юнак був геть-чисто беззахисний.

Морове Закляття довкола постаті бороданя густішало. Натаніель побачив, як найманцеве обличчя скривилось на мить чи то з болю, чи то з сумніву. Невже стійкість підвела його? Йому й так довелося довго боротися з тінями, а тепер ще й це Морове Закляття… До речі, чи справді його шкіра змінила колір — трохи пожовтіла, взялася плямами?..

Найманець невблаганно наближався. Проникливі блакитні очі не зводили погляду з Натаніеля.

Юнак щільно притулився до стіни й мимоволі стиснув у руці Амулет. Метал був холодний на дотик.

Хмара Закляття несподівано збурилась — і ніби плащем огорнула найманця, неначе нарешті відшукавши жадану тріщину в його обладунку. Закляття кружляло над ним, мов рій шершнів, що накинувся на ворога, й жалило, жалило… Найманець ішов далі. Шкіра на його обличчі репнула, ніби старий пергамент. Плоть під нею опадала, всихала. Борода сивіла, гублячи свій чорний колір. Проте блакитні очі невпинно зирили на юнака з безмежною ненавистю.

Ближче, ближче… Рука, що стискала кинджал, усохла: від неї залишились тільки вузлуваті кістки під тонкою плівкою шкіри. Борода вже геть побіліла — вилиці випирали з неї, мов камені з трави. Натаніелеві здалося, ніби найманець усміхається. Усмішка дедалі ширшала, відкриваючи неможливо довгий ряд зубів. Шкіра на обличчі зовсім опала, оголивши блискучий череп, на якому залишились тільки біла борода й пара блакитних очей. Очі востаннє спалахнули — і раптом згасли.

Кістяк у чорному лахмітті ступив ще раз, упав — і розсипався, зруйнувався, перетворившись на купу уламків та клаптів одягу біля Натаніелевих ніг.

* * *

Морове Закляття потроху заспокоїлось. Його залишки швидко втяг у себе Амулет Самарканда. Натаніель, кульгаючи, повернувся в центр кімнати — і підійшов до постамента. Аура всіх цих скарбів, помітна крізь лінзи, була така потужна, що аж засліплювала очі. Найяскравіше сяяв посох. Натаніель простяг руку, помітивши, що його шкіра вкрилася сіткою дрібних ранок, і взяв його. Він одразу відчув гладеньку, легку поверхню старої деревини.

Ніякої перемоги Натаніель не відчував. Він був надто зморений. Так, посох тепер у його руках, але сама думка про користування ним лякала юнака. Нудило від гострого болю в плечі. Натаніель побачив причину цього болю — закривавлений срібний диск, що лежав на підлозі. Недалеко від нього юнак помітив і другий диск — той, який загубив він сам. Поволі нахилившись, він сховав його до кишені.

Посох, амулет… Щось іще? Він оглянув речі на постаменті. Одні — ті, про які він чув, — були йому зараз ні до чого. Інші таємниче виблискували — краще було не чіпати їх. Отож Натаніель, не марнуючи часу, покинув скарбницю.

Дорогою назад вартові демони, приваблені аурою посоха та амулета, намагалися перейняти його. Проте амулет поглинав їхнє блакитно-крижане сяйво, й тіні, що хотіли накинутись на юнака, теж хутко втягались у нефритовий камінець. Натаніель залишався цілий. У коридорі він підібрав семимильні чоботи. Через кілька хвилин він перетнув червону лінію — і вийшов у кімнату біля сходів.

Його магічне дзеркало досі лежало на столі.

— Бісе! Виконай три завдання, і ти вільний.

— Ти, мабуть, жартуєш! Одне із завдань нездійсненне, еге ж? Зробити мотузок із піску? Побудувати міст до Іншого Світу? Ну, кажи вже нарешті! Підготуй мене до найгіршого!

* * *

Поки біса на було, чарівник, згорбившись, сидів за столом і спирався на посох. Плече боліло, шкіру на руках і обличчі досі лоскотало. Він ніяк не міг відсапнути.

Аж ось повернувся й біс. Його дитяче личко аж сяяло — так йому кортіло опинитись на волі.

— Перше завдання! Могутні духи зараз покидають цей будинок. Ось, поглянь!

У глибині диску з’явилася картинка: Натаніель упізнав стародавній фасад Вестмінстер-Голу. У стіні красувалася діра. І крізь цю діру натовпом лізли члени уряду, що пересувались незграбними, нелюдськими порухами. Спалахували Вибухи й Пекельні Жезли, вистрілювали й згасали випадкові закляття. Серед натовпу шкандибала низенька, гладенька постать Квентіна Мейкпіса.