Брама Птолемея

«Фекварл із Ноудою — хворі. Таке трапляється з тими, кого часто викликають. Рабство псує нас. Ми стаємо брутальними, дурними, мстивими. Більше думаємо про безглузді приниження, пережиті у вашому світі, ніж про радощі й чудеса цього світу. Важко повірити, але це правда».

Кіті поглянула на спалахи світла й нескінченне море рухомої сутності:

«А що ви взагалі тут робите?»

«Ми не робимо. Ми перебуваємо. Не сподівайся зрозуміти це: ти — людина, що спроможна бачити тільки зовнішнє, і його ти прагнеш підкорити собі. Ось і Фекварл з Ноудою та іншими своїми спільниками спотворились за вашим взірцем. Вони обмежили себе своєю ненавистю — вона така потужна, що їй справді хочеться відсторонитись від усього, аби лише помститись. Це — ніби остаточна капітуляція перед цінностями вашого світу… О, ти вже непогано даєш собі раду з цією штукою!»

Тепер, коли Кіті була трохи захищена від шаленої енергії Іншого Світу, їй стало легше змушувати свою подобу рухатись. Вона гордовито походжала маленькою залою, вимахуючи руками й киваючи на всі боки, ніби з кимось вітаючись. Хлопчина схвально кивнув:

«Можливо, це допоможе поліпшити тебе справжню».

Кіті не звернула уваги на ці слова. Її подоба зупинилась поряд із хлопчиною.

«Я зробила те саме, що Птолемей, — подумала вона. — Я довела, що довіряю тобі. І ти відповів на мій поклик — ти визнав його. А тепер мені потрібна твоя допомога, щоб зупинити те, що задумали де… Фекварл з Ноудою».

Хлопчик усміхнувся:

«Ти справді принесла велику жертву, і я — в пам’ять про Птолемея — зробив би те саме. Але цьому заважають дві речі. По-перше, тобі знову довелося б викликати мене на Землю, а тепер це може в тебе не вийти».

«Чому?» — запитала Кіті. Хлопчина дивився на неї лагідно, майже зі співчуттям. Це схвилювало її. «Чому?» — повторила вона.

«А по-друге, — провадив хлопчина, — я, на жаль, ще дуже немічний. Я ще не пробув тут так довго, щоб цілком відновити свою силу, тож в одному-єдиному пальці Фекварла — я вже не кажу про Ноуду — зараз більше сили, ніж у мене. Я не хочу потрапити в рабство, яке напевно стане для мене фатальним. Пробач, але це правда».

«Це не рабство! Я ж казала тобі!» — фігурка нерішуче простягла руки до хлопчика.

«Все одно це буде фатальним».

Фігурка Кіті опустила руки:

«Гаразд. А якщо в нас буде посох?»

«Посох Ґледстона? Як?! Хто скористається ним? Ти цього не зможеш!»

«Натаніель саме зараз намагається його роздобути!»

«Це все чудово, але як він… Стривай! — осяйне обличчя хлопчини зненацька розпливлося, ніби розум, що контролював його, здивовано відсахнувся. За мить, однак, воно стало таким, як було. — Стривай! Він сказав тобі своє справжнє ім’я?!»

«Так. Отже…»

«Отакої… Отакої! Він стільки років мучив мене — через те, що я міг відкрити комусь його ім’я, а тепер сам відкриває його першому-ліпшому перехожому! Кому він ще сказав його? Фекварлові? Чи Ноуді? Чи може, написав його неоновими літерами — й тепер носить його містом? Отакої! А я його так нікому й не відкрив!»

«Ти випадково згадав його, коли я викликала тебе».

«Ну, хіба що тоді…»

«Але ж ти справді міг відкрити його ворогам! Правда ж, Бартімеусе? Ти міг би знайти спосіб завдати йому шкоди — якби справді хотів. Натаніель про це, думаю, знає так само! Я розмовляла з ним!»

Хлопчик замислено поглянув на неї:

«Хм-м… Знаю я ці ваші розмови!»

«Будь-що він пішов роздобувати посох, а я — шукати тебе. Разом…»

«Одне слово, ніхто з нас не спроможний битися! Всі виснажені! Ти — насамперед. А щодо Мендрейка — коли він минулого разу спробував скористатись посохом, то знепритомнів. Чому ти гадаєш, ніби зараз у нього вистачить сил? Востаннє, коли я його бачив, він був геть-чисто зморений… А моя сутність така понівечена, що на Землі я не зміг би прибрати навіть якнайпростішої подоби — що вже казати про якусь допомогу! Можливо, я взагалі не переживу нового втілення. Фекварл каже правду: йому не доводиться хвилюватись через біль… Ні, Кіті, погляньмо правді в очі…»

Дівчина мовчала.

«Що? Що сталося?»

Подоба Кіті схилила свою величезну голову — й дивилася на хлопця спокійно й пильно. Йому стало тривожно.

«Що? Що ти?.. Ні! Нізащо!»

«Але ж це захистить твою сутність, Бартімеусе. Ти не відчуватимеш ніякого болю».

«Еге ж, еге ж… Ні!»

«А якщо ви об’єднаєте свої сили, тоді, можливо, посох…» «Ні!»

«А як би вчинив Птолемей?»

Хлопчина відвернувся. Відійшовши до найближчої колони, він сів на сходи — і втупився в порожнечу.

«Птолемей показав мені, як це могло бути, — зауважив він нарешті. — Він думав, що стане першим з багатьох, але за два тисячоліття ти, Кіті, стала єдиною, хто пішов його шляхом. Єдиною. Два роки ми з ним розмовляли як рівні. Я вряди-годи допомагав йому, а він за це дозволяв мені трохи досліджувати ваш світ. Я мандрував від Фезької оази до Аксум-ських палаців. Ширяв над білими вершинами Заґроських гір і сухими кам’янистими ущелинами Геджазької пустелі. Кружляв у небі разом з шуліками й хмарами — високо-високо, над землею й морем, — і, повертаючись додому, приносив з собою спогади про ці місця».