Брама Птолемея

«Апокрифи» — це лише уривки. Він так і не встиг дописати решту. А такі люди, як Натаніель, читають, але не вірять…»

«Але ж я повірила!»

«Так. Ти повірила».

«Якщо ти повернешся й допоможеш урятувати Лондон, ти продовжиш Птолемеєву справу. Люди й джини об’єднаються. Адже саме цього він і хотів?»

Хлопчина знов утупився в порожнечу:

«Птолемей не ставив мене перед таким вибором».

«Я теж не ставлю! Чини собі, як вважаєш за потрібне. Я просто прошу в тебе допомоги. Якщо ти не хочеш допомогти мені — що ж, це твоя справа».

«Ну-у… — хлопчина розвів тонкими смаглявими руками. — Це, звичайно, не найрозумніший мій вчинок, але все-таки я охоче поквитаюсь із Фекварлом. Тільки май на увазі — нам знадобиться посох. Без посоха все це буде марно. Надовго я там не затримуватимусь — надто, якщо мені доведеться вселитись у..»

«Дякую, Бартімеусе!» — розчулена подоба Кіті нахилилась до хлопчини — і обняла своїми руками-паличками його шию. Величезна голова на мить притулилась до гарненької чорнявої голівки.

«Ну, годі, годі… Досить уже! Ти принесла свою жертву. Тепер, гадаю, настала моя черга».

Хлопчина рішуче, але стримано випростав довгі, тонкі руки й ноги — і встав.

«А ти повертайся, — додав він. — Поки ще не пізно».

Подоба Кіті поглянула на нього знизу вгору, закинувши з докором голову. Потім сердито підхопилася:

«Про що це ти увесь час говориш? Про яку жертву?»

«Я думав, що ти знала… Пробач».

«Що я знала?! От зараз як дам тобі!»

«Цікаво, як? У тебе ж і рук людських немає».

«Ну, тоді… Тоді я зіпхну тебе в це провалля! Кажи!»

«Річ у тім, Кіті, що Інший Світ шкідливий для людей. Вашій сутності тут боляче так само, як моїй — на Землі».

«Тобто?..»

«Тобто ти з доброї волі покинула власне тіло. Щоправда, ненадовго — й це добре. Птолемей пробув тут довше, увесь час про все розпитував — він завжди розпитував. Пробув тут удвічі довше за тебе. Але…»

«Що «але»? Кажи!»

Подоба Кіті кинулась на хлопця, розчепіривши руки й войовничо виставивши голову. Хлопчина відступив на останню сходинку, зависнувши над самісінькою порожнечею.

«Хіба ти не помітила, як добре примудрилась керувати цією штукою? А спочатку була геть-чисто безпорадна… Ти вже втрачаєш свої зв’язки з Землею. Коли Птолемей повернувся назад, він забув майже все. Не міг ходити, ледве ворушив руками й ногами… Витратив усі свої сили на те, щоб викликати мене. І це ще не все! Поки ти тут, твоє тіло — там, на Землі, — швидко помирає. Його можна зрозуміти, авжеж? Ти його покинула… Отож повертайся додому, Кіті. Повертайся мерщій».

«Але ж як? — прошепотіла вона. — Я не знаю, як…»

Кіті огорнув страх. Її головата незграбна подоба розгублено заціпеніла на сходах. Хлопчина всміхнувся, підійшов і поцілував її в чоло.

«Це дуже просто, — сказав Бартімеус. — Адже Брама досі відчинена. Я можу відпустити тебе. Заспокойся. Справу зроблено. Ти виконала свою частину роботи».

Він позадкував. І її подоба, й хлопчина, й зала з колонами розсипались на барвисті смужки й кривульки. Кіті помчала крізь вир Іншого Світу, крізь вогні й кольоровий вихор. Вона падала, падала… І довкола була смертна невагомість.

Частина п'ята

Пролог

Александрія,

125 р. до Р. Х.

Бартімеус

Кульгаючи й спотикаючись, ми піднялися сходами між колонами. Попереду були стародавні, позеленілі бронзові двері. Я штовхнув їх — і пробрався до святилища. Повітря прохолодне, вогке, жодного вікна. Я зачинив двері і взяв їх на давню важку защіпку. Щойно я зробив це, як зовні в ці двері щось врізалося.

Задля певності я закляв двері Печаткою, потім створив Мандрівний Вогник — і підкинув його під стелю. Храм осяяло рожеве мерехтливе світло. З дальнього кінця святилища на нас суворо й несхвально зирила металева статуя якогось бороданя. За дверима й довкола усього храму лунало гучне лопотіння шкірястих крил.

Я вмостив свого господаря під Мандрівним Вогником і притулив до нього свій лев’ячий писок. Дихав він тяжко. Крізь його одяг сочилася кров. Спотворене обличчя, пом’яте й зморшкувате, наче гниле яблуко, зблідло.

Він розплющив очі й спробував підвестись.

— Лежи спокійно, — сказав я. — Бережи сили.

— Навіщо, Бартімеусе? — відповів він, називаючи мене моїм справжнім ім’ям. — Більше вони мені не знадобляться.

Лев гаркнув:

— Облиш ці балачки! Це називається — тактичний відступ. Зараз перепочинемо, й за хвилину я прорвуся.

Він закашляв. На вустах виступила кров.

— Правду кажучи, навряд чи я переживу ще один такий політ.

— Та годі вже! З одним крилом буде навіть цікавіше. Може, ти помахаєш рукою замість крила?

— Ні. А що сталось?

— Це все через оцю дурнувату гриву! Я не помітив джина, що підкрадався збоку. Він нас підстеріг і вдарив мене Вибухом! Годі вже — більше я ці патли не носитиму.

У верхній частині старої гладенької стіни було невеличке заґратоване віконце. В промені світла, що пробивався крізь нього, кружляло кілька тіней. На дах приземлилося щось важке.

Птолемей тихо вилаявся крізь зуби. Лев насупився:

— Що таке?

— Там, на ринку… Я загубив пергамент. Свої нотатки про Інший Світ.