Брама Птолемея

— Можливо, Бартімеусе, можливо… — відповів він тихим, сумним голосом, мимохідь обсмикуючи пожмаканий піджак. — Між нами кажучи, я мушу зізнатися, що мені не дуже зручно в цьому тілі — і цього я не передбачив. Це не схоже на колишній гострий біль. Це радше тупий, набридливий лоскіт, внутрішня порожнеча, яку не можуть заповнити жодні вбивства. Принаймні поки що… — він невесело посміхнувся. — Та все ж таки я пробуватиму.

— Ця порожнеча, — зауважив я, — це те, що ти втратив. Зв’язок з Іншим Світом.

Фекварл вирячився на мене. Якусь хвилину він мовчав.

— Якщо це правда, — важко вимовив він, — то ти так само втратив його. Ти такий самий загарбник, як і я, Бартімеусе. Ти так само обманом заселився до тіла цього юного чарівника. Навіщо ж ти це зробив, якщо воно такне до вподоби тобі?

— Бо я маю вихід, — пояснив я. — Я своїх мостів не спалив.

Блискучі очі спантеличено примружились:

— Тобто як?..

— Чарівник заселив мене в своє тіло. Чарівник мене звідси й випустить.

— Але ж його мозок…

— Мозок цілий. Я ділю його з чарівником. Хоча це, щиро кажучи, й непросто. Не такий уже він і великий, цей мозок.

— Так, це правда, — підтвердив Натаніель. — Ми працюємо разом.

Якщо перші мої слова здивували Фекварла, то тепер він був просто-таки приголомшений. Така можливість навіть не спадала йому на думку.

— Людина зберігає свій розум? — пробурмотів він. — Хто ж із вас тоді господар? Хто ким керує?

— Ніхто, — відповів я.

— Ми рівноправні, — підтвердив Натаніель.

Фекварл хитнув головою, ніби в захваті.

— Дивовижно, — зауважив він. — Просто нечувана химера. Хоч і не єдина: ти, Бартімеусе, колись частенько розводився про того вилупка з Александрії… Він би це схвалив, еге ж? — Він легенько вишкірився. — Скажи-но мені: а тебе не ганьбить такий близький зв’язок?

— Аж ніяк, — відповів я. — Він не ближчий за твій, і до того ж тимчасовий. Я збираюсь повернутися додому.

— Та невже? І чого ж ти так вирішив?

Фекварл махнув рукою, але я випередив його.

Довга розмова надала мені змогу оговтатись після падіння; сила повною мірою повернулась до нас. Натаніелеві пальці вже й так простягтися до нього. Сіро-зелений Спазм ударив просто в Фекварлів Щит. Жодної шкоди йому, звичайно, це не завдало, зате розвернуло вбік—і його Вибух пішов у землю далеко від нас. Я тим часом розім’яв наші кінцівки — і ми, розкидаючи землю, підхопилися, злетіли в повітря й приземлились біля самісінького посоха. Натаніель підхопив його, й ми розвернулися — стрімко, наче отруйна змія.

Фекварл стояв недалеко від нас на стежці, піднявши руку. Світло з Кришталевого палацу осявало його наполовину, змішуючись із тінню. Хоч які стрімкі ми були, та він виявився спритнішим. Я часом думаю: чи не міг він ударити нас у спину, коли ми нахилились до посоха, — перш ніж ми взяли його в руки. Можливо, наш Спазм оглушив, приголомшив його, — важко сказати… Якусь секунду ми зирили один на одного.

— Твоє відкриття справді чудове, — мовив Фекварл. — Але для мене воно вже запізнє.

Він немовби ворухнув своїм гладким тілом — як саме, я не пам’ятаю. Я не зреагував ніяк, але вмить відчув реакцію хлопчини. Сліпучо-білий промінь спалахнув — і зник, геть-чисто стерши Фекварла з землі.

Ми залишилися самі на стежці біля палацу.

«Ану, ворушися, — подумав хлопчина. — Сюди йдуть люди, а в нас іще багато роботи».

36

Кіті

Кіті пощастило, що більша частина чарівників, що опинилися разом з нею, належала до нижчих рангів: це означало, що багато хто з них сам умів водити автомобіль. На підземній стоянці під Вестмінстер-Голом стояло чимало лімузинів, а ключі від них висіли в шоферській кімнаті відпочинку. На той час, коли на порожню вулицю виїхали, газуючи, шість автомобілів, Кіті й чарівники встигли зібрати всю зброю, яку знайшли, викликати численних бісів — і тепер чекали біля виходу. Без усяких церемоній вони посідали по четверо до кожного лімузина — і в супроводі демонів, що летіли за ними, чередою рушили в бік Трафальґарської площі.

Їхали вони, однак, недовго. Десь на півдорозі їм перегородили шлях уламки зруйнованого пам’ятника. Процесія не без клопоту повернула назад, до площі Вестмінстер, і подалася праворуч, у бік Сент-Джеймс-парку.

Вайтгол стояв порожній, проте вулиці на південь від парку аж ніяк не порожнювали. Десь попереду лунали вибухи, спалахували вогні й чулося вовче виття. Коли вони під’їхали ближче, з бічних вулиць полинули сотні людей — ніби десь прорвало греблю; натовп заповнив дорогу й помчав назустріч лімузинам.

Кіті їхала в першому автомобілі, поряд із шофером. Її зненацька огорнув страх.

— Виходьте! — гукнула вона. — Тут небезпечно!

Шофер теж побачив небезпеку, зупинив мотор і почав смикати дверцята. Всі повискакували з автомобілів і кинулись ховатися. Через кілька секунд лімузини поглинув натовп — люди з шаленими очима, з обличчями, спотвореними страхом і відчаєм. Багато хто промчав мимо, проте дехто, побачивши в блискучих чорних машинах символи влади чарівників, накинулись на них, горлаючи й копаючи їх ногами. Вітрове скло розлетілось на друзки від чиєїсь цеглини; натовп заревів.