Бумеранг не повертається

Машенька повернулась додому о першій годині ночі. Почувши голоси за дверима батькового кабінету, вона пройшла у свою кімнату, намагаючись не стукати, роздяглася, не вмикаючи світла, і лягла.

Концерт закінчився об одинадцятій годині. З вулиці Герцена вони пішли пішки і більше години мовчки гуляли по набережній. Концерт, особливо заключна його частина, п’ята симфонія, справив на обох таке враження, що говорити не хотілося. Здавалось, усе було сказано, і краще, сильніше, не скажеш. Доля владно стукала на порозі її життя.

Машенька довго лежала з розплющеними очима, слухаючи приглушений голос батька за стіною. Непомітно підкрадався до неї сон…

Низький грудний голос батька переходить у гуркіт літавр. Тривожні звуки літавр усе наростають, попереджаючи про небезпеку, що насувається, про удари неминучої грізної долі. Вона і Патрік повільно сходять трапом на берег Марсонвіля. Зліва від них бронзові Марс і Меркурій, такі, якими їх змалював Патрік у своїх яскравих розповідях про батьківщину.

Порожньо і безлюдно у гавані. Тільки цеп поліцейських з наручниками в руках, а за ними мовчазні і потворні громаддя Марсонвіля.

Тривожно звучать літаври, мов глухі удари крові у скронях… Та ось скрипки, спочатку ледве чутно, потім все гучніше і виразніше пронизують звуки літавр… Патрік сидить біля стола поруч неї. Їх руки у стальних наручниках. Сліпучі прожектори спрямовані на їхні очі… З темряви вони чують голос сухий, ніби то скрипить дерево од вітру: «Скажіть, що це неправда!» Прожектори присуваються ближче, Машенька відчуває їх спопеляючий жар… Дедалі схвильованіше і тривожніше пронизують скрипки рокіт літавр, у їх звуках дедалі ясніше вчувається радість перемоги… І знову тема долі тривожно звучить в оркестрі, і знову вони в кімнаті і блакитний квадрат вікна закований важкими гратами. Скуті разом одним ланцюгом, вони стоять довго, можливо, кілька днів, їх ноги заклякли, і важка дрімота склепляє їх повіки, мов налиті свинцем… Перед ними у кріслі товстий чоловік без піджака, у підтяжках. Він шумно наливає содову воду з сифона в бокал і п’є… Ой, як хочеться пити!.. Ще більше — впасти на коліна, на підлогу і спати, спати… «Стенд ап!»[7] без інтонацій, смертельно стомлений сам від цього катування, говорить чоловік у кріслі. Машенька не стане на коліна! «Росіяни ніколи і ні перед ким не ставали на коліна!» думає дівчина і непомітно потискує руку Патріка. Гримлять їх кайдани лунким дзвоном міді… В мідних інструментах вона чує силу і мужність, і ось, підхоплена всім оркестром, героїчно й урочисто звучить тема перемоги…

Машенька прокидається. Дівчину вражає тиша, що оточує її, потім вона чує, як у батьковій кімнаті протяжно і сумно б’є годинник. Три години ночі. Тихо. Зрідка потріскує паркет. Машенька заплющує очі і засинає знову.

14 АГЕНТ «777»

Округлі, м’які обриси Уральських гір, що непомітно переходять у рівнину, кришталева гладінь гірського озера і віковий сосновий бір здавна вабили людське око. В цих чудових місцях виросли будинки для інженерно-технічних працівників заводу. Селище назвали Заозерне; його маленькі одноповерхові будники з шиферними покрівлями простяглися довгою стрічкою між берегом озера і асфальтованим шосе, що зв’язує селище з заводом.

І як це не дивно, саме тут, у Заозерному, розташованому далеко від заводу і від міста, після додаткових вказівок полковника Каширіна вдалося запеленгувати станцію, що передала в ефір криптограму, записану Жбанковим.

Справа «Невідомий передавач 777» була доручена капітанові Ржанову. Одержавши дані пеленга, Ржанов опинився перед складною необхідністю визначити, в якому із ста вісімнадцяти будинків селища Заозерного перебуває кореспондент Ебергарда Ценсера.

Під час радіоприйому і передачі агентурних відомостей у Берлін «777» не міг користуватися кімнатною антеною. Для короткохвильового передавача необхідна зовнішня антена, а щоб виправдати наявність такої антени, агент повинен був мати радіоприймач, — розсудив Ржанов і попрямував у поштове відділення селища, де реєструвалися радіоприймачі.

В Заозерному було п’ятдесят дев’ять радіоприймачів переважно першого класу і сто чотири радіотрансляційні точки з своїм радіовузлом, що містився в одній з кімнат селищної Ради.

Радист трансляційного вузла Вася Фігарін, молодий хлопчина, що тільки минулої осені закінчив технікум, секретар Заозерного комсомольського комітету, був поза підозрою. Ржанов хотів викреслити його прізвище з списку, але, подумавши, поставив проти нього галочку і попрямував до селищної Ради, що містилася тут же, як і всі адміністративні установи Заозерного, в одному двоповерховому будинку.

Василь Фігарін, сидячи на обертовому стільці біля мотального станка, перемотував обмотку перегорілого трансформатора і слухав передачу. Був час прийому і трансляції.

Розмовляючи з радистом, Ржанов поцікавився, чи немає в селищі радіолюбителів-короткохвильовиків, які могли б взяти участь у змаганні радистів-операторів, що організується радіоклубом.