Бумеранг не повертається

— Чого ж ти хочеш?

— Рівної долі в тому, що чекає тебе на батьківщині. Ти не віриш у мої сили?

— Не вірю. За океаном мене чекає чорний список, злобні переслідування Моріса Поджа і безробіття…

— Хіба письменник, що віддав своє перо служінню правді, може бути безробітним?

— Ти не дала мені докінчити — І боротьба.

Машенька пожвавішала, на смуглявому її обличчі спалахнув рум’янець, вона схопилася з словами:

«А он, мятежный, просит бури,
Как будто в бурях есть покой!»

Вона читала ці рядки, і в збудженій її свідомості сміливий парус одиноко боровся в смертельній сутичці з бурею. Відчутий більше, ніж усвідомлений, цей образ в уявленні дівчини зливався в один романтичний образ її героя.

Роггльс вийняв з кишені коробочку, обклеєну сап’яном, і дістав з неї перстень. Це був великий ізумруд у віночку дрібних, але чистої води брильянтів. Патрік надів Машеньці на палець перстень і, повернувши його камінцем вниз, додав:

— У Росії заведено в таких випадках дарувати обручку, вона ніби кільце одного подружнього ланцюга. Якщо захочеш, ти зможеш носити її так.

— Патрік, це дуже дорогий перстень, — сказала вона і посміхнулася власній дурості.

Патрік передав Машеньці бокал. Ніби підкреслюючи урочистість цієї хвилини, вони підвелися. Сонячний зайчик перебрався ближче до них, на кахельну піч, і заблискотів на гранях бокалів.

— За наше маленьке щастя в цьому великому і незатишному світі! — промовив Роггльс.

Вони чокнулися. Випивши великий бокал холодного сидру, Машенька віддихалася і сказала:

— Світ незатишний для нероб, мій дорогий Пат. А для тих, хто хоче працювати над його перебудовою, — світ чудовий!

— Однак ти випила?

— Я випила за наше щастя. Мій дорогий, ти не знаєш, як я тебе люблю!.. — Їй вдалося подолати звичайну для неї соромливість. Машенька завжди слухала і мовчала, сьогодні ж їй хотілося говорити. — Коли я вперше побачила море, я розплакалась. Я здавалася собі піщинкою перед величезним морем, що впиралося просто в обрій. Коли кілька днів тому я заглянула в своє серце, то побачила, що почуття моє таке ж величезне, як море дитячих згадок. Любов — більша за мене, я задихаюся під її тягарем. Я знала, що коли-небудь це прийде, але воно прийшло, і я розгубилася. Пат, що я робитиму з таким почуттям? Мені здається, що світ знову розкривається через тебе! Я читаю і думаю, а щоб сказав Пат, прочитавши цю книгу? Я бачу вродливу жінку і думаю: хотів би Пат, щоб я була такою ж вродливою? Я читаю газету і, спалахуючи гнівом проти лицемірства ваших сенаторів, думаю: мій Пат боротиметься з вами! Все, що я бачу: небо, сніг, дерева, цей сонячний зайчик, я хочу побачити, Пат, твоїми очима і зрозуміти знову! Пат, за що мені, такій маленькій і некрасивій, — таке велике і світле щастя?!

Роггльс не дав їй договорити. Він підняв її на руки і цілував її шию, очі, губи… Вона ще намагалася йому сказати щось головне, важливе, значуще, але, відповівши на його поцілунки, забула все, що хотіла сказати. Вона ще боролася з ним, але в неї не було більше сил для цієї боротьби…

Коли Машенька окинула поглядом стіни кімнати, сонячного проміння не було, зайчик пішов, лише ненадовго затримавшись на підвіконні, і в кімнаті стало без нього похмуро й сумно. Вона облизнула язиком пересохлі губи і попросила:

— Пити…

Патрік палив їй бокал сидру, сів на край дивана і, підтримуючи її, ніби хвору, допоміг напитися. Вона уважно подивилась на нього і вловила в його обличчі якісь нові, раніше невідомі їй риси.

Від холодного сидру Машеньку охопив озноб. Помітивши її стан, Патрік відкрив димар, потім дверці груби, де на колосниках лежали наготовлені соснові поліпа, і чиркнув сірником біля берестяного лубу. Густо почадивши, берест спалахнув, весело затріщав, і полум’я охопило тонко порубані дрова. Стало затишніше. Запахло смоляним димком.

Машенька відчувала слабість, наче після тяжкої, виснажливої хвороби. Хотілося отак лежати, не думаючи ні про що, у приємній знемозі. Але всупереч її бажанню, думки прийшли і все наполегливіше вимагали відповіді. Вона пригадала батькову записку і зрозуміла, що розмова з батьком цього вечора буде важчою, ніж була б учора. Мати померла, коли Машеньці було дев’ять років. Спогади, пов’язані з матір’ю, викликали в неї фізичне відчуття тепла. Ось і зараз, пригадавши матір, вона мовчки кинула пильний погляд на тремтячий вогник груби. Мовчав і Патрік, оберігаючи цю чутку, напружену тишу.

Дивлячись на вогонь, Машенька думала: сосна, згоряючи, віддає тепло, одержане під сонця. А я тепло своє віддам тобі, мій дорогий, мій коханий. Насилу підвівши погляд під вогню, вона розглядала Патріка.

У кімнаті посутеніло. На відливаючому бронзою кучерявому волоссі Патріка грали відблиски полум’я.

Машенька в думках повертається до самої себе, але не відчуває жалю. Пора її юності минула; інші шляхи — інші дороги. Вона не відчуває страху за своє майбутнє, і лише майбутня розмова з батьком торкає серце холодком.