Читаем Бур'ян полностью

Давид помовчав. Потiм про Тихона говорити став. Саме це ж хворий вiн, а вона б покинула його. Як же вiн сам бурлакою зостався б? Нi зварити, нi випрати нiкому. Про серце вже й не говорить Давид. Хiба легко? Два роки жили, любились.

— А! та хiба ж я винна?! — аж у розпачi тихо сплеснула руками. — I Тихiн хiба не зрозумiі, що серцю хоч i скажеш, — не послухаі. Я ж знаю Тихона: ну, вiн пожуриться, трохи похмурий буде… Вiн же сам знаі. А хiба ми ворогами б розiйшлись? Та я прибiжу до нього вранцi та й витоплю, i обперу, поки одужаі… Жениться — удову з дiтьми вiзьме.

Давид пильно глянув на неї. Вiн розгадав якось одразу всю її. Ще як сказала: "Вранцi прибiжу та й витоплю йому". Звiдки прибiжить? Десь близько думаі бути. Звiвся. А за руку Марiя схватила й благала — хвилиночку ще. Не будуть уже про це. I Тихона, коли так хоче Давид, не покине вона, тiльки посидить хай.

Очi такi в неї благальнi й гарячi. Аж Давидовi обличчя зайнялося червоно.

— Ну, що тобi? — аж кинув злий, не так на неї, як на себе: вiдчув, що слабне.

— Тебе, Давиде! — палко пошепки Марiя. — Я не буду кидати Тихона, житиму з ним. Вiн i не знатиме нiчого. I дитина буде — не знатиме, думатиме, що його. Давиде, любий, нiчого менi — тiльки тебе! — i линула до нього — саме втiлене в жiнку благання й хотiння його.

— Пусти, Марiі! — Давид звiльнився i хвильний пройшовся по хатi до полу, назад. Марiя за ним тиха до полу пройшла. Стрiлись, розминулись. Потiм спинився раптом, обернувся до молодицi й сказав:

— От що. Якби ми, Марiі, з тобою в табунi бродили, тодi б i не балакали. А то ми живемо в громадi людськiй. А це — куди складнiша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.

Хiба вiн сховаі вiд неї? Iнодi чортзна — що в нього отак шарпонеться до неї. Це не і розпуста. Але… багато тих "але"; i чуття в людини складнiшi, анiж у табунi. От сказати — що б тодi Тихiн? Чи хоче вона, щоб i в вiчi один одному не дивилися? I так їх жменя, а й тi щоб перегризлись, як собаки. Та й потiм — хiба тiльки в цьому життя? Казав же вiн учора…

— Давиде, ти повiриш менi, — подалась до нього жiнка, — от завтра б я почула пiд серцем у себе, уже завтра ти мене не пiзнав би. Ну, коли ж я

гляну на оцю хату — пустку, душа в мене пусткою стаі.

Тиха Марiя й зажурена. Простягла руки, на плечi поклала парубковi. I вiн не прийняв їх. Вже як сковзнули з плечей та за голову мiцно схватили, а тiлом усiм — колiнами, грудьми — хвильна до нього притулилась, i з уст розкритих гаряче дихання вдарило в лице, — тодi рвонув руки її, стиснув до нестями в своїх руках i з болем одiрвав її вiд себе й незручно пхнув. Марiя похитнулась i боком ударилась об пiл. Аж застогнала — та не вiд цього болю.

Давид широкими кроками пiдiйшов до лави, згрiб шапку i, не надiваючи її, не оглядаючись, вийшов iз хати.

Як дверi грюкнули, Марiя ще кинулась очима. Об зачиненi дверi очi вдарились i впали додолу. Зiв'яла вся одразу якось. Груди її важко здiймались i тисла тiсна кофточка. Вона стягла її з себе, розiрвавши пiд рукавом, i кинула недбало на лаву; впала додолу кофточка рожева. Жiнка спустила немiчно руки низько межи колiн i головою аж до колiн похилилась.

Кинулась, як удруге рипнули дверi. Глянула вже втомна, i враз на обличчi вже несподiвана радiсть виступила червоно. З полу не встала, а так i ждала, сидячи на постелi, притихла, з затамованим диханням. Давид кинув на лаву шапку i, не пiдходячи близько, сказав спокiйний, але хмурний:

— Нас хтось, Марiі, защепнув.

Нiчого не сказала. Обличчя — як висiчене — нi рисочка на ньому не рухнулась. А тiльки вiдразу вся зблiдла. Опустила голову на колiна. Давид мовчав. Потiм мiркував уголос:

— Ну що ж? Вiкна ж не виривати. Доведеться до ранку пробути. От такий жаль: хоч би було роботу з дому взяти. — В кишенi полапав — не було нiчого, викинув дома все з кишенi. Чи спати моститися?

Вiн скинув шинель i помостив її на лавi до покутя. Тодi встала з полу Марiя. Пiдiйшла мовчки до нього, шинель прийняла й повiсила на стовпi пiд сволоком. Взяла потiм з полу Тихонiв кожух i помостила в боки на лавi i подушку перебила пухкенько — поклала в голову, застелила рядном. I так же мовчки пройшла до полу й сiла знов на постелi.

На сволоцi Давид тим часом якусь книжку побачив. Дiстав — аж воно його ж, Давидiв, "Земельний кодекс", що Тихiн узяв почитати. Читаний уже, перечитаний Давидом, але вiн узяв — таки. Тодi лiг. Нi, пiдвiвся ще й скинув чоботи, присунув лампу собi на край стола й тодi вже лiг, не роздягаючись. Ще пiдвiвся на лiкоть.

— Лягай уже й ти, Марiі, - сказав, як тiльки мiг, ласкаво, — пiзно вже.

Голос його Марiю зогрiв — тiльки зiтхнула. Потiм устала, пiд комином у макiтрi помiшала опару i, сiвши знову на пiл, опустила руки на скриню, що бiля полу стояла, а на руки поклала голову.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Книжный вор
Книжный вор

Январь 1939 года. Германия. Страна, затаившая дыхание. Никогда еще у смерти не было столько работы. А будет еще больше.Мать везет девятилетнюю Лизель Мемингер и ее младшего брата к приемным родителям под Мюнхен, потому что их отца больше нет – его унесло дыханием чужого и странного слова «коммунист», и в глазах матери девочка видит страх перед такой же судьбой. В дороге смерть навещает мальчика и впервые замечает Лизель.Так девочка оказывается на Химмель-штрассе – Небесной улице. Кто бы ни придумал это название, у него имелось здоровое чувство юмора. Не то чтобы там была сущая преисподняя. Нет. Но и никак не рай.«Книжный вор» – недлинная история, в которой, среди прочего, говорится: об одной девочке; о разных словах; об аккордеонисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне; и о множестве краж. Это книга о силе слов и способности книг вскармливать душу.

Маркус Зузак

Современная русская и зарубежная проза