Бур'ян

Марiя помiтила це й насторожилась. Може, сказав уже хто йому? Почувала, що й їй якось треба сказати про те, але не знала як. Уже скiльки часу вiн у хатi, а вона не говорила ще. Хiба отак — мов тiльки оце здумала! Нi, чуі, що обiрветься, що скаже не так, як хоче. I не знала — чи з жартом це сказати, чи з серцем. А! i чого вона отодi зараз, як поросятi мiшала, та не наважилась, i поночi ж у хатi було. А може, то так вiн, наморився? Чи в хуторах що недобре почув?

Мовчання гнiтило, i вона так, аби що сказати:

— Кiнчили повiтку Химцi?

Тихiн хмуро такнув по паузi. А перше нiж сказав це, подумав iз злiстю: "Понаравилось! Ще б рада з дому чоловiка геть здихатися". Закурив i затягся жадiбно скаженим самосадом. Кашляв глухо й довго, з хрипом, i харкав, з болем i злiстю, на долiвку. Вечеряти вiн не хоче. I мити голову теж. Марiя подивилась на нього довгим поглядом. Що це з ним сьогоднi? Штучно — здивовано знизала плечима.

— Ще нiколи такий не був!

— Да, не був, — кинув цигарку й знов замовк. Згодом сказав: — Постели менi, ляжу я!

Марiя метнулася вiд печi, постелила, як завжди, для двох. Аж наче зрадiла: мо, й справдi не знаі нiчого? Може, так, занедужав? Тихiн, не роздягаючись, лiг на постiль у чоботях на полу скраю. Одну руку пiд голову заклав, а другою долонею закрив очi й затих.

Ще довго Марiя по хатi вешталась. Пiдбивала тiсто в макiтрi, поралась бiля печi. Але й вона нi вечеряти не сiла, нi чавуна з окропом з печi не витягала, — не мила в той вечiр i вона голови.

Була тривожна ще, а десь на самiм днi в грудях уже пружилась радiсть. Весь день сьогоднi, як тiльки Давид пiшов, був вiн у мислi в неї, з мислi не йшов. Як живий стояв перед нею, любий до нестями. I в очах у нього — хiба ж не бачила Марiя, що в нього в очах? Як отодi, бiля полу, обхватила за голову, так стиснув руки їй, i весь тремтiв, i весь линув до неї. А! вона знаі, чого вiн стримався тодi. Лунають у вухах i досi його речi в ту нiч:

"Коли б ми з тобою в табунi ходили, ми б i не балакали про це". Думала, ждала — здушить в обiймах. "А ми в громадi!.. Чи хочеш, щоб, як собаки, перегризлися…" О, вона знаі: усе то Тихiн! Все через нього. I вперше в ту нiч думала без жалю про нього — хворого. Навiть хотiлось, щоб швидше… А потiм i вдень знов думала про Тихона. З тривогою ждала, коли повернеться, бо ще сама не знала, як його стрiне. Може, як стане перед очима, тихий i змарнiлий, з позападалими очима, з хрипом у грудях, може, буде його жаль. Удень вона сама себе не знала: i жаль було, але якось по — дивному — i жаль, i нi. Як смикала солому, на розвернений прикидок подивилась i думала з сумом про Тихона. В конюшнi, як коня ляскала ласкаво по шиї: "Хто тобою оратиме, коли Тихiн…" I не додумала, зiтхнула з сумом. А з — за коневої голови в темрявi конюшнi мов учулося — "стiй!" — голос любий, i з — за коневої голови його любе обличчя: держить за повiддя в руцi коня — новий хазяїн. Але все ж була схвильована й ждала чоловiка з тривогою. I тодi, в хату як зайшла… А зараз — нi вже. Оце дивиться — лежить вiн на полу нерухомо, i нiчого в неї до нього немаі. Хоч би отак i вмер. Десь тiльки глибоко — тихий — тихий жаль.

Не скоро вже чув Тихiн, як вийшла вона в сiни й засунула дверi. Ждав принишклий, з заплющеними очима, i було хвильно. Але ось чуі — пiдiйшла до полу, кинула якусь одежину в ногах у нього на пiл, тодi дмухнула на лампу й тихо лягла впоперек полу головою до стiни, у нього в ногах. У Тихона ще обiрвалося щось, i вiн востанні подумав: "Так, все правда". Довго лежав нерухомий у тiй самiй позi i в думках невеселих.

Марiя, може, вже спала. Може, вже й пiвнiч, чи вже й до свiту близько. Тихiн закурив помацки в темрявi й ще думав. А як кинув докурену цигарку додолу: "Отак i я, як оця цигарка докурена: тлiю з одбитими печiнками! Нiкому не потрiбний тепер! Ба — рiдний товариш… рiдна жiнка… Ну i нехай!" А вiн — недокурок. I стало вiдразу якось дивно байдуже. I втома, мов теплим важким лiжником, укрила.

"…А Марiя в ногах i, мабуть, розкрита ж?"

Вiн звiвся в темрявi, вдивляючись у бiлу постать Марiїну в ногах. Гнiву вже не було. Була така надзвичайна тиша в душi. Мовчав хвилинку, потiм стиха:

— Марiі, чого ти там лягла?

Жiнка не обiзвалася, хоч i знав же вiн, що вона не спить. А може, спить? Вiн пiдлiз на колiнах до неї i тихо в темрявi провiв їй по обличчi долонею. Чув — об долоню черкнули, трiпнулись вiї. Вона звелась i кинулась неспокiйно, з неприхованою огидою:

— Не здумай ще лiзти до мене! Геть — бо!

Тихоновi кров ударила в лице й розлилась по ньому. Чути, захрипiло дужче в грудях, — нагадало йому… Звiдкiлясь iзнизу в груди з болем ударило. Вiн ще помовчав. Враз прихилився до неї близько зi скривленим обличчям i процiдив крiзь зуби:

— У, ти! Думаіш — лiзу?!

Марiю одкинуло назад не чутою ще нею вiд нього такою страшною лайкою. Швидко й важко дихала, нестямно дивлячись на нього в темряву. I з темряви їй до очей наближалися великi чорнi западини Тихонових.

— Ти думаіш, що я не знаю нiчого? Я знаю все! Одхилилася ще Марiя, i голос, зриваючись:.

— Що ж ти знаіш?

— Усе! Пауза.